тa галоморфному рядах). Складніший метод багатовимірної ординації геосистем можна розробити шляхом модифікації техніки вісконсінської ординації Брея—Кертіса або за допомогою . факторного аналізу (Б. М. Міркін, 1985). Однак інтерпретація отриманих рядів (особливо за «вісконсінською» методикою) може виявитись неоднозначною.

б Засолення

Рис. 41. Ординація наногеохор Керченського півострова:

а—пряма одновимірна за фактором зволоження; б — те ж — за фактором засолення грунтів; в — двовимірна за факторами зволоження та засолення. Індекси наногеохор — див. підпис до рис. 18

Багатовимірною слід вважати ординацію за факторально-ди- намічними рядами А. А. Краукліса (1969, 1979). Отримані ряди, підпорядковані одному центру (корінній геосистемі), виявляються досить близькими до моноцентричних схем ландшафтної сукцесії, завдяки чому їх можна інтерпретувати також у динамічному відношенні.

§ 7.3. РАЙОНУВАННЯ

Районуванням є упорядкування просторово-суміжних геосистем, подібних за встановленими критеріями, в індивідуальні територіальні одиниці різних рангів — регіони. Кожний регіон є ланкою ієрархічної системи, входячи до складу регіонів вищих ран-

17в

гів. Регіоном найвищого рангу можна вважати планету в цілому,

нижчого — територію одного геотопу.

Районування — проблема, яка поки що являє собою цілину для ландшафтної екології. Теорій та методів районування в межах екології поки що не розроблено. Вона користується, та й то при вирішенні обмеженого кола завдань, схемами районування, запропонованими в біогеографії та геоботаніці. У фізичній же географії багатий досвід розробки цієї проблеми: обгрунтовано основні теоретичні принципи і методи комплексного (ландшафтного), галузевого (грунтового, геоморфологічного тощо), прикладного (агроландшафтного, природно-рекреаційного тощо) районування, складено багато різних варіантів схем районування світу, континентів, окремих країн та регіонів.

Принципи та методи фізико-географічного районування розроблено в 60—70-ті роки і з того часу вони зазнали малосуттєвих змін. Складені різними авторами схеми районування мало розрізняються в контурній основі. Відмінності полягають лише в наданні певному регіону різного таксономічного значення (в одних схемах фізико-географічна країна вважається регіоном, рангом, Вищим за зону, в інших — навпаки, в третіх, так званих дворядних,— цим одиницям надається один ранг). Певна інваріантність теоретико-методичних засад та схем районування дала підстави деяким географам вважати, що в розвитку проблеми районування у фізичній географії спостерігається застиглість. Проте це може свідчити і про досить високий рівень її досягнутої розробки. В усякому разі ландшафтна екологія в обгрунтуванні ландшафтноекологічного районування має широко використовувати досвід комплексної фізичної географії.

Вищі одиниці фізико-географічного районування (пояс, зона, країна, провінція) можна прийняти за одиниці ландшафтно-еко- логічного районування, оскільки критерії їх виділення мають як ландшафтний, так і екологічний зміст (М. О. Гвоздецький, 1979, П. Г. Шищенко, 1988, А. Г. Ісаченко, 1990). Єдиний виняток — фізико-географічна країна. Хоч ландшафтознавці називають кілька критеріїв, які слід враховувати при її виділенні, усі вони підпорядковуються лише одному — єдності країни в геоструктурному відношенні (її відповідності платформі чи геосинклінальній області певного віку). При аналізі генетичної єдності ландшафтів цей критерій дійсно має велике значення. Але при вирішенні інших питань, особливо пов'язаних з надходженням сонячної енергії, опадів, круговоротом мінеральних речовин, продуктивності геосистем, він є другорядним, а то й зовсім не визначає цих важливих ландшафтно-екологічних рис геосистем.

Значення секторно-зональних факторів ландшафтної диференціації тут значно більше. Фізико-географічні сектори (системи ландшафтної зональності) часто збігаються з великими орогра-

177

фічнимй одиницями та геологічними структурами високих порядків. Враховуючи це, саме фізико-географічні сектори, а не країни слід вважати цілісними в ландшафтно-екологічному відношенні регіонами, на які поділяються природні пояси в межах континенту. До цієї одиниці, яка в більшості таксономічних схем фізико-гео- графічного районування не знаходить місця, найбільш підходить назва субконтиненту (В. Б. Сочава (1978) та А. Г. Ісаченко (1990) цим терміном позначають більший регіон, але чітких критеріїв його виділення не наводять).

Субконтинент займає специфічне місце в системі континенталь- но-океанічної циркуляції повітряних мас, відзначається характерною сезонною ритмічністю та спектром ландшафтних зон (біомів, за екологічною термінологією) на рівнинах та висотних поясах у горах. Він може відповідати декільком фізико-географічним країнам, оскільки умова геоструктурної однорідності в число критеріїв його виділення безпосередньо не входить. П. Г. Шищенко (1988) на території СНД виділяє вісім систем зональності (субконти- нентів—за нашою термінологією): арктичну центрально-євро- пейську помірно-континентальну, західносибірську, континентальну, східносибірську екстраконтинентальну, далекосхідну притихоокеанічну, середземноморську субтропічну, передньоазійську континентальну субтропічно-аридну, середньоазійську внутрішньоконтинентальну аридну, даурсько-монгольську внутрішньоконтинентальну.

Субконтиненти поділяються на ландшафтні зони, в межах яких за ступенем континентальності клімату, а в деяких випадках (наприклад, при виділенні Полісся як окремого регіону) також і за особливостями розвитку території та літології покривних відкладів, виділяються провінції. За таксономічною схемою фізико-ге- ографічного районування провінції поділяються на області. Ці одиниці за прийнятими критеріями подібні до макрогеохори (див. § 4.4). Тому окремий контур макрогеохори розглядається як одиниця ландшафтно-екологічного районування — ландшафтно-еко- логічна область, а індивідуальні мезогеохори — як ландшафтноекологічні райони. За розмірами останні менші, ніж райони в фізико-географічному районуванні.

Виділення таксономічних одиниць ландшафтно-екологічного районування за критеріями, на основі яких вичленовуються макрота мезогеохори, виправдано тим, що окремі контури геохор цих рівнів відзначаються багатьма індивідуальними рисами. Ступінь їх індивідуальності значно вищий, ніж мікрота наногеохор, контури яких, що належать до одного класифікаційного підрозділу (виду), практично не різняться між собою.

Ландшафтно-екологічні райони доцільно поділяти на менші індивідуальні одиниці — мікрорайони. Критерії їх виділення поки що сформульовані розпливчасто. Досвід «грунтово-екологічного

178

мікрорайонування» Молдови (Урсу, І976), а також наших праць

із складання ландшафтно-екологічної карти України показав, що такі індивідуально специфічні та більш цілісні, ніж район, територіальні одиниці досить чітко виділяються в кожному з них, проте критерії їх виділення у різних районах неоднакові. На степових рівнинах ними є особливості генетико-морфологічної ЛТС, зокрема процентна участь у ній западин; у лісостепових районах на перший план виступають лісистість території (як окремі мікрорайони виділяються великі лісові масиви та їх частини), ступінь ерозійного розчленування та особливості парагенетичної ЛТС (як мікрорайони часто виділяються окремі яружно-балковГ системи); у Поліссі в мікрорайони часто виділяються болотяні масиви тощо.

Таким чином, за перше наближення можна прийняти такий таксономічний ряд одиниць ландшафтно-екологічного районування: континент — пояс — субконтинент — зона (біом)—провін- ція— область — район — мікрорайон. Причому вищі одиниці районування (до провінції включно) виділяються за критеріями фізико-географічного районування, а нижчі — за ландшафтно-еко- логічними.

При дослідженні горизонтальних динамічних потоків певної території доцільне її позиційно-динамічне районування. Його таксонами є: парадинамічний район — парадинамічний підрайон — ландшафтний ярус — басейновий сектор (для схилових ярусів) або парагенетичний сектор (для заплавних та терасових ярусів). Перші три одиниці відокремлюються за критеріями виділення однойменних одиниць позиційно-динамічної ЛТС. На рівні ландшафтного ярусу відбувається біфуркація критеріїв виділення таксонів нижчого рангу — схилові ландшафтні яруси поділяються на басейнові сектори, а заплавно-терасові—на парагенетичні. Басейновий сектор виділяється як водозбірна площа, яка підпорядкована водотоку вище від місця перетину його тальвегу нижньою межею ландшафтного ярусу, а парагенетичний — згідно критеріям виділення ПГ-сектора (див. § 4.6).

Глава 8 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ГЕОСИСТЕМ

ТА АНТРОПОГЕННІ НАВАНТАЖЕННЯ

§ 8.1. СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ ГЕОСИСТЕМ

Більшість потреб суспільства забезпечується за рахунок природи, і хоч геосистеми як природні утворення зовсім не призначені «обслуговувати» суспільство, вони здатні виконувати деякі

179

функції для задоволення його потреб. На цій підставі в ландшафтознавство (О. А. Мінц, В. С. Преображенський, 1970; П. Каваляускас, 1975; А. Басалікас, 1977), екологію (П. Еліаш, 1983) та геоекологію (Е. Німанн, 1977) введено поняття функції ландшафту (екосистеми, геосистеми). Під нею розуміють суспільно важливу мету, якої суспільство досягає за рахунок геосистеми або за її участю (В. С. Преображенський та ін., 1988).

Суспільство і окрема людина накладають на природні геосистеми бажані вимоги і саме під цими вимогами розуміються функції, які геосистеми мають виконувати. З розвитком суспільства ці вимоги розширюються, і відповідно зростає число функцій геосистеми. У такому розумінні функція геосистеми — поняття більш антропічне, ніж природне, на відміну від її потенціалу, який визначається природними особливостями геосистеми.

Запропоновано кілька варіантів типології функцій природних систем. Е. Німанн (1977) розрізняє чотири групи функцій: виробничі (задовольняють промислове та сільськогосподарське виробництва енергетичними та речовинними ресурсами); антропоекологічні (зумовлюють здоров'я людини); етичні та естетичні; «ландескультурні» (не досить чітко визначена група функцій, що включає вилучення відходів, самоочищення геосистем і т. п.). Ван-Дер-Маарель (1977) також виділив чотири типи функцій: по-

В. С. Преображенський (1980) виділив такі функції ландшафту: ресурсно-відновлювальну; середовище-відновлювальну (відновлення умов природного середовища, порушеного антропогенними факторами); ресурсозберігаючу або ресурсовмісну (зберігання ресурсів, зокрема генофонду рослин і тварин); інформаційну (надання матеріалу для наукових досліджень, виховання тощо); естетичну; функцію простору для господарської діяльності.

Від функції, яку виконує геосистема, суттєво залежать її структурні особливості та динамічні тенденції. Так, генетично далекі геосистеми, що виконують однакову функцію (наприклад аграрну), за набутими при цьому властивостями стають значно більш подібними, ніж геосистеми одного виду, але різного функціонального використання.· Виконання геосистемами деяких функцій, таких, наприклад, як урбаністична, практично повністю нівелює їх первинні природні відмінності. Звідси зрозуміла увага, яку надають ландшафтознавці та геоекологи класифікації геосистем за виконуваними функціями. Вона може грунтуватися на типології угідь, як це прийнято в США, де виділяється 1200 категорій використання земель (Р. Андерсон, 1977). Проте більш виправданий підхід до класифікації, що виходить власне з функцій геосистеми. Базуючись на цьому, В. І. Тимчинський та П. Г. Шищенко (1981) запропонували функціональну типологію ландшафтів (гео-

180