12. Проблематика трагедій Софокла («Антигона», «Едип-цар»).

Своєрідність проблематики і конфлікту Софокл характеризує головних дійових осіб показом їх поведінки, наприклад, в конфлікті щодо Антігони і Ісмени до боргу сестри, в тому як Креонт розуміє і використовує свої обов’язки правителя; виявляється індивідуальний характер кожної з цих фігур. Зображуючи велич людини і багатство його розумових та моральних сил, водночас маємо його безсилля і обмеженість людських можливостей. Загибель Антігони і нещасня доля для Креонта – наслідки їх односторонньої поведінки. Так говорив про «Антигону» Гегель. Згідно з іншими тлумаченнями трагедії, Софокл цілком стоїть на боці Антигони; вона свідомо обирає шлях який приводить її до загибелі і поет схвалює її перемогою і тягне за собою поразку Креонта. Це останнє тлумачення більш відповідає світоглядним установам Софокла.

Основною проблематикою трагедії «Едіп цар» є проблема долі і свободи людського вибору. Жителів стародавньої Греції дуже турбувала тема року, оскільки вони вважали, що свободи у них немає, вони є іграшками в руках богів, їх доля для них визначена і термін їх життя визначали Мойри. Також в п’єсі порушені соціально-політичні проблеми. Відмінність Едіпа від його батька Лая в тому що він справедливий правитель, який не замислюючись, приносить в жертву свою любов, будинок і самого себе заради громадян.

13. Ідейно-художнє новаторство Еврипіда (трагедія «Медея»).

Ідейно-художнє новаторство у «Медеї» полягає в тому, що автор переніс в фокус із волі богів і зовнішнього фатуму на глибокий психологізм та внутрішнього розколу людини. Джерелом трагедії стає «внутрішній фатум» - боротьба душі Медеї між материнською любов’ю та жагою помсти за зраду. Еврипід став новатором, порушивши гострі соціальні теми: безправне становище жінки та дискримінацію чужинців. У худ. Плані драматург першим змінив міф, зробивши Медею вбивцею власних дітей, щоб максимально загострити трагізм. Він демофізував образ героя Ясона показавши його дріб’язковим батьком та чоловіком, і наблизив мову персонажів до реального життя та сімейних конфліктів. Навіть фінальний прийом автор трансформував, піднявши на божественній колісниці не бога, а саму Медею як самостійного вершителя долі.

14. Проблематика трагедії Софокла «Едип-цар».

Проблематика трагедії Софокла «Едип-цар» охоплює комплекс глибинних філософських, морально-етичних та соціально-політичних питань, центральним серед яких є конфлікт між невідворотною божественною долею (фатумом) та свободою людського вибору. Головний герой опиняється в пастці пророцтва, згідно з яким йому судилося вбити власного батька й одружитися з матір'ю. Спроби Едипа та його батьків уникнути цього року виявляються марними, оскільки кожен їхній крок лише наближає трагічну розв'язку, що підкреслює ідею всемогутності божественного промислу та обмеженості людського передбачення. З цим тісно пов'язана проблема пізнання істини, межі людського розуму та всевідання богів. Едип, який пишається своїм інтелектом після розгадання загадки Сфінкса і порятунку Фів, насправді перебуває в ілюзії знання, адже не відає таємниці власного походження. Софокл майстерно розгортає метафору сліпоти та прозріння: сліпий віщун Тірезіс володіє істинним знанням, тоді як зрячий цар Едип духовно «сліпий» до своїх злочинів, а здобуття ним правди призводить до фізичного самоосліплення як знаку вищого духовного прозріння. Крім того, у трагедії порушено проблему влади та відповідальності правителя, де Едип постає ідеальним, турботливим лідером, який щиро прагне врятувати свій народ від чуми, але водночас виявляє людські слабкості — гнів, підозрілість та зарозумілість у суперечках із Креонтом і Тірезісом. Зрештою, Софокл піднімає питання моральної відповідальності та людської гідності перед обличчям катастрофи: попри те, що Едип скоїв свої злочини мимоволі, ставши лише знаряддям долі, він не шукає виправдань, а бере на себе всю повноту вини, караючи себе вигнанням і сліпотою, що стверджує велич людського духу навіть у момент його повного життєвого краху.