62 Правозахисний рух

Правозахисний рух в Україні виникав як складова частина національно-визвольного: він поєднував у собі вимогу індивідуальних прав (громадянських, політичних, соціяльних) з колективним правом на національно-культурну ідентичність та національну державність (що позначалося терміном “національні права”). Існував також загальнодемократичний напрямок, релігійний, соціяльно-економічний (робітничий рух), вимога права на еміґрацію (передусім боротьба євреїв за право на виїзд).

Оскільки і культурні, і політичні домагання можна було формулювати та захищати лише за умови принаймні такого фундаментального права як свобода слова, то захист прав людини стали вважати вирішальною передумовою. Хоча в різних групах по-різному оцінювали співвідношення між національними домаганнями і правозахистом, але, зрештою, визнавали, що ці два складники мають поєднуватися.

З соціологічного погляду дисидентський та правозахисний рух складався з людей різних світоглядних, філософських та політичних орієнтацій, не завше явно висловлених: екзистенціялізм, позитивізм та аналітична філософія, ревізіонізм тощо. Одні інакодумці тяжіли до раціоналізму (іноді поєднаного з атеїзмом), інші – до релігійного світогляду. У спектрі політичних позицій розрізнялися незалежники, автономісти, націонал-комуністи, демократи (які вважали національне питання менш важливим або й зовсім неважливим) тощо. Але ці індивідуальні уподобання й позиції були відомі хіба в колі друзів, оскільки, з тактичних міркувань, вони рідко виявлялися в тодішніх публікаціях, у проґрамових документах. Зрештою, людей різних світоглядних та ідеологічних орієнтацій єднало прагнення висловлювати свої погляди, що привело до поширення позацензурної літератури – так званого “самвидаву” (машинописна і фотокопічна література критичного змісту).

Як тільки в епоху хрущовської “відлиги” ослабли залізні пута сталінщини, поодинокі вцілілі представники української творчої інтеліґенції – Олександр Довженко, Максим Рильський, Борис Антоненко-Давидович – привертають увагу до ненормального становища свого народу, насамперед, його культури, мови. Вони стали «духовними батьками» покоління, яке дістало назву шістдесятники.

Діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновили суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливости, повагу до етичних норм, до права й законности (10). Перші його прояви – культурницькі. Це поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця; публіцистика та літературна критика (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба), твори художників Алли Горської, Панаса Заливахи, Стефанії Шабатури та інших. У Києві ці люди згуртувалася в Клубі творчої молоді (1959-1964, президент Лесь Танюк), який став національно-культурним осередком: організовував літературно-художні вечори, виставки, подорожі, колядування. Такі ж клуби почали діяти у Львові (1962 р., КТМ “Пролісок”), Дніпропетровську, Одесі, в інших містах. Коли ж восени 1962 року президент Київського КТМ Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко відвідали поховання жертв репресій 30-х років у Биківні під Києвом і оприлюднили меморандум до міськради з вимогою розслідувати ті події – на КТМ почався інтенсивний тиск, що увінчався закриттям його 1964 року, побиттям В.Симоненка, еміґрацією до Росії Л.Танюка, убивством А.Горської.

Діяв етноґрафічний музей Івана Гончара, що фактично став клубом, де юрмилася і виховувалася національно свідома молодь. Почали свої репетиції фольклорні колективи «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка.

Хоча цей рух наголошував на поцінуванні національно-культурної самобутности, та він не був консервативно-реставраційним, а ніс у собі дух оновлення форм та змісту. Він неминуче мав перерости в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище України було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог (“Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!”). Шістдесятники пам’ятали, що Конституція СРСР містила статті, якими підтверджувався суверенітет союзних республік, у тім числі й право на вихід зі складу СРСР, але перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських державних органів. І це, з огляду на стан масової політичної свідомости, була правильна ідеологічна орієнтація.

Важливим складником правозахисного руху, що зароджувався, було обстоювання права на свободу віросповідання. Провідну роль тут відігравали віруючі греко-католицького обряду та протестантських церков (баптисти, ієговісти тощо).

Першою Українська Робітничо-Селянська Спілка (1958 – 1961, лідер Левко Лук’яненко) усвідомила, що в годину поразки нація в боротьбі за самостійність повинна опертися не на фізичну силу, на силу права, зафіксованого в Конституції і задекларованого в міжнародних правових документах. Покликаючись на ст. 14 Конституції УРСР, згідно з якою республіка мала право на вихід зі складу СРСР, зберігаючи існуючий соціяльний лад, УРСС висунула цілком законну ідею референдуму з цього питання. Звичайно, ніхто з членів УРСС не був щирим марксистом-ленінцем і прихильником комунізму, тож проект її націонал-комуністичної проґрами писався як завідомо тактичний. Добре розуміла це і влада. “Конституція – для негрів і для таких дурнів, як ви”, – сказав слідчий заарештованому Іванові Кандибі, визнавши тим самим, що конституція є лише пропаґандивною фікцією. Члени УРСС були заарештовані 20 січня 1961 року, так і не вийшовши з підпілля. Л. Лук’яненко був засуджений закритим судом до страти, яку через 72 доби замінили на 15 років ув’язнення, решта 7 членів дістали від 7 до 15 років ув’язнення. Інформація про “справу юристів” вийшла з концтаборів щойно 1967 року (11), так що її діяльність тоді фактично не була відома суспільству. Проте ідея виходу України з СРСР і встановлення правової держави ненасильницькими, правовими засобами була здійснена 1991 року.

Наприкінці 50-х – початку 60-х рр. в Україні з'явився відкритий опозиційний рух. Як зауважив відомий політолог Іван Лисяк-Рудницький, на тлі тотально нищення всього, що виявляло ознаки інакомислення, це здавалося майже дивом (12).

З весни 1962 року почалося інтенсивне спілкування київських і львівських шістдесятників, вироблялася спільна лінія поведінки. Галичани Михайло та Богдан Горині пропонували вдатися до досвіду оунівського підпілля, проте кияни Іван Світличний, Іван Дзюба вважали більш доцільним і безпечним розвивати національно-культурне просвітництво. Цей шлях виявився правильним. В Україні, яка поволі виходила з чорної смуги тотальних репресій, “наросли з худеньких матерів в саду порубанім” (М.Вінграновський) нові люди, молоде покоління інтеліґенції, яка готувалося взяти на себе вищу відповідальність за долю свого народу. Це, здебільшого, не були відверті противники комунізму, декотрі щиро хотіли вдосконалити соціялістичну систему. У їхньому колі поширюється позацензурна машинописна і в фотокопіях література критичного щодо дійсности характеру: вірші, статті, які не могли бути опубліковані в офіційній пресі, історичні документи, що пробуджували національну свідомість і волелюбність (наприклад, видана за кордоном брошура “Вивід прав України”, історіософічна праця кінця ХУІІІ ст. “Історія русів”, праці “Две русские народности” Миколи Костомарова, “Що таке поступ” Івана Франка, зрештою, Загальна декларація прав людини ООН та ін.). Своєрідною віддушиною, де якось можна було висловитися, стала літературна критика, яка, однак, уже не вміщалася в дозволені межі – і вона теж вихлюпувалася в самвидав.

Подією, що сколихнула сумління шістдесятників, стала пожежа 24 травня 1964 року в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві: згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної Ради. У самвидаві з’явився анонімний твір під назвою “З приводу процесу над Погружальським”, де писалося: “Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовности постояти за себе”. (Автори цього документа – Євген Сверстюк та Іван Світличний).

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів (дружніх, родинних та професійних). У самвидавських матеріялах переважно не ставилось питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як “антирадянську агітацію та пропаганду” (ст. 62 КК УРСР). Та це, однак, не врятувало шістдесятників від репресій. Бо, як висловився якось Євген Сверстюк, коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, славних людей, то щось із цього мало бути. Це розуміла і влада. Микита Хрущов уже в березні 1963 року заявив: “Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології”. З усуненням його з посад ідеологічний наступ на інакодумство закономірно обернувся репресіями. Влада сама підштовхнула інакодумців від комунізму (можна сказати, дисидентів чи ревізіоністів) у стан своїх непримиренних ворогів, заарештувавши у серпні – вересні 1965 року десятки осіб. У Києві це були літературний критик Іван Світличний, інженери Іван Русин та Олександр Мартиненко, студент Ярослав Геврич, лаборантка Євгенія Кузнецова, у Львові – психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент Іван Гель, викладачі університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, у Криму – літератор Михайло Масютко, у Житомирі лінотипіст Анатолій Шевчук, в Одесі письменник Святослав Караванський, в Івано-Франківську історик Валентин Мороз, художник Панас Заливаха, інші.

21 особа була засуджена до невеликих – порівняно зі звичними сталінськими – термінів ув’язнення (найбільше – 6 років) (13). Судячи з цього, арешти були проведені поспіхом, може й неохоче, за прямою вказівкою з Москви. Метою репресій було завдати превентивного удару по інакомисленню як суспільному явищу взагалі, доки воно не набуло небезпечного розмаху. Більшість провідних осіб залишилися на волі (Івана Світличного випустили через 8 місяців “за відсутністю доказів”), тож замість залякати, ці не надто жорстокі репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Здійнялася ціла хвиля протестів, було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилася Ліна Костенко), виник термін “підписанці”. Під судами у Львові натовпи скандували “Слава!”, підсудним кидали квіти. Такі дії мали вже характер організованого правозахисного руху.

Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на перегляді фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова в кінотеатрі “Україна” в Києві. Він сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами і став перераховувати імена заарештованих. Здійнявся галас, директор кінотеатру почав стягувати промовця зі сцени. Дзюбу, за домовленістю, підтримав Вячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму.

Отже, правозахисний рух в Україні був невід’ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідности захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави ─ у соціяльно-економічній, національно-культурній сфері, щодо релігії (39).

Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її можна порівнювати з Кирило-Мефодіївським братством (1845 – 1847). Але якщо Братство після арештів не залишило по собі організаційних структур, то в УГГ в зародковому стані бачимо витоки більшости нині чинних в Україні правозахисних організацій, національно-демократичних і націоналістичних партій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежности, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.