Показники конкурентної переваги

Конкурентні переваги поділяються на внутрішні й зовнішні.

До зовнішніх конкурентних переваг належать: якість товару, рівень цін, сервісне обслуговування, імідж підприємства, знання споживачів, високий рівень інновацій тощо.

Зовнішні конкурентні переваги містять у собі ті показники, які характеризують ринкову перевагу підприємства в задоволенні тих або інших потреб споживача. Таким чином, зовнішні конкурентні переваги відображають цінність для споживача. До внутрішніх конкурентних переваг належать: технологія, ефективність виробництва, економія на масштабах виробництва, ефективність менеджменту, ефективні контакти з постачальниками матеріально-технічних ресурсів і т.д. Внутрішні конкурентні переваги охоплюють ті показники, які характеризують перевагу підприємства в цінових аспектах конкурентної боротьби.

Отже, внутрішні конкурентні переваги характеризують цінність для підприємства - виробника й ґрунтуються на його виробничих та організаційних ноу-хау.

На кінець наведемо рекомендації комісії з питань продуктивності праці в промис­ловості Массачусетського технологічного інституту (Мassachusetts Institute of Technology) рекомендувала методи, що сприяють підвищенню та забезпеченню кон­курентоспроможності.

1. Приділяйте менше уваги проектам, які приносять коротко­часний прибуток, й інвестуйте більше засобів у науково-технічні дослідження і конструкторські розробки.

2. Періодично переглядайте корпоративну стратегію своєї компанії, включаючи в неї реакцію на зміну конкурентної ситу­ації на міжнародному рівні. Це, в свою чергу, означає ріст рівня інвестицій у персонал і устаткування з метою поліпшення вироб­ничих можливостей фірми.

3. Знищить комунікаційні бар'єри в межах організації і ви­знайте спільність своїх інтересів з інтересами інших компаній і постачальників (зв'язок з іншими компаніями, зокрема, підсилює позиції в міжнародній конкуренції).

4. Визнайте, що персонал є цінним ресурсом, який варто ви­ховувати і навчати, а не простими витратами, які всіляко варто скорочувати.

5. У процесі управління виробничими процесами не бійтеся повертатися до основ. Створюйте на стадії конструкторських розробок. Приділяйте увагу модернізації процесу, а не на впровадженню інновацій у саму продукцію.

1.2. Сутність виробничого менеджменту на прикладі виробничого підприємства.

Операційний менеджмент – термін, що походить від англійського Management Production and Operation.

- управлінські дії спрямовані на забезпечення ефективного функціонування операційної системи організації та досягнення цілей, поставлених перед нею;

- управління здійснюване в рамках конкретної організації процесами виробництва визначених обсягів продукції чи послуг;

- прийняття та контроль реалізації управлінських рішень, що забезпечують успішне здійснення операційної функції;

- це діяльність з управління процесом придбання матеріалів, їхнього перетворення в готовий продукт і постачання цього продукту покупцю;

- це всі види діяльності, пов’язаної з навмисним перетворенням матеріалів, інформації чи покупців.

Група американських авторів дає наступні визначення:

- це діяльність пов’язана з розробкою, використанням і удосконаленням виробничих систем, на основі яких виробляється основна продукція чи послуги компанії.(10)

В книзі „Основи менеджменту” говориться, що термін „операція” і „виробництво” взаємозамінні. Однак під виробництвом, в основному розуміється випуск товарів і переробка сировини. Термін „операція” широкий, він включає не тільки виробництво товарів, а й надання послуг. І там же: „Операційна функція мітить у собі ті дії, в результаті яких виробляються товари і послуги, що постачаються у зовнішнє середовище. Функцію „операцій” мають всі організації, інакше вони просто не можуть існувати”.

Наведені терміни і поняття мають неоднозначний характер і вимагають уточнень. Для пізнання суті поставленої проблеми і її успішного розв’язання треба розглянути основні етапи розвитку виробничого менеджменту.

Управління як самостійний вид діяльності визначилося в ході поділу праці. За час росту масштабів виробництва ,удосконалення способів праці , ускладнення виробничих відносин ,розвитку спеціалізації і кооперації, росли і задачі управління виробничою діяльністю підприємства .

Практика управління виділяє три основних етапи розвитку управління виробництвом.

1 етап: становлення капіталістичних мануфактур, фабрикою керує сам власник, а як загальний регулятор виробництво виступає стихійний механізм ринку.

2 етап: стадія „великого” машинного виробничого управління відокремлюється від капіталу ­– власності. Управляти починають найняті керівники, що компетентні в прийнятті управлінських рішень.

3 етап: характеризується формуванням спеціального інституту професійних організаторів виробництва - менеджерів, впровадженням у процес управління сучасних технічних засобів, способами державного втручання в економіку.

Після другої світової війни значно поширилися в менеджмент, у тому числі і виробничому управлінні, економіко-математичні методи планування і прогнозування, особливо, різні моделі математичного програмування, успішно застосовані в річному і стратегічному плануванні діяльності підприємств.

Вітчизняна наука і практика управління, звичайно, помітно збагачується за рахунок передового іноземного досвіду і досягнень науки. Все цікаве, передове і корисне, накопичене у світі, необхідно відбирати і застосовувати в себе, ретельно вивчаючи і зважуючи. Безмовно, у західних країн є чому повчитися завжди, а в нинішніх перехідних умовах – тим більше.

У 1912 році вітчизняними підприємцями було вироблено „Сім принципів ведення справ у Росії”, що за своєю суттю були „кодексом честі керівників виробництва, тієї пори”. Уданому зводі принципів у главу кута ставиться підприємець, тому що професійних менеджерів у той період в нашій країні просто не було. Але ці принципи заслуговують на увагу і сьогоднішніх менеджерів. Ось ці принципи: поважай владу, будь чесний і правдивий, поважай право приватної власності, люби і поважай людину, будь вірний слову, живи згідно коштів, будь цілеспрямований.

Олександр Олександрович Богданов заклав основи загальної теорії систем, ввів поняття зворотного зв’язку, керованої і керуючої системи. Широка розмаїтість процесів і форм організації стимулювала спроби побудови загальне вчення про організацію. Однією з перших концепцій такого роду з’явилась „Тектологія. Загальна організаційна наука”, сформульована (1913 р.) і розроблена О.О. Богдановим, що дав загальний опис процесів виникнення і розпаду організації.

У 20-ті роки 20-го століття А.К. Гастєв (1882-1941 р. н.) висунув концепцію „вузького місця”, з розшивки якого необхідно починати при будь-якім вдосконаленні виробництва. Цим „вузьким місцем” є організація праці працівників – від директора до рядового робітника. А.К. Гостева вважають основоположником наукової організації праці (НОП).

Іншим вітчизняним вченим, що займався проблемами організації виробництва й управління трудовим колективом, був П.М. Керженцев. В своїх роботах розглянув ряд основних проблем управління: типи і форми організації, побудова організаційних планів, підбір і використання працівників, відповідальність, дисципліну, систему підпорядкування, облік і контроль.

В.А. Аліловим проводилися дослідження пов’язані з розробкою методик застосування математико-статистичних методів в аналізі виробництва.

Різні аспекти управління і методологія їхнього аналізу й вирішення представленні в роботах Г.Х. Попова.

Інженером Ф.Л. Ковальовим розроблений метод добору найбільш раціональних прийомів праці, застосованих передовими робітниками, їх подальшого удосконалення і наступного масового впровадження.

Звичайно, не всі думки перерахованих авторів бездоганні з погляду сучасних позицій. Але внесок їх у світову управлінську науку досить вагомий і незаперечний. Це треба пам’ятати нам, їхнім нащадкам, треба пишатися їхніми досягненнями.