28. Основні положення поетики Арістотеля.

«Поетика» Арістотеля — це перший в історії європейської думки системний філософсько-теоретичний трактат про природу, роди та види літератури, де центральне місце посідає аналіз трагедії. В основі його естетичної концепції лежить положення про мімесис (наслідування), згідно з яким мистецтво не просто копіює дійсність, а відтворює її за законами ймовірності та необхідності. Арістотель стверджує, що поезія є філософічнішою за історію, оскільки історія розповідає про те, що сталося (поодинокі факти), а поезія — про те, що могло б статися (загальні закономірності людського життя).

Головну увагу мислитель приділяє трагедії, визначаючи її як наслідування важливої та закінченої дії, що за допомогою співчуття і страху здійснює катарсис (очищення) душі глядача. Трагедія, за Арістотелем, складається з шести основних елементів, серед яких найважливішим є фабула (сюжет), тобто композиція подій, яка повинна мати чіткий початок, середину й кінець. Ідеальний трагічний сюжет обов'язково містить три динамічні компоненти: перипетію (раптову зміну обставин на протилежні), впізнання (перехід від незнання до знання) та страждання (катастрофу). Рушійною силою драми є гамартія (трагічна помилка) героя — благородної, але не ідеальної людини, яка зазнає краху не через власну підлість, а через фатальну помилку чи хибний крок, що й викликає у глядачів щире співчуття.

29. Ораторське мистецтво в Давній Греції.

Ораторське мистецтво (риторика) в Давній Греції сформувалося як потужна суспільно-політична та культурна сила, що визначала життя демократичного поліса, насамперед класичних Афін V–IV століть до н. е. Потреба переконувати маси в народних зборах та захищати себе в судах породила попит на професійне володіння словом, що призвело до появи софістів — перших платних вчителів мудрості й красномовства, які змістили фокус уваги з пошуку абсолютної істини на техніку доведення будь-якої тези. Завдяки діяльності мислителів і практиків сформувалася класична класифікація риторики за трьома основними родами: дорадче (політичне) красномовство, що вирішувало питання майбутнього поліса; судове, яке з'ясовувало справедливість минулих вчинків; та похвальне (епідейктичне), покликане давати естетичну й моральну оцінку теперішнім подіям чи героям. З розвитком судової системи виник інститут логографів — професійних авторів, які писали промови для клієнтів суду на замовлення, враховуючи індивідуальні психологічні риси промовця.

Вершиною розвитку грецької риторики став канон «десяти аттичних ораторів», серед яких найяскравішими постатями були Лісій, Ісократ та Демосфен. Лісій увійшов в історію як неперевершений майстер судової промови та етнопеї — мистецтва мовної типізації персонажа, що робило виступи максимально природними та переконливими для суддів. Ісократ перетворив риторику на вищу політичну освіту та художню прозу, заснувавши власну школу і розвиваючи ідею панеллінізму (об'єднання греків проти персів). Найвидатнішим політичним трибуном став Демосфен, чиї пристрасні виступи проти загрози з боку македонського царя Філіппа II (відомі як «філіппіки») продемонстрували залізне логічне структурування, колосальний емоційний напір та абсолютну психологічну майстерність тримати увагу аудиторії. Своє теоретичне узагальнення та філософське осмислення грецьке красномовство отримало в трактаті Арістотеля «Риторика», де ораторське мистецтво було визначено як здатність знаходити способи переконання стосовно кожного предмета через взаємодію трьох чинників: этосу (морального авторитету промовця), пафосу (емоційного впливу на слухачів) та логосу (логічної доказовості самої промови).