
- •§ 2. Предмет загальної теорії держави і права
- •§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних та інших суспільних наук
- •§ 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави
- •§ 4. Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування первіснообщинного ладу
- •§ 1. Ознаки та поняття держави
- •§ 3. Державний суверенітет
- •§ 4. Типологія держави
- •§ 1. Особливості становлення та формування концепції громадянського суспільства
- •§2. Поняття та ознаки громадянськогосуспільства
- •§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства
- •§ 4. Партії в політичній системі
- •§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства
- •§ 2. Класифікація функцій держави
- •§ 3. Внутрішні функції держави »
- •§ 4. Зовнішні функції держави
- •§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави
- •§ 1. Поняття і структура форми держави
- •§ 2. Форма правління держави
- •§ 3. Форми державного устрою
- •§ 1. Поняття і соціальна цінність
- •§ 2. Форми демократії
- •§ 3- Інститути і суб'єкти демократії
- •§ 4. Принципи демократії
- •§ 5. Функції демократії
- •§ 7. Демократія в умовах України
- •§ 1. Механізм держави і його структура
- •§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види
- •§ 3. Принципи організації і діяльності державного апарату. Поділ державної влади
- •§ 4.Загальна характеристика, функції
- •§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування
- •§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа
- •§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина
- •§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку
- •§ 3. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Їх система в Конституції України 1996 року
- •§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в демократичній правовій державі
- •§ 1. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку
- •§ 2. Поняття і ознаки правової держави
- •§ 3. Поняття і ознаки соціальної держави
- •§ 1.Теорії походження права
- •§ 2. Соціальні норми первіснообщинного ладу, їх види і функції
- •§ 4. Відмінності права від соціальних норм первіснообщинного ладу
- •§ 1. Головні підходи до праворозуміння
- •§ 2. Поняття і різні прояви права
- •§ 3. Ознаки права
- •§ 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву
- •§ 1. Поняття, риси і класифікація
- •§ 3. Загальноправові принципи
- •§ 4. Міжгалузеві й галузеві принципи
- •§ 1. Поняття відносної самостійності права
- •§ 2. Право і економіка
- •§3. Право і політика
- •§ 1. Правові системи сучасності і критерії їх класифікації
- •§ 2. Романо-германська правова система
- •§ 3. Англо-американська правова система
- •§ 4. Релігійно-традиційна правова система
- •§ 1. Поняття, загальні риси і види соціальних норм
- •§ 2. Співвідношення технічних і правових норм
- •§ 3. Право і мораль
- •§ 4. Право і звичай
- •§ 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом
- •§ 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості
- •§ 2. Види правосвідомості
- •§ 3. Правосвідомість і право. Роль правосвідомості в правотворчості(правоустановленні) і правореалізації
- •§ 5. Поняття та види деформації
- •§ 1. Поняття системи права
- •§ 2. Предмет і метод правового
- •§ 3. Структура системи права
- •§4. Публічне і приватне право
- •§ 5. Галузі вітчизняного права
- •§ 7. Структура вітчизняного законодавства
- •§ 8. Фактори формування та розвитку системи законодавства
- •§ 9. Співвідношення між нормами
- •§ 2. Структура норми права
- •§ 4. Інші види правових норм
- •§ 5. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта
- •§1. Поняття і види форм права
- •§ 2. Ознаки нормативного правового акта і вимоги до нього
- •§ 3. Поняття, ознаки, види законів
- •§ 4. Порядок прийняття законів в Україні
- •§ 5. Підзаконні нормативні правові акти
- •§ 6. Дія нормативно-правових актів у часі
- •§ 7. Дія нормативних правових актів в просторі і за колом осіб
- •§ 8. Колізії в законодавстві
- •§ 1. Етапи процесу правоутворення
- •§ 3. Стадії створення нормативно-правових актів
- •§ 4. Законодавча техніка: поняття і види
- •§ 5. Систематизація нормативно-правового матеріалу
- •§ 1. Поняття і риси правових відносин
- •§ 3. Суб'єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної особи
- •§ 4. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права
- •§ 5. Поняття і види об'єктів правових відносин
- •§ 1. Поняття і види правової поведінки
- •§ 3. Правопорушення: поняття і юридичні ознаки. Склад і види правопорушень
- •§ 1. Поняття реалізації правових норм
- •§ 2. Застосування норм права
- •§ 3. Стадії застосування нормативних приписів
- •§ 4. Основні вимоги правильного
- •§ 5. Акти правозастосування, їх види
- •§ 6. Прогалини в праві і засоби їх подалання та усунення
- •§ 1. Поняття тлумачення норм права
- •§ 2. Способи тлумачення норм прав
- •§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права
- •§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види
- •§ 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту
- •§ 1. Поняття законності як багатоаспект-ного суспільно-правового явища. Законність і демократія
- •§ 2. Функції законності
- •§ 3. Поняття правопорядку
- •§ 4. Співвідношення права, законності
- •§ 5. Гарантії законності і правопорядку
- •§ 1. Поняття правового регулювання
- •§ 2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим
- •§ 3. Види правового регулювання
- •§ 4. Механізм правового регулювання
- •§ 6. Ефективність правового регулювання
- •§ 1. Система і функції юридичної науки з
§ 3. Форми державного устрою
Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові частини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою устрою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (федерації і конфедерації).
Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави такі:
а) вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави;
90
ФОРМА ДЕРЖАВИ
б) являє собою централізовану державу (місцеві органи підконтрольні центральній владі);
в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб'єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці та кого права не мають);
г) має єдину систему законодавства;
ґ) має одно канальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав);
д) існує єдине громадянство.
У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм центральною владою суверенні права. Саме такою одиницею в складі України є Автономна Республіка Крим. В основу територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, комплексності і керованості її частин, поєднання державних і регіональних інтересів.
Федеративна держава — це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб'єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність.
З юридичної точки зору федерація означає створену за принципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади.
Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неоднорідність федеративно організованих держав. Можна припустити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федеративних держав.
Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають
у тому, що:
а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб'єктів федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);
б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб'єктів федерації; в той же час ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, як що вони не схвалені суб'єктами федерації);
РОЗДІЛ VI
ФОРМА ДЕРЖАВИ
в) кожна
особа має, крім громадянства федеративної
держави,
також громадянство суб'єкта федерації
(штату, землі, провінції
тощо);
г) суб'єктом міжнародно-правових відносин може виступати, як правило, не тільки держава в цілому, але й суб'єкти федерації;
ґ) існує двоканальна податкова система (державні податки, загальнофедеральні і податки суб'єктів федерації);
д) суб'єкти федерації самостійно вирішують питання свого адміністративно-територіального устрою;
є) суб'єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;
є) для федерації, як правило, характерна наявність двопалатних парламентів: головний законодавчий орган федерації (парламент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб'єкти федерації мають рівне представництво в його палатах;
ж) федеральна влада має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики;
з) федеральна влада не має права в однобічному порядку змінити кордони суб'єктів федерації.
Підставами формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежування компетенції між федерацією і її суб'єктами, можуть бути конституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними органами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб'єктам федерації.
Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією.
Частіше всього в конституціях визначені три сфери повноважень: федерації, її суб'єктів і питання спільного відання (прикладом останнього може бути Російська Федерація).
Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може приймати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб'єктів). До такого кола питань, наприклад, належать:
92
а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія,
Мексика, ФРН та ін.);
б) грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія,
Канада, Мексика та ін.);
в) паспортна справа, еміграція, іміграція, пошта (Бразилія,
Індія, ФРН та ін.);
г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія
та ін.);
ґ) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт
(США, ФРН, Швейцарія та ін.);
д) армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та по ширення зброї (Австрія, США, ФРН та ін.).
Розмежування компетенції може здійснюватися й за принципом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб'єктів, інші питання вирішуються за згодою).
Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох принципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що національний чинник, який при побудові федерації вимагає врахування показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактично взагалі ігнорується (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).
Статус суб'єктів федерації в історії держав формально визначався по-різному: суб'єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними не закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації, які вже не називаються «суверенними». Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суверенного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб'єкти мають неоднаковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву) в силу історичних, політичних, географічних факторів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відносини з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.
93
РОЗДІЛ VI
На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфедерація являє собою державно-правовий союз суверенний держав, створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що:
а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-коли;
б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це об'єднання міжнародно-правового характеру;
в) конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кожний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах суверенної території), єдиної території створюваного об'єднання, громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю об'єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо);
г) конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації утворюються лише з представників держав, що входять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами держав — членів конфедерації;
ґ) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки урядами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загально конфедеративного органу;
д) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав;
є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швейцарська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву «конфедерація». Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах.
1§ 4. Політичний режим
Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правління й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:
а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної 94
ФОРМА ДЕРЖАВИ
свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;
б) способи легітимації державної влади;
в) співвідношення правових і неправових способів здійснення
владних функцій;
г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання силових структур, інших ресурсів влади;
ґ) механізм ідеологічного тиску.
Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень політичним реаліям. Політичні реалії — невід'ємна характеристика політичного клімату в будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від деспотичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитарного режиму). Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов'язаний і з іншим виміром політичного життя держави — його політичним курсом. Якщо політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби їх досягнення. Використання засобів політичної діяльності держави, не адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дестабілізації, втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все менше пов'язують захист власних інтересів і безпеки з політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава встановлює суто примусовий контакт з громадянином) і як наслідок — до де легітимації політичного режиму в цілому, його невизнання.
Типи політичного режиму традиційно поділяють на демократичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення
їх основних показників.
Демократичний режим — стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини. Основним його різновидом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо ліберальна класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною
95
РОЗДІЛ VI
ФОРМА ДЕРЖАВИ
(демократією індивідів), то сучасна демократія стала демократією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб'єктів, що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держава гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду (особистості); як соціальному суб'єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії свобод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про максимально можливу свободу особистості сьогодні достатньо використовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Однак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократичних держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою відсутність такого плюралізму закономірно призводить до переродження демократії в авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм. До основних ознак демократичного режиму належать:
а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;
б) виборність представницьких органів влади населенням;
в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;
г) розвинена система демократичних інститутів;
ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;
д) реальне здійснення поділу державної влади;
є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.
Демократичний режим має кілька основних різновидів: ліберально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.
96
Недемократичні режими — це режими, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально проголошених прав_і_свобод людини.
До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення належать:
а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;
б) надмірна централізація державної влади;
в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення
влади;
г) застосування примусових методів управління; ґ) протиправне використання силових структур;
д) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів у прагненні держави повністю контролювати всі сфери суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний розвиток і т. ін.).
До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній безправності підданих); тиранічний (панування жорстких способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах); військово-диктаторський; расистський; фашистський, мусульмансько-фундаментальний та ін.
Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитарний характер. Він лише проявляється в них різною мірою. Авторитарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня форма авторитарного) особливо помітні методи силового ідеологічного тиску, політична опозиція недопустима, зрощення державного апарату з партійним, жорстку централізація управління. протизаконне використання_силових структур держави, мілітаризація державної політики, підміна державних і правових механізмів створенням неконституційних органів (наприклад, органів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).
97
Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демократизму, тобто «чистих» режимів практично не існує. Це особливо
РОЗДІЛ VI
важливо
сьогодні для пояснення суті політичних
режимів у державах
перехідного періоду: там, де вибір між
демократією й автократією лежить у
руслі політичного курсу, політичний
режим має дуже
багато особливостей. Вибір демократичного
шляху розвитку
сам по собі не несе автоматичної свободи,
зростання благоденства,
справедливості і безпеки. Тоталітарний
режим залишив у
спадок корупцію, протекціонізм, скакання
цін та їх перекіс, зовнішній
борг тощо. Цими чинниками визначається
специфіка засобів,
прийомів здійснення державної влади
перехідного періоду.
В Україні після ліквідації тоталітаризму
здійснюється перехід
до демократичної державності. В її
політичному режимі сполучаються риси
демократичного режиму з застосуванням
авторитарних
підходів. Тому повна централізація і
жорсткий державний
контроль у деяких випадках є необхідними.
Головним же показником
будь-якого перехідного періоду є людина:
якщо в політичній
спільноті підґрунтям і метою політичної
дії не виступає
індивід, то там немає демократії або
вона існує формально.
Розділ VII
НІ ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ