Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
TDP-3.doc
Скачиваний:
19
Добавлен:
18.03.2015
Размер:
2.94 Mб
Скачать

§ 9. Співвідношення між нормами

міжнародного і національного права

Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми не­одмінно стикаємося з проблемою його співвідношення з міжна­родним правом, тобто з нормами та принципами, що регулюють відносини між державами і міжнародними організаціями, а та­кож в деяких випадках відносини цих суб'єктів з іншими особами.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і дуалістична.

Суть моністичної концепції полягає у визнанні існування єди­ної системи права, складовими якої є як міжнародне, так і

275

РОЗДІЛ XVIII

СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

національне право. При цьому пріоритет має або міжнародне, або національне право.

Дуалістична теорія, навпаки, визнає самостійний характер двох систем права. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують абсолютно відо­кремлено одне від одного, що вони розвиваються за власними за­конами і що між цими системами немає ніякої взаємодії. Помірні ж дуалісти, визнаючи самостійне існування двох систем права, припускають їхню більшу або меншу взаємодію.

Зараз у вітчизняній і зарубіжній літературі домінуючим стає помірно дуалістичний підхід. Більшість авторів стверджують, що в умовах сучасного історичного процесу у співвідношенні внутрішньодержавного і міжнародного права визначився примат міжнародного права. Такий висновок можна зробити, аналізую­чи законодавчу практику багатьох країн.

Розглянемо, як цей принцип реалізується в нашій державі. Ми бачимо , що означений підхід добре узгоджується з положеннями ч. З ст. X Декларації про державний суверенітет України, де вста­новлено, що Україна «визнає ... пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

Співвідношення норм міжнародного права з національним правом залежить від того, в якому джерелі закріплено ту чи іншу норму міжнародного права — міжнародному договорі, міжна­родному звичаї, загальних принципах права, обов'язкових нор­мативних резолюціях міжнародних організацій. Крім того, як до­поміжний засіб для визначення міжнародно-правових норм ви­знаються судові рішення і доктрина.

В Україні вихідною точкою в цьому питанні є ст. 9 Консти­туції, згідно з якою «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Більш докладно статус міжнародних угод визначено у ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року№ 3767-ХІІ:

«1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні до­говори України становлять невід'ємну частину національного за-276

конодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України».

З наведених положень випливає, що норми Конституції України мають більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов'язкових для України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Більш того у ч. 2 ст. 8 Кон­ституції йдеться про те, що «Конституція України має найвищу юридичну силу». Отже, міжнародний договір не може суперечи­ти Конституції України.

Водночас норми чинних міжнародних договорів України, зго­ду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають більшу юридичну силу щодо всіх інших актів українського законодавства.

Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (до якої приєдналася й Україна): «Учасник не може посилатися на поло­ження свого внутрішнього права як на виправдання для невико­нання ним договору». Про те ж йдеться у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9.

Тепер розглянемо співвідношення національного права з нор­мами міжнародного права, закріпленими в інших джерелах.

  1. Існують численні приклади того, що згода на обов'язковість міжнародного договору для України надається іншими (не Вер-­ ховною Радою),державними органами України (Президентом України, Кабінетом Міністрів України тощо). Такі договори не можуть вважатися частиною національного законодавства. Про­ те, залишаючись нормами міжнародного, а не національного пра-­ ва, вони є обов'язковими для України в частині, що не суперечить Конституції та законам України.

  2. Норми, закріплені в міжнародних звичаях, вочевидь не є час­ тиною національного законодавства України. Щодо них треба ке­- руватися Декларацією про державний суверенітет України, якою визначено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного пра­- ва над нормами внутрішнього права України. На нашу думку, в Україні поступово затверджується практика застосування міжнародних звичаїв.

277

РОЗДІЛ XVIII

  1. Внаслідок приєднання України до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також визнання обов'язковості юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Кон-­ венції, для України набуло актуальності питання про місце рішень міжнародних судів в нашій правовій системі. Але це пи­тання остаточного вирішення ще не дістало.

  2. Рішення міжнародних організацій однозначно не входять до складу національного законодавства України, але використовуються, наприклад, у практиці Конституційного Суду України.

Розділ XIX

1 НОРМИ ПРАВА

І § 1. Поняття і загальні ознаки норм права

Норма права це соціально обумовлене, спрямоване на регу­лювання суспільних відносин обов'язкове для виконання правило поведінки, якесхваґлюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосу­вання державного примусу в разі порушення його вимог. Вона не­розривно пов'язана з сутністю права, оскільки є первинним еле­ментом його структури, безпосереднім втіленням такої його озна­ки, як нормативність.

Ознаки норм права тісно пов'язані з суттєвими ознаками пра-

ва як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом по­ведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.. Норма права має регулятивний характеру є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або за­бороненої поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин/є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об'єктний і суб'єктний складу містить інформа­цію про поняття і ознаки правових явищ, межі, методи і принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства по­ведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї. Норма права має загальнообов'язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов'язковості полягає в тому, що особа, усвідом­люючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високо­го рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообо­в'язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; способи забез­печення обов'язковості приписів у цьому разі виходять від су­спільства та держави.

279

НОРМИ ПРАВА

РОЗДІЛ XIX

Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві. Здебільшого вона є формально визначеним правилом по­ведінки, первинною клітиною права. Формально визначена норма завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого ви­разу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи час­тини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває значен­ня юридичної норми.

Держава покликана забезпечувати та охороняти права і сво­боди людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов'язків, отже, нормі права притаманний примусовий характер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантується: свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її моральним уста­новкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації норм права. У разі невико­нання чи неналежного виконання припису норми права може на­стати юридична відповідальність.

Зміст норми права повинен містити нормативні еле­менти суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефек­тивним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, по­винні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціально виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто «природні». Норма пра­ва має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непо­рушності основних прав і свобод людини.

Разом з тим нормам права притаманні юридичні, які розкривають їх як відносно самостійне правовове явище.

Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні в певний проміжок ча­су суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі чинні норми, що набули формальної

280

визначенності, можуть бути застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин.

о£ Формально визначена норма права є владним приписомг який формулюється державою від імені всього суспільства. Незалеж­но від того, яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспіль­них відносин.

Норма права завжди має загальний характер. її дія поши­рюється на необмежене коло осіб (наприклад, «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб'єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (напри­клад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В ос­танньому випадку правило, що становить її зміст, втрачає юри­дичну силу здебільшого внаслідок скасування її державним ор­ганом. Окремі норми права через свій гранично загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (на­приклад, конституційна норма щодо права громадян на об'єднання в політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі.

Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори тра­диційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою класичним приписом про модель поведінки можна назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.

Норма права як класичний припис про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін право­вих відносин. Тобто цей припис має представницько-зобов'язаль-ний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає пра-

281

РОЗДІЛ XIX

ва, а на другу покладає юридичні обов'язки або ж передбачає на­явність прав і обов'язків для обох сторін.

Воно також вказує на вид поведінки, тобто на те, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані поєд­нується якісна і кількісна характеристика поведінки.

Як класичний припис норма права може вбирати в себе всі ос­новні способи впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Така норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визна­ченість, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов'язковість.

Таким чином, норма права як класичний припис про модель поведінки є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює ор­ганічні зв'язки між нормативними приписами і має всі власти­вості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]