Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 15

Єврокомісія у листопаді 2002 р. запропонувала Румунії план допомоги, важливим елементом якого є продовження ре­ форм, насамперед в адміністративній і правовій галузях, а також у сфері економіки.

Зовнішня політика

ротягом усього пореформеного періоду у Псвоїй зовнішній політиці Румунія чітко до­ тримувалася курсу на зближення з Об’єднаною Європою. У

1993 р. країна стала асоційованим членом ЄС, приєдналася до Центрально-Європейської угоди про вільну торгівлю (ЦЕФТА). Однак лібералізація румунської економіки в рам­ ках угоди через щорічний дефіцит її торговельного балансу у відносинах з країнами — учасниками ЦЕФТА, не дала очіку­ ваних результатів. З кінця 1990-х років румунська сторона розглядала ЦЕФТА як “маленьку економічну імперію”, де Угорщина прагне до панування. Укладений в 1997 р. договір з Угорщиною дещо пом’якшив гостроту проблеми угорської меншини в Румунії, але не став “історичним примиренням” між двома країнами. Надалі Румунія брала активну участь лише в тих інтеграційних структурах, які б сприяли її еко­ номічному піднесенню. Це, насамперед, Чорноморський район економічного співробітництва, де Румунія розрахову­ вала на створення “Чорноморського енергетичного кільця”. На саміті НАТО у Празі в листопаді 2002 р. Румунія отрима­ ла офіційне запрошення на вступ до альянсу. Вступ країни до Євросоюзу має відбутися у 2007 р.

Спільний кордон між Україною і Румунією (638, 4 км), наявність 67 тис. українців у Румунії та майже 135-тисячної румунської меншини в Україні, а також широкі можливості в налагодженні взаємовигідного співробітництва визначили характер взаємовідносин обох країн. На початковому етапі становлення нових українсько-румунських відносин мали місце спроби висунення територіальних претензій до Ук­ раїни. Після подій 1989 р. помітно активізувалася пропаган­ да так званого історичного права Румунії на деякі українські землі, а з проголошенням незалежності України ця кампанія

330

Розділ СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

Кінець Другої світової війни знаменував новий етап повоєнної історії США як наддержави. Визначальними чинниками становлення нового статусу країни були не тільки її політичний ав­

торитет й економічна могутність (у 1945 р. США виробляли 62 % промисло­ вої продукції світу), а й нестабільна конфігурація балансу сил, насамперед у Європі.

Післявоєнна реконверсія. Внутрішня політика

разу ж після завершення війни перед Спо­ Злученими Штатами Америки постала про­ блема: як здійснити перехід до миру, як перебудувати еко­

номіку, що виробляла військову продукцію, на мирний лад. Інакше кажучи, як здійснити реконверсію. Багато хто в США вважав, що питання слід ставити інакше: не про перехід від війни до миру, а про повернення до “нормальних днів”, до 1929 р. По суті, постало питання, якої форми набуде по­ воєнний економічний розвиток США: “твердого індивіду­ алізму” Гувера чи “нового курсу” Рузвельта. Одностайності тут не було. Багато хто з великих підприємців та політиків схилявся до першого варіанту. Однак повернення в минуле вже відбутися не могло. Почав набирати сили неоконсервативний напрям — обережна активізація держави щодо регу­ лювання економіки з вираженою делібералізацією соціально­ го законодавства. Прийнятий в 1946 р. закон про зайнятість

332

Сполучені Штати Америки

зобов’язував федеральний уряд використати всі можливі за­ соби для “максималізації” зайнятості, виробництва і купі­ вельної спроможності. Державне втручання передбачало, на­ самперед, розв’язання проблеми безробіття та зайнятості. Його наслідком було успішне здійснення демобілізації 12-мільйонної армії, причому кількість безробітних не пере­ вищила 2,3 млн чоловік. Держава сприяла також закриттю значної частини військових підприємств. Спеціалісти підра­ хували, що набагато дешевше збудувати нові заводи, аніж пристосувати військові до випуску мирної продукції. В ціло­ му ж унаслідок реконверсії, випуск воєнної продукції знижу­ вався протягом трьох років і в 1947 р. реальний ВВП США був меншим, аніж у 1944 р., на 13 %. Безперечно, важливе значення мав і той факт, що в складних післявоєнних умовах перспективи роззброєння були досить ілюзорні. І якщо військовий бюджет у 1948 р. становив 13,4 млрд дол., а в 1940 р. лише 3,5 млрд, то це свідчило не про якісь агресивні наміри США, а про страх американців перед розмахом ко­ муністичної експансії після Другої світової війни. Ця стурбо­ ваність десятки років впливала на внутрішню і зовнішню політику США. Це виявилось у створенні цілого ряду структур у системі державної влади та управління. Зокрема, в 1947 р. ут­ ворено Раду національної безпеки — дорадчий орган при президентові з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Того ж року з’явилося і Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), штатна чисельність якого, між іншим, ніколи не пе­ ревищувала 2—3 тис. чоловік.

У період реконверсії “новий курс” втратив лібералізм у соціальних питаннях. Прийнятий у червні 1947 р. закон Тафта—Хартлі зобов’язував профспілки ставити до відома уряд за 60 днів до початку страйку. Проте, якщо страйк за­ грожував національній безпеці, президент міг відстрочити його на 80 днів чи заборонити зовсім. Закон Тафта—Хартлі, прийнятий як поправка до закону Вагнера (1935), таким чи­ ном, обмежував чинність останнього. У цьому ж плані, за наказом президента Гаррі Трумена, почалося очищення державного апарату від нелояльних осіб, складалися “чорні списки”. Все це було наслідком не стільки внутрішньо­ політичної обстановки, скільки неспокійної ситуації у світі, викликаної наступом комунізму в Європі та Азії.

333

РОЗДІЛ 16

Формування зовнішнього курсу США

У правлячих колах США чітко визначилися два підходи до формування основних на­ прямів повоєнної політики. Люди з команди Ф. Д. Рузвель­

та (Генрі Уоллес, Гаррі Гопкінс, Аверел Гарріман), “люди Потсдама”, як їх називали у США, обстоювали співробітництво з СРСР, продовження стосунків, що скла­ лися в роки війни в системі антигітлерівської коаліції. Однак ситуація радикально змінилася. СРСР і США з партнерів пе­ ретворилися на противників. Перемогли опоненти “людей Потсдама” — “люди Риги”, як називали категоричних при­ хильників антирадянського курсу (до війни в Ризі розміщу­ валися західні антирадянські центри). І це не випадково. Після Другої світової війни США виявилися єдиною реаль­ ною силою, здатною протистояти натискові комунізму. В їхньому арсеналі були могутня економіка, стійкий політич­ ний імідж у свідомості громадськості світу, демократичні принципи поведінки на міжнародній арені. На світову політику США працювала також доктрина “пакс американа”. У перші післявоєнні роки формування нової ролі США у світі відбувалося непросто. І диктувалося воно не тільки прагненнями США. Порушення європейського балансу рівноваги сил після розгрому Німеччини, початок “холодної війни”, створення соціалістичними країнами “залізної завіси” від “Балтики до Адріатики” змусили західні демо­ кратії звернутися до США з пропозицією взяти на себе роль лідера Вільного світу. Для США, які з початку свого утво­ рення дотримувалися політики ізоляціонізму, це був нелег­ кий вибір. 11 червня 1948 р. конгрес прийняв резолюцію Ванденберга, що допускала пакти у мирний час для оборони Вільного світу. Це був заключний акорд цілої низки попе­ редніх рішень. Передусім, у зовнішній політиці була взята на озброєння доктрина, сформульована чиновником держде­ партаменту Джорджем Кеннаном — доктрина “стримування комунізму”, як адекватна часові модель загальної доктрини “пакс американа”. Суть доктрини полягала в тому, що Вільний світ має зупинити наступ комунізму, не допустити його дальшого поширення. В її арсеналі не тільки атомна дипломатія та військова сила, а й, насамперед, економічна

334

Сполучені Штати Америки

потуга, економічний імідж. Це проявилося, зокрема, в докт­ рині Трумена (1947), відповідно до якої США надали фінан­ сову допомогу обсягом 400 млн дол. Греції і Туреччині, де соціальна нестабільність, бідність та економічні труднощі за­ грожували соціальними вибухами. Результати виявилися цілком позитивними: у Греції припинилася громадянська війна, провалилася спроба комуністів захопити владу, обидві країни почали поступово виходити з кризи, зростав рівень життя населення. Ще масштабніша акція стабілізації після­ воєнного світу втілилася в “плані Маршалла”, проголошено­ му держсекретарем США Дж. Маршаллом у Гарвардському університеті 5 червня 1947 р. і прийнятому конгресом США 2 квітня 1948 р., після того, як більшість західноєвропейсь­ ких країн підтримали американський план економічного оз­ доровлення та розвитку. Планом передбачалося виділення Сполученими Штатами протягом 1948—1951 рр. 17 млрд дол. з метою стабілізації та розвитку економіки країн Західної Європи. Це була відповідь США на зусилля СРСР комунізувати Європу. Слід зазначити, що “план Маршалла” досяг своєї мети: зміцнення приватнокапіталістичних основ економіки і свободи. Можливості дальшого просування то­ талітаризму були зведені нанівець. Таким чином, оборона Вільного світу здійснювалася економічними методами.

2 вересня 1947 р. США підписали з країнами Південної Америки “пакт Ріо-де-Жанейро”, який передбачав спільну оборону західної півкулі.

Післявоєнні соціальні проблеми і президентські вибори 1948 р.

мериканський соціум післявоєнного пе­ А ріоду характеризувався стабільністю і надій­ ністю суспільного життя, що забезпечувалося зміцненням

консенсусу між найбільшими профцентрами — АФП та КВП — і роботодавцями — підприємцями. Незгоди та бо­ ротьба, усупереч твердженням комуністичної історіографії, мали не класовий, а касовий характер. Мало хто ставив під сумнів справедливість існуючих форм власності та правовий

335

РОЗДІЛ 16

характер американської держави. Однак величина зарплати, її збільшення цікавили багатьох. Причини такої ситуації крилися в тому, що владна система США формується самим народом. Розвиток такої держави має тенденцію до поглиб­ лення її правового характеру, що виразно спостерігалося протягом післявоєнного періоду.

У гострих суперечках навколо шляхів економічного та політичного розвитку, усвідомлення суспільної необхідності пристосування до системи ДМК, яка заявляла про себе де­ далі виразніше, США підійшли до чергових президентських виборів. У листопаді 1948 р. американці зупинили свій вибір на кандидаті від Демократичної партії Гаррі Трумену. Його програма “справедливого курсу” — розширення соціального забезпечення, підтримки освіти, будівництва житла для бідняків, збільшення мінімуму заробітної плати — виявила­ ся прийнятнішою для американського виборця, аніж про­ грама республіканців. Однак напередодні виборів правляча Демократична партія переживала серйозні труднощі. На­ прикінці липня 1948 р. від неї відкололося ліве крило на чолі з Г. Уоллесом, яке проголосило себе Прогресивною партією. Програма партії, окрім набору стереотипних фраз про мир, демократію та створення добробуту для американського на­ роду, містила такі неприйнятні для американського загалу вимоги, як контроль над цінами, націоналізація банків, залізниць, торговельного флоту, електро- і газової промис­ ловості тощо. Сам Уоллес заявляв, що його партія бороти­ меться як проти капіталізму, так і соціалізму. Ставши канди­ датом у президенти США, Уоллес не зміг заручитися підтримкою електорату, його активно підтримали лише нечисленні американські комуністи. Судячи з відгуків тодішньої радянської преси, керівництво СРСР виявляло неабиякий інтерес до Прогресивної партії. Однак, зазнавши поразки на президентських виборах, Прогресивна партія так само швидко зникла з політичної арени, як і з’явилася. Оче­ видно, така доля всіх партій, які шукають-якийсь “третій” шлях, шлях між демократією і тоталітаризмом.

Зовнішньополітична програма Трумена (1884—1972), спрямована на захист Вільного світу та американських геополітичних інтересів, що полягали в посиленні ролі США на міжнародній арені й об’єднанні демокрагичних країн у

336

Сполучені Штати Америки

боротьбі проти комунізму, задовольняла американського ви­ борця. Активну підтримку новообраному президентові нада­ ли також профспілки.

Не все з обіцяного Труменом було реалізовано. Та все ж у період його президентства було збудовано 810 тис. квартир для малозабезпечених сімей, мінімум заробітної плати збіль­ шився від 40 до 75 центів за годину, розширено коло осіб з правом на соціальне забезпечення.

Кінець ядерної монополії США. Успіхи та невдачі зовнішньої політики

Г.Трумена

Цілковитою несподіванкою для зовнішньо­ політичного керівництва США стала

ліквідація в 1949 р. монополії на атомну зброю. Роздобути атомні секрети США Радянському Союзові допоміг фізикатомник Клаус Фукс, котрий діяв, керуючись ідейними мо­ тивами. Неабияку роль у цьому відіграли також агенти НКВД. Люди Берії зуміли переправити в СРСР навіть цілий атомний пристрій разом із вибухівкою. Звичайно, не слід вважати, що радянські вчені не змогли б самі впоратися з “атомним проектом”. Згадані операції лише наблизили стро­ ки, що й стало приголомшливою несподіванкою для політичного керівництва США. Розсекречення атомної зброї викликало у США переполох і цілу низку судових процесів, які завершувалися суворими вироками. У 1950 р. після дворічного слідства засуджено президента фонду Ендрю Карнегі для підтримки миру Хісса, у 1953 р. на електричний стілець посадили подружжя Розенбергів і т. ін. До категорії переслідуваних потрапила й компартія США, в якій убачали іноземного агента.

Внутрішні невдачі труменівська адміністрація прагнула компенсувати активізацією зовнішньої політики. У 1949 р. Сполучені Штати разом зі своїми західними партнерами створюють Північно-Атлантичний пакт (НАТО), який став надійним гарантом демократії та свободи не лише в Європі. 21 червня 1949 р. конгрес США ратифікував договір про

337

РОЗДІЛ 16

вступ до НАТО. “За” проголосували 82 сенатори, “проти” — лише 13. Один із противників договору — сенатор Тафт — висловив побоювання, що США можуть бути втягнені в конфлікти за чужі інтереси.

Однак комунізація Китаю у 1949 р. і розв’язання північнокорейським лідером Кім Ір Сеном війни проти Південної Кореї (25 червня 1950 р.) вимагали від адміністрації Трумена конкретних і рішучих дій. Під прапором ООН США разом з іншими країнами безпосередньо вступили в корейський конфлікт (1950—1953). Війна, в якій США зазнали значних людських втрат, не могла бути популярною серед амери­ канської громадськості. Масла у вогонь підливали рес­ публіканці, які критикували зовнішню політику Трумена й обіцяли вивести США з війни. Та й серед американського загалу здавна утвердилася думка, що внутрішні труднощі краще вирішують демократи, а зовнішні — республіканці. На президентських виборах у 1952 р. переміг республіканець Дуайт Ейзенхауер (колишній командувач американськими військами в Європі під час Другої світової війни), який зали­ шався на цій посаді до 1961 р. Державним секретарем США у 50-ті роки був Джон Фостер Даллес.

Доктрина "звільнення від комунізму". Маккартизм

еріод президентства Ейзенхауера став апо­ Пгеєм “ х о л о д н о ї в і й н и ” у міжнародній політиці, й водночас позначився одіозними подіями у

внутрішньому житті, пов’язаними із так званим маккартиз­ мом. І те й інше можна розглядати лише у прямому кон­ тексті впливу на американське суспільство процесів, що відбувалися у світі в період 50-х років.

Надії на кардинальні зміни в зовнішній політиці Радян­ ського Союзу після смерті Сталіна не здійснилися. Хрущовська відлига виявилася компромісом сталінізму з певним ураху­ ванням розстановки сил у світі. За такої ситуації Ейзенхауер і Даллес прийняли виклик соціалістичного світу і відверто по­ вернули до силової політики, до конфронтації на більш висо­

338

Сполучені Штати Америки

кому виткові напруженості. Доктрина “стримування ко­ мунізму” була визнана помилковою і замінена доктриною “звільнення від комунізму” уярмлених народів. Державний секретар Даллес підкріпив її тезою “масованої відплати”, що передбачало застосування атомної зброї у випадку вторгнення військ східного блоку до Західної Європи. Однак “від прого­ лошення “політики звільнення від комунізму” нічого не змінилося, підвищився лише рівень небезпеки виникнення війни, а реальне стримування залишилося в арсеналі дій США та їхніх союзників”, — стверджує англійський історик П. Кальвокорессі. Американське керівництво й надалі обе­ режно підходило до питання розв’язання війни, й загалом ро­ било все можливе, щоб уникнути її. Поглиблення конфрон­ тації, шалена гонка озброєнь, з одного боку, і зусилля, спря­ мовані на недопущення глобального конфлікту — з іншого, були реаліями зовнішньополітичного курсу США в першій половині 50-х років. Така політика дістала назву “балансуван­ ня на грані війни”. Так, пропозиція Даллеса в 1954 р. втрути­ тися у війну в Індокитаї не була підтримана Ейзенхауером.

Боротьба США проти комунізму на міжнародній арені адекватно створила своєрідний внутрішній ефект в амери­ канському суспільстві, проявом якого був маккартизм. Сама назва суспільного явища походить від імені сенатора від штату Вісконсін Маккарті, який заявляв, що завершить свою кар’єру або в Білому домі, або в тюрмі. Ще в 1950 р. маккартисти провели в конгресі “Закон про внутрішню безпеку” Маккарена—Вуда, який забов’язував компартію щороку реєструватися в міністерстві юстиції як підривну орга­ нізацію, а членів партії — як іноземних агентів. За ухилення від цього закону комуністам загрожувало тюремне ув’язнен­ ня строком на 5 років і штраф у розмірі 10 тис. дол. Мотиву­ валося це тим, що комуністична партія США є агентом Москви. Глузду в такому рішенні було небагато, адже нечис­ ленна компартія США не мала підтримки всередині країни й існувала на гроші КПРС.

Маккартизм був прямим дисонансом американській де­ мократії. Боротьба США проти комунізму у світовому мас­ штабі в карикатурних формах відбилася всередині самого американського суспільства, наляканого поширенням то­ талітаризму. Комунізмофобія вилилася в комунізмоманію.

339