Глава 7. НАУКОВЕ ВПОРЯДКУВАННЯ ГЕОСИСТЕМ

Геосистем як територіальних ділянок земної поверхні є дуже багато. Так, на рівнинній частині України в межах однієї макрогеохори виділяється кілька тисяч наногеохор, у межах басейнів високих порядків — тисячі елементарних та сотні басейнів 2-го порядку. Таке ж число. ПГ-ланок та ПГ-поясів у ПГ-комплексах великих рік, ландшафтних смуг у парадинамічному районі. Внаслідок такої високої хорологічної різноманітності хоричних геосистем, аналіз кожної з них як індивідуального об'єкта з притаманними тільки йому рисами стає практично неможливим. До того ж, такий аналіз позбавляє можливості одержати нові знання, що з'являються при співставленні ступеня та характеру подібності окремих геосистем між собою. На основі цього співставлення окремі геосистеми можуть бути упорядковані в їх однорідні групи (класифікація), ряди (ординація), регіони (районування). Ці три способи наукового упорядкування не суперечать один одному, а знаходяться у відношенні взаємодоповнення (Р. Уіттекер, 1973, К. Кіршоу, 1974, Б. М. Міркін, 1985). Для вирішення одних завдань більш доцільною може бути класифікація геосистем, для вирішення інших — їх ординація.

§ 7.1. КЛАСИФІКАЦІЯ

Коротка історична довідка. У ландшафтознавстві класифікаційна проблема почала активно розроблятися з кінця 50-х років. Перші ґрунтовні схеми класифікації ландшафтів запропонували

167

Α. Γ. Ісаченко (1959) та Μ. О. Гвоздецький (1960), а ПТК менших рангів (фацій та урочищ)—К. Г. Раман (1959). У цей же час О. І. Перельман (1960) та М. А. Глазовська (1964) розробили геохімічні принципи класифікації ландшафтів. Домінуючою установкою ландшафтознавців при вирішенні класифікаційної проблеми була обов'язкова генетичність класифікації ПТК· Лише класифікація за генетичними ознаками вважалась за наукову і корисною для практики.

Для розробки питань класифікації в ландшафтознавстві етапною слід визнати працю Д. Л. Арманда (1964), в якій він звернув увагу на невідповідність існуючих класифікацій правилам логіки, визначив ці правила та впорядкував термінологію. У подальшому при обгрунтуванні таксономічних схем класифікації ПТК ландшафтознавці переважно виходили з цих правил (В. О. Ніколаєв, 1979; Є. Парисек, 1982 та ін.).

З кінця 70-х років при класифікації ПТК почали активно застосовувати математичні методи. Важливі праці в цьому плані виконали географи Казанського університету (А. М. Трофімов) та Польщі (3. Хойніцкі, Т. Чиж).

У циклі екологічних наук проблемі класифікації найбільшу увагу приділяє фітоценологія. У її рамках розроблено суттєво різні підходи до класифікації рослинних угруповань (фізіономічні, домінантні, флористичні, екологічні класифікації), широко використовуються математичні методи (Д. Гудол, 1953; Б. М.. Міркін, Г. С Розенберг, 1978 та ін.). Деякі з цих підходів застосовуються і поза фітоценологією, зокрема в ґрунтознавстві (О. Г. Чертов, 1981). Можливо, вони можуть бути основою нових підходів до класифікації геосистем топічного та хоричного рівнів, особливо для регіонів, де континуальний характер змін та клінальні геотопи переважають над дискретністю.

Логічні правила та критерії природності класифікацій. Класифікація геосистем полягає в їх упорядкуванні в супідрядну (здебільшого ієрархічну) систему таксонів, кожний з яких виділяється як група геосистем, однакових за певним критерієм (основою ділення). Класифікація може бути виконана дедуктивно (поділ усієї множини геосистем на менші за об'ємом таксони) та індуктивно (об'єднання індивідуальних геосистем у більші таксони). На практиці часто обидва ці способи комбінують.

Результат класифікації залежить від логічних правил, за якими геосистеми упорядковуються в групи (таксони). Традиційні класифікації грунтуються на трьох правилах логіки (правилах поділу понять): об'єм членів класифікації має бути рівним об'єму поняття, що класифікується; один член класифікації може належати тільки до одного таксону певного рівня (тобто жодну з геосистем не можна віднести одночасно до двох різних груп); кожний таксон виділяється за однією основою ділення (за одним кри-

168

терієм). До цих обов'язкових правил як бажане додається четверте— в класифікації не слід пропускати логічних ступенів.

При класифікації таких складних об'єктів, як гео-, екосистеми, рослинні угруповання, безумовне виконання цих досить жорстких умов пов'язане з труднощами, оскільки «загнати» реальну різноманітність природних систем у жорстку схему практично неможливо. На цій підставі Р. Уіттекер (1973) будь-яку класифікацію вважає штучною, а Б. М. Міркін (1985) схильний до того, що природність класифікації взагалі недосяжна, хоч до неї можна наблизитись. С. В. Мейєр та Ю. А. Шрейдер (1976) називають три умови, яким повинна відповідати природна класифікація: об'єктивність (критерії виділення таксонів слід сформулювати так, щоб, дотримуючись їх, будь-який дослідник одержав один і той самий результат); надійність (можливість визначення класифікаційної належності геосистеми за відсутності деякої частини ознак, які її характеризують); прогностична сила (можливість за класифікаційною схемою передбачити геосистеми, які можуть бути в певному регіоні).

Обгрунтована класифікація, звісно, має відповідати цим умовам, проте весь зміст поняття природності класифікаційних побудов лише до них не зводиться. · Геоботаніки В. Д. Александрова (1966) та В. І. Василевич (1965) вважають, що досягти природності класифікації можна за умови, коли врахувати максимально можливе число ознак рослинних угруповань. Проте ця перспектива для геосистем навряд чи досяжна, оскільки вони описуються надто великою кількістю характеристик, знаходяться між собою в різних відношеннях і врахувати їх усіх в рамках однієї класифікації практично неможливо. Зважаючи на це, Д. Л. Арманд (1974) наполягав на тому, що класифікацію геосистем доцільно розробляти лише для певної мети дослідження, інакше це неминуче призводить до невизначеності, штучності.

Базові та прикладні класифікації. Для геосистем характерна багатовимірність, тому різні їх класифікації слід будувати відповідно до мети дослідження. Чим вужча, конкретніша ця мета, тим природнішою буде класифікація. Однак це не виключає класифікації геосистем безвідносно деякого завдання. Таку класифікацію геосистем А. Г. Ісаченко (1980) називає базовою, на відміну від прикладних — орієнтованих на вирішення конкретного практичного або наукового завдання. Базова класифікація може бути тільки одна, а прикладних багато. Нам здається, що можна вести мову про ієрархію базових класифікацій. Відповідно до деякого досить широкого набору завдань можна створити свою базову класифікацію (для агроландшафтних потреб взагалі, меліоративних, містобудування тощо). На основі цих базових класифікацій можна створити прикладні класифікації для вирішення вужчих наукових або практичних завдань. Так, на основі базової агро-

169