Колективізація в урср[ред. | ред. Код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігаціїПерейти до пошуку
Прапор УРСР
Колективізація в УРСР — частина політики колективізації і розкуркулення в СРСР, яка проводилася в період між 1928—1933 роками шляхом створення великих колективних господарств на основі селянських дворів, які отримали назву колгоспи. Політика колективізації мала знищити ворогів робітничого класу. Ідея створення колгоспу була сприйнята селянством як повернення кріпацтва[1].
В радянській Україні ця політика мала драматичні наслідки для етнічного українського населення і його культури, через те, що 86 % населення мешкало в сільській місцевості. Насильницьке впровадження політики колективізації стало однією з головних причин Голодомору. В Українській РСР колективізація мала свої специфічні цілі і результати. Радянське керівництво, яке було пов'язане з колективізацією, розуміло революцію «згори», яка проходила в той час в СРСР, в більш широкому контексті[2].
Колгоспи були засновані на великих сільських господарствах, які знаходились у колективній власності жителів села. Врожайність, яка очікувалась, була збільшена на 150 %. Кінцевою метою колективізації було вирішення «проблеми зерна» кінця 1920-х років.
На початку 1920-х років було колективізовано лише 3 % селянства СРСР. В рамках першого п'ятирічного плану, мали бути колективізовані 20 % селянських дворів, хоча в Українській СРР їх кількість була встановлена на рівні 30 %.
Зміст
1Політика колективізації
1.1Початкові стадії колективізації
1.2Колективізація найкоротшим шляхом
1.3«Запаморочення від успіхів»
1.4Друга примусова «добровільна» колективізація
1.5Уточнення суцільної колективізації
1.6План 1931 року
1.7Ситуація 1932 року
1.8Колективізація Західної України[18]
1.9Колективізація Буджаку
2Див. також
3Примітки
4Джерела та література
4.1Література
5Посилання
Політика колективізації[ред. | ред. Код]
Обкладинка радянського журналу «Колгоспниця України», грудень 1932 р.
Докладніше: Колективізація у СРСР та Розкуркулення
Ідеї щодо зміни індивідуального сільського господарства на колективне існували з 1917 року, але з різних причин (брак сільськогосподарської техніки, ресурсів тощо) не були широко впроваджені до 1925 року, коли на сільськогосподарський сектор було звернуто більше уваги і докладено значних зусиль для того, щоб збільшити число колгоспів та підвищити ефективність вже існуючих радгоспів. Наприкінці 1927 року, після XV з'їзду КПРС, інтенсивність колективізації підвищено .
У 1927 році посуха значно знизила урожай у південних районах УСРР і Північного Кавказу. У 1927—1928 роках озимі значно постраждали через низький рівень снігу. Незважаючи на допомогу насінням з боку держави, багато ділянок не вдалося знову засіяти. У 1928 році урожай постраждав від посухи в більшості зернових площ Української РСР. Нестача урожаю і труднощі з системою постачання викликали перебої з постачанням продовольства в міських районах і дестабілізували ситуацію з постачанням продовольства в СРСР в цілому. Для того, щоб полегшити ситуацію, систему продовольчого нормування реалізовано в другому кварталі 1928 року спочатку в Одесі, а потім поширено на Маріуполь, Херсон, Київ, Дніпропетровськ і Харків. На початку 1929 року аналогічну систему запроваджено на всій території СРСР. Незважаючи на допомогу з боку центральних органів влади, у багатьох південних сільських районах були зафіксовані випадки недоїдання, а в деяких випадках голоду. Через брак фуражу для худоби, чисельність худоби була зменшена (див. таблицю нижче). Більшість колгоспів і радгоспів пройшли ці роки з невеликими втратами, а деякі з них навіть були в змозі надавати допомогу селянам у найбільш постраждалих районах (насіння).