32. Римські поети-неотерики (лірика Катулла).

Римські поети-неотерики (або «нові поети») — це літературне угруповання I століття до н. е., яке здійснило справжню естетичну революцію в римській літературі, відмовившись від масштабного громадянського епосу на користь інтимної, витонченої та психологічно заглибленої лірики. Натхненні елліністичною олександрійською поезією (зокрема Каллімахом), неотерики протиставили суворій римській моралі (mos maiorum) культ індивідуальних почуттів, любовної пристрасті, дружнього дозвілля та високої поетичної майстерності. Замість оспівування військових подвигів та подвигів предків, вони зосередилися на ретельній шліфовці вірша, використанні складних міфологічних алюзій та пошуку нових поетичних форм.

Центральною постаттю та найяскравішим представником неотериків став Гай Валерій Катулл, чия творчість назавжди змінила європейську любовну лірику. У його спадщині виділяються кілька ключових тематичних і жанрових пластів:

• Любовний цикл до Лесбії. Це вершина лірики Катулла, присвячена його пристрасному, буремному і трагічному коханню до аристократки Клодії (виведеної під псевдонімом Лесбія на честь поетеси Сапфо). Поет першим в античності детально змалював повну психологічну амплітуду почуттів: від наївного захоплення та благань про тисячі поцілунків до гірких ревнощів, образ та усвідомлення зради. Формулою цього циклу став його знаменитий двовірш «Odi et amo» («Ненавиджу і люблю»), де зафіксовано нестерпний внутрішній розкол душі, що страждає від неможливості подолати руйнівну пристрасть.

• Дружні та сатиричні вірші. Катулл постає як майстер блискавичної епіграми та відвертого, часом грубого та дотепного висміювання політиків (включаючи Юлія Цезаря та Помпея), літературних нездар і світських хвастунів. Водночас він пише зворушливі вірші про віддану дружбу (наприклад, повернення друга Верінія) та глибоко особисту трагедію — поезію на смерть свого брата, похованого на чужині.

• «Вчені» поеми (еплілії). Як істинний неотерик, Катулл віддав данину олександрійській традиції, створивши складні міфологічні міні-епоси («Весілля Пелея і Фетіди», «Коса Береніки»), що відзначаються вишуканою метрикою та психологічним паралелізмом.

33. Особливості римської міфології.

Особливості римської міфології полягають у її глибокому прагматизмі, тісному зв'язку з державною ідеологією та первинній відсутності розвиненої антропоморфної системи богів, яка згодом була повністю елінізована за грецьким зразком. На відміну від поетичних, схильних до художньої метафоризації греків, давні римляни сприймали сакральний світ через призму раціонального договору, що втілювалося у формулі do ut des («даю, щоб ти дав»). Їхні релігійні уявлення тривалий час базувалися на анімізмі — вірі в безособові божественні сили (нуміни), які керували кожним окремим кроком людини, кожним побутовим чи природним процесом (наприклад, Ватикан відповідав за перший крик немовляти, Стеркуліній — за угноєння полів, а Янус — за будь-який початок, вхід і вихід).

Головними специфічними рисами римського міфу є:

• Прагматизм і ритуалізм. Римлян цікавив не родовід чи особисте життя бога, а точне виконання ритуалу. Помилка у вимові сакрального слова вимагала починати все дійство спочатку, оскільки вважалося, що лише бездоганна юридична точність гарантує прихильність богів (pax deorum).

• Історизація міфу. Римська міфологія — це переважно міфологізована історія самого Риму. Замість космогонічних поем про створення світу римляни творили легенди про заснування свого міста (міф про Ромула і Рема), про перших царів та республіканських героїв (Муцій Сцевола, Горацій Коклес), які демонстрували зразки римських чеснот (virtus).

• Культ громадянських і державних цінностей. Особливе місце посідала сакралізація абстрактних понять, які перетворювалися на загальнодержавні божества: П'єтас (благочестя, синівський обов'язок), Фідес (вірність слову), Юстиція (справедливість), Вікторія (перемога) та Лібертас (свобода).

• Ларі та Пенати. Культ домашнього вогнища та предків мав для римлянина колосальне значення. Лари охороняли родину та її земельну ділянку, а Пенати дбали про добробут дому і комори, причому існували як приватні домашні пенати, так і загальнодержавні, що оберігали весь Рим.

У III–II століттях до н. е. під потужним культурним впливом Греції відбулася масштабна елінізація, під час якої римські божества були ототожнені з грецьким пантеоном (Юпітер став Зевсом, Юнона — Герою, Венера — Афродітою, Марс — Аресом), а багата грецька оповідна міфологія була повністю перенесена на римський ґрунт і згодом блискуче поетично оформлена Овідієм та Вергілієм.