История(книга)

5.14. ПРИЧИНИ, ПЕРЕДУМОВИ, ХАРАКТЕР І РУШІЙНІ СИЛИ РЕВОЛЮЦІЇ

1905B1907 рр. В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою

Росії у російсько японській війні 1904 1905 рр. Як і в часи Кримської

війни, країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію

робітників у Петербурзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів.

Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося на армію. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання

матросів на броненосці «Потьомкін». В Україні хвиля анархічних

селянських заворушень в окремих місцевостях переросла у сутички з царськими військами. У жовтні 1905 р. розпочався загальний

політичний страйк. Під тиском революційних подій Микола II зму

шений був видати спеціальний маніфест (17 жовтня 1905 р.), в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі

політичні права громадянам Російської імперії.

Причини революції:

1.Невирішеність аграрного питання (безземелля селян, збере

ження поміщицького землеволодіння, більшість землі належить поміщикам, у тому числі дрібним та середнім, які не були спроможні організувати інтенсивне господарювання; велике соціальне розша рування серед селян – зростання селянського руху);

2.Тяжке становище робітничого класу:

а) закон 1897 р. встановлював норму праці на 11,5 годин для чоловіків та 8 годин для жінок та підлітків;

б) заробітна платня низька, часто видавалася продуктами; в) антисанітарні умови, у яких мешкали робітники у заводських

будинках;

г) відсутність охорони праці;

д) високий рівень безробіття, який особливо збільшився на по

чатку ХХ ст. у зв’язку з загальноекономічною кризою тощо – сприятливе підгрунтя для поширення соціалістичних ідей;

3.Панування самодержавства, відсутність представницьких

органів влади, відсутність демократичних прав та свобод;

4.Національний гніт.

201

Передумови революції:

поразка у російсько японській війні 1904 1905 рр.;

поширення соціалістичних ідей, створення політичних партій соціалістичного спрямування (1898 р. – РСДРП, УСДРП (з 1905 р., до цього – це РУП));

наявність революціонізованого робітничого класу;

активізація селянського руху;

активізація загальнодемократичного руху.

Характер революції:

буржуазно демократичний, оскільки ставила завдання буржуазно демократичного перетворення країни – знищення самодержавства

йвстановлення демократичної республіки, ліквідація станового ладу

йпоміщицького землеволодіння, введення основних демократичних свобод, рівність усіх перед законом, встановлення 8 годинного ро

бочого дня, створення профспілок, досягнення рівноправності на родів Росії.

Революція 1905 року не мала того героїчного пафосу, який пізніше приписала радянська історіографія як нібито «генеральної репетиції революції 1917 р.». Насправді вона була більше стихійним вибухом невдоволення мас, аніж результатом свідомої дії опозиційних по

літичних сил. Більшість з них – включно з соціал демократами і соціалістами революціонерами – внаслідок поліцейських репресій та

внутрішньопартійних чвар були надто слабкими, щоб претендувати

на роль лідера революції. Впродовж весни і літа вони не встигали за розвитком подій. Лише під осінь 1905 року їм вдалося об’єднати

ворогуючі фракції, збільшити кількість своїх членів й очолити рево люційну хвилю. Але на той час царський уряд встиг уже поправитися від первісного шоку і перейшов до контрнаступу.

Усвоєму розвитку революція проходить 3 етапи:

1 етап – етап підйому – січень жовтень 1905 р.; 2 етап – етап кульмінації – жовтень – грудень 1905 р.;

3 етап – етап спаду – січень 1906 р. – червень 1907 р.

У ході революції 1905 1907 рр. з’явилися нові суспільно політичні

явища та тенденції: переплетення та взаємовплив робітничого, се

лянського та національно визвольного рухів; виникнення крупно масштабних народних виступів, фіксація у свідомості народних мас ефективності та результативності колективного натиску на самодер жавство; посилення настроїв нестабільності та хитань у селянстві та

армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського мані

202

фесту рамок легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової

самоорганізації суспільства; поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу – думської трибуни.

Нові терміни і поняття

Броненосець «Потьомкін» (рос. «Князь Потёмкин$Таврический») – панцер ник Російського Чорноморського флоту. Названий на честь Григорія По тьомкіна. Відомий тим, що на ньому в 1905 році відбулося перше в історії Російського флоту збройне повстання моряків. За часів УНР носив назву «Борець за свободу», входив до Українського військово морського флоту.

Російська соціал$демократична робоча партія (РСДРП) – соціал демок ратична партія, яку було засновано у Мінську в 1898 р. Стояла на маркси стських позиціях. Створення було завершено на II з’їзді 1903 р. в Брюсселі Лондоні, коли відбувся розкол на більшовиків і меншовиків із за слова «сприяння» в 1 параграфі Статуту. Внаслідок голосування було прийнято формулювання параграфа статуту Мартова Ю. Прибічники Леніна В. отри мали більшість при обранні керівних органів партії – ЦК, але не в редакцію газети «Іскра». З цього часу прибічників Леніна почали називати більшо виками, а прибічників Мартова меншовиками. РСДРП об’єднала такі со ціал демократичні організації, як «Звільнення праці», «Союз боротьби за звільнення робочого класу», Бунд тощо. Програма максимум мала за мету соціалістичну революцію й встановлення диктатури пролетаріату з метою перемоги комунізму у всесвітньому масштабі.

Дума – Державна дума Російської імперії – законодавчий заклад Ро сійської імперії. Дума була нижнього палатою парламенту, верхньою пала тою була Державна Рада Російської імперії. Всього було 4 скликання Державної думи.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: навчальний посібник /За загальною ред. проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго Восток, Лтд», 2006. – С. 33 35.

2.Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 106 110

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – С. 255 260.

4.Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – С. 43 52.

5.Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – С. 262 277.

203

5.15. РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ 1905B1907 рр.

ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Революція 1905 1907 рр. мала всеросійський масштаб. Події в Україні

були часткою загальноросійського революційного процесу.

У січні 1905 р. застрайкували робітники С. Петербурга (передусім –

економічні вимоги). 9 січня 1905 р. робітники урочисто понесли петицію царю. Мирну демонстрацію було розстріляно. Наступного дня застрайку

вало 125 тис. робітників Петербурга. Страйки перекинулися на інші міста (в т.ч. в Донбас, Київ, Одесу, Харків та ін.). У січні березні 1905 р. в

губерніях Східної України страйкувало близько 170 тис. З лютого 1905 р. поширюються селянські погроми поміщицьких маєтків (на цей час пере

важали мотиви помсти, безглуздого руйнування). Червневі виступи селян

в Україні охопили 64 з 94 повітів.

Революційні настрої посилювалися воєнними поразками у російсько японській війні (Порт Артур, Мукден, Цусіма тощо). Революційний рух

охопив армію і флот. У червні 1905 р. повстав броненосець чорноморського

флоту «Князь Потьомкін Таврійський» (очолили більшовик Г. Вакуленчук й П. Матюшенко), у листопаді 1905 р. – у Севастополі під керівництвом

лейтенанта П. Шмідта та виступ у Києві саперів під керівництвом поручика Б. Жаданівського. Хоча великого успіху вони не мали, проте показали, що

армія перестала бути надійним захисником існуючого режиму.

Уряд розгубився. Газети, що перестали піддаватися цензурі, вимагали

прийняття конституції. У жовтні 1905 р. починається Загальний політич ний страйк, революційні виступи охопили близько 2 млн. чоловік. Як

наслідок, царизм вимушений йти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола

II підписав маніфест, у якому проголошувалися громадянські свободи та

декларувалося скликання Державної Думи. У цей час усе населення Росії

розділилося на 3 групи: одні вірили, що маніфест відкриває нову епоху,

інші – що це тимчасова уступка в боротьбі з урядом; треті – що маніфест

вирваний у царя і потрібно його захищати (прокотилися погроми в Києві, Донбасі).

По всій країні виникають та активно діють різноманітні партії: анархісти (особливо на півдні і Катеринославщині), більшовицькі і меншовицькі

фракції РСДРП, Бунд, партія соціалістів революціонерів, конституційно демократична партія (кадети), партія «Союз 17 жовтня» (октябристи), «Союз російського народу» тощо.

Протягом жовтня грудня 1905 р. у 50 містах і селищах Російської імперії виникали Ради робітничих депутатів як альтернативні моделі організації

влади. Створюються та активно діють профспілки (Миколаїв, Одеса, Київ

тощо) – на кінець 1905 р. тільки в Україні – 80 профспілок. Увесь цей період не припинявся страйковий рух робітників. У грудні 1905 р. –

204

Грудневе збройне повстання – Москва, Харків, Катеринослав, повстання

вДонбасі (центр – у Горлівці), що з великим зусиллям придушили.

Зсічня 1906 р. революційний рух спадає. Невдачі 1905 р., чисельні людські жертви, жорстокі репресії сприяли зменшенню повстань та вис

тупів.

У цих умовах 27 квітня 1906 р. розпочала свою роботу згідно з царським маніфестом I Державна Дума, яку ліві сили бойкотували. Уряд майже

одразу продемонстрував, що не збирається відноситися до Думи, як до рівного партнера. Він виносив на обговорення Думи несуттєві закони. А

коли думці поставили вимогу обговорити аграрне питання Думу розпус тили (8 липня 1906 р.). З лютого 1907 р. працювала II Державна Дума –

більше половини всіх депутатів складали ліві партії.

У складі І та ІІ Дум існувала Українська парламентська громада. Її члени

підіймали з трибуни три головних блоки питань: автономії для України; аграрне питання; введення української мови в школах та в діловодстві.

3 червня 1907 р. ІІ Дума розпущена. Ця подія вважається кінцем революції.

3 червня 1907 р. вийшов новий виборчий закон, згідно з яким 80 % населення Росії втрачало право голосу, він підводив риску під револю ційними подіями 1905 1907 рр.

Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського на

ціонального життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов’язані зі ска суванням Емського указу 1876 р. Були відкриті нові кафедри українознав

ства. В Одеському університеті історію України викладав Олександр Гру шевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу – Микола Сумцов. За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгор тається мережа товариств «Просвіта». У 1905 р. у Російській імперії з’я вилася перша україномовна газета «Хлібороб». З 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета «Рада». Її видавцем був відомий український діяч

і меценат Євген Чикаленко, загалом за 1905 1907 рр. – вийшло 24 украї

номовні видання. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання «Кобзаря»

Тараса Шевченка. У тому ж році Михайло Грушевський переніс центр своєї

діяльності зі Львова до Києва, де під його головуванням було утворене

Українське наукове товариство. Сюди ж було перенесено й видання «Літе

ратурно наукового вісника».

Під час революції сталися певні зміни у політичній розстановці украї нських сил. У 1905 р. РУП перейшла повністю на марксистські позиції і

перейменувалася в Українську соціал демократичну партію (УСДП, лідери

– Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш, Лев Юрке вич). Партія стояла на самостійницьких позиціях, але з тактичних мірку вань включила в свою програму вимогу національно територіальної авто номії України у складі Російської федерації. Восени 1905 р. зі складу Української демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з

205

Борисом Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. На прикінці 1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально демократичну партію. УРДП проіснувала до 1908 р., до утворення Това риства українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським, Є.

Чикаленком і С. Єфремовим. У 1903 1904 рр. з РУП вийшли гуртки

соціалістів революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в Українську партію соціалістів революціонерів (УПСР). Усі ці три партії –

УСДП, ТУП і УПСР – були головними представниками політично актив них українців і відіграли основну роль у часи Центральної Ради і Дирек

торії. Однак на відміну від трьох головних українських партій у Галичині вони стояли не на самостійницьких, а на федеративних позиціях. А на

самій території Наддніпрянської України за своєю активністю й впливами вони значно поступалися російським партіям.

Проте, перша російська буржуазно демократична революція 1905 1907 рр. зазнала поразки. Починається період реакції (до 1912 р.). Було

введено воєнно польові суди, які приводили смертний вирок у виконання

протягом 24 годин (у 1909 р. засуджено 26 тис. осіб).

1910 р. – циркуляр Столипіна про заборону для інородців (в т.ч. для українців) створювати будь які товариства, видавати газети рідною мовою.

Як наслідок, були заборонені будь які українські організації (у 1914 р.

заборонили святкувати день народження Т. Шевченка і т.д., закривалися «Просвіти»). Також діяла заборона на викладання у школах українською

мовою (навіть за її межами вчитель не мав права спілкуватися з учнями українською мовою), заборона на пісні та вірші українською мовою, українську національну музику у школах. Навіть терміни «Україна», «ук раїнський народ» не можна було застосовувати у періодичних виданнях.

Нові терміни і поняття

Бунд – БУНД (Загальний єврейський робочий союз в Білорусі, Литві, Польщі і Росії) (ідіш Бунд – «союз») – ліва антисіоністська єврейська партія, що діяла у кількох європейських країнах з 90 х років XIX ст. до 40 х років XX ст.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: навчальний посібник /За заг. ред. проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго Восток, Лтд», 2006. – С. 33 37.

2.Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 106 109.

3.Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – С. 255 260.

4.Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії.

–К.: Либідь, 1993. – С. 43 52.

5.Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – С. 262 281.

206

5.16. ДЕРЖАВНА ДУМА ЦАРСЬКОЇ РОСІЇ ТА УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

З січня 1906 р. революційний рух спадає. Невдачі 1905 р., чисельні жертви, репресії сприяли зменшенню повстань та виступів. Уряд знов відчув свою силу.

20 лютого 1906 р. цар видав другий маніфест у справі виборів до Державної Думи, за яким встановлювався двопалатний парламент: Вища палата – Державна Рада та нижча палата – Державна Дума. До Державної Ради половина членів мала бути призначена урядовими чиновниками, половина мала бути виборна. До Державної Думи вибори відбувалися в чотирьох куріях: поміщицькій, міській, селянській та робітничій. Голо сувати могли тільки чоловіки з 25 років. Державна Дума мала мати 524 депутатів (1 курія – один депутат припадав на 2000 виборців, 2 курія – на 7000, 3 – 30000, 4 – 90999 виборців). Оскільки в цей час український народ складався в основному з селянства, то його представництво в Думі було дуже обме женим. Ліві соціалістичні партії бойкотували вибори. Це по легшувало виборчу діяльність російських ліберальних партій (особливо кадетів, які найбільш толерантно ставилися до ук раїнського питання і серед яких було багато представників української інтелігенції).

Незважаючи на несприятливі політичні умови, до І Держав ної Думи від України було обрано 24 поміщиків, 26 представ ників міської інтелігенції та 42 селян. 45 депутатів українців створили власну парламентарну громаду, на чолі з адвокатом І.Шрагом. Громада почала видавати журнал «Украинский Вестник» російською мовою. У цьому журналі працювали Д.Дорошенко, І.Франко, М.Грушевський тощо. Селянські де путати (Ю.Сайко) заявляли про необхідність надання землі усім селянам. Громада ставила собі за мету домагатися авто номії України. Було укладено декларацію Української парла ментської громади у справі автономії України, яку мав виго лосити з думської трибуни І.Шраг, але 8 липня 1906 р. І Думу було розпущено.

207

У січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Думи, депутатами до якої було обрано більше половини з лівих партій. Із 102 депутатів з України лівих – соціал демократів, трудовиків та кадетів було 65, октябристів, поміркованих, правих – 29. Нова Українська парламентська громада мала 47 членів, які дома галися автономії України, місцевого самоврядування, украї нської мови в школі, суді та церкві. Громада вимагала ство рення кафедр української мови, літератури та історії в універ ситетах. Питання було поставлено гостріше – Україна повинна мати автономію із власним урядом.

Громада видавала два рази на тиждень часопис – «Рідна Справа – Думські Вісті». Отже, ІІ Дума була більш револю ційною й втрималася до 15 червня 1907 р. після чого розпо чалася нова реакційна політика уряду. Новий виборчий закон 3 червня 1907 р., зменшив число депутатів до 442, надавав перевагу упривілейованим станам. Хоча від українських гу берній кількість депутатів була збільшена до 111, з них 64 були поміщиками. Свідомих українців у ІІІ Думі – 29 осіб (замало, щоб створити окрему фракцію). В 1912 р. відбулися вибори до IV Державної Думи, але вона виявилася лівішою за третю (150 депутатів від «лівих» партій та 130 «октябристів»).

Нові терміни і поняття

Фракція (парламентська) – це група депутатів в парламенті. До фракції можуть входити депутати однієї політичної партії або кількох. Об’єднуються депутати у фракцію з метою проведення спільної політичної лінії.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів: навчальний посібник /За заг. ред. проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго Восток, Лтд», 2006. – С. 35 36.

2.Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів: Світ, 1996. – С. 338 343.

3.Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX XX ст.//http://history.franko.lviv.ua/gryc_content.htm

4.Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: «Альтернативи», 1999. – С. 275 277.

208

5.17.СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА

ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Зметою подолання тяжкого економічного і політичного станови ща, створення на селі міцної групи заможних господарств, які могли

бпротистояти революційним рухам, уряд Росії на чолі з Петром Столипіним з 1906 р. розпочинає аграрну реформу.

Починаючи з 1906 р. і по 1910 р. Столипін проводить через Думу кілька законів, що й складали реформу. Головні елементи реформи:

руйнування селянської общини, в якій Столипін вбачав головне

гальмо у розвитку сільського господарства (до сільської общини були закріплені селяни й її контроль тяжів над ними (за законом 1861 р. селянин не міг покинути її, не міг продати землю, оскільки вона належала общині. Не було можливості застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни тощо);

дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи

відруб). Указ 9 листопада 1906 р. (став законом 14 червня 1910 р.) давав права всій сільській громаді переходити на хутори – селянська садиба на земельній ділянці індивідуального володіння (у Росії це звалося «отрубами»). Тільки угіддя – ліс, сіножать – залишилися у спільному володінні.

Щоб зміцнити своє економічне становище, заможніші вдавалися

до послуг новоствореного Селянського банку: брали гроші у борг під заставу своїх земельних ділянок. Коли борг своєчасно не сплачував ся, земля переходила у власність банку. Реформа неухильно піклу валася про інтереси поміщиків – цьому сприяв Селянський банк, який постійно збільшував продажні ціни на поміщицькі землі, що

робило їх все більш недосяжними для селян. Зубожілим селянам

надавалася можливість переселятися в малозаселені райони країни. Біднота становила переважну більшість українських переселенців до малозаселених районів Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Особливо багато їх виїхало з Полтавської і Чернігівської губерній.

Оцінюючи результати реформи, слід відзначити, що вона, безу

мовно, мала певні позитивні наслідки. Так, на 1913 р. фіксується

значний приріст показників по сільському господарству. Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні (в силу особливостей

ментальності українців, їх потягу до індивідуального господарюван ня). Протягом 1907 1915 рр. на Правобережній Україні вийшло з общини 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережній Україні –

16,5 % (в Росії – 24 %). Виникло 440 тис. хуторів (14% селянських дворів) до 1916 р. Це сприяло розвитку капіталізму на селі, зростанню товарності господарства, ширшому застосуванню машин і добрив. Лише з 1910 до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин й сягала загалом 22,9 млн. десятин. У 1913 р. Україна досягла найбільшого за всю попередню історію валового збору зернових – 1 млрд. 200 млн. пудів. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25 %, а щодо зернових – понад 40 %.

Переселенська політика Столипіна значною мірою зазнала краху.

На нові землі протягом 1906 1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб. Але погана організація процесу переселення, неймовірні мате ріальні труднощі, незвичні кліматичні умови, дуже висока смертність призвели до того, що лише у 1911 р. повернулося додому майже 69 % переселенців. Стан тих, хто повернувся, був дуже тяжким: землю їх було продано, гроші витрачено – йшли у батраки, поглиб

лювалося соціальне розшарування, зростали бунтівні настрої та поступово зникала наївна віра у доброго царя.

Отже, аграрна реформа Столипіна не досягла своєї мети: нама гаючись створити опору для царату в особі консервативного селян ства, Столипін не зміг, не торкаючись поміщицького землеволоді ння, забезпечити для своєї реформи економічних умов. Хоча з часу

реформи 1861 р. поміщики в Україні продали заможним селянам половину своєї землі, та в їхніх руках на 1914 р. все ще залишалося понад 10 млн. десятин. Гостре малоземелля примушувало бідноту йти у кабалу до поміщиків та куркулів, орендувати землю за відпрацю вання. Соціальна напруга розряджалася масовим відпливом із

сільського господарства у промисловість дешевої робочої сили. А це

сприяло зростанню промислового виробництва.

Столипінська реформа не створила стійких буржуазних відносин в сільському господарстві й не призвела до створення широкого ринку для промисловості. Вона не тільки не зняла протиріччя у селі, а й навіть поглибила їх (соціальна диференціація), що вело до

зростання соціальної напруги у суспільстві.

Причини невдачі реформи:

1.Не було ліквідоване поміщицьке землеволодіння;

2.Непослідовність проведення реформ, їх погана організація, у першу чергу на місцях, спротив поміщиків, чиновників і навіть самих селян традиціоналістів;

210