Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 14

виявився неспроможним застосувати ринкові рецепти для лікування економіки.

Новий прем’єр С. Кирієнко змінив акценти в еко­ номічній політиці й цілком логічно зробив ставку на стабі­ лізацію фінансових ринків й розв’язання бюджетної кризи. Однак ані програма збільшення доходів, ані програма скоро­ чення витрат серйозних результатів не дали, оскільки еко­ номіка вже набула стійку інерцію падіння. Росія стояла на порозі фінансової кризи. 17 серпня 1998 р. рішенням уряду й Центробанку було оголошено дефолт (на 90 днів призупине­ но виконання зобов’язань перед нерезидентами). Росія вия­ вилась неплатоспроможною по своїх міжнародних фінансо­ вих зобов’язаннях. Водночас вводився новий валютний ко­ ридор (6—9,5 % руб./дол.), заборонено “короткі” операції для нерезидентів, припинено купівлю-продаж державних короткотермінових зобов’язань (ДКЗ) та їх переоформлення на більш “довгі” папери. Лише за один день рубль був де­ вальвований на 22 %. Фінансова система країни, основана на піраміді ДКЗ, завалилася, як картковий будиночок. Парламент, який кілька днів займав вичікувальну позицію, 21 серпня почав вимагати відставки прем’єра-технократа. Разом з Кирієнком пішла з авансцени й значна частина єди­ ного в політичній історії нової Росії уряду, що намагався за­ хищати інтереси середнього класу. У березні 1999 р. припи­ нилося падіння промислового виробництва, що тривало з травня попереднього року. Найбільший приріст було зафіксовано в хімічній індустрії, згодом позитивні показни­ ки стали характерними для більшості галузей, навіть для тих, де хронічний спад спостерігався протягом кількох років, — в електротехніці, легкій промисловості й галузі переробки сільськогосподарської продукції. Економічне зростання у 1999 р. становило 1 %, і дана тенденція збереглась також у 2000 р. Це зумовлювалося суто кон’юнктурними чинниками: різким стрибком світових цін на нафту і газ, що збільшило податкові надходження до бюджету й доходи експортерів; зниженням курсу рубля, що сприяло збільшенню вироб­ ництва вітчизняних товарів і витісненню імпортних. Проте ці успіхи не вирішували основних проблем російської еко­ номіки: поповнення бюджету, проведення корпоративних і структурних реформ, залучення іноземних інвестицій.

300

Російська Федерація

Президентство В. Путіна

а президентських виборах, що відбулися

Н26 березня 2000 р., більшість росіян (53 %)

віддали свої голоси В. Путіну. Новий уряд очолив 43-річний фінансист М. Касьянов. Новий президент відразу ж розпо­ чав кардинальні внутрішні перетворення, що їх західні аналітики охарактеризували як модернізаційну доктрину “керованої демократії".

Однією з основних сфер загальної модернізаційної стра­ тегії В. Путіна стало законодавство. Процес удосконалення російської законодавчої бази відповідно до європейських стандартів та європейських цінностей мав демонструвати стратегію демократизації суспільного життя в Росії й форму­ вання громадянського суспільства. Однак попри резонансність путінських реформ і, здавалося б, загальне пози­ тивне ставлення до них російського загалу і Заходу, внутрішні перетворення в Росії супроводжувалися пла­ номірним наступом на демократичні завоювання й свободи, нарощуванням авторитарних технологій управління. Про домінування останніх свідчать об’єктивні параметри здій­ снюваної демократизації. По-перше, пріоритет виконавчої влади над законодавчою, що досягався шляхом фактичного відсторонення законодавчих органів від механізму ухвалення важливих державних рішень, перетворення Державної Думи на дискусійний клуб і декоративний орган “при президен­ тові”, створення низки інших аналогічних органів, на кшталт Державної Ради, котрі мають лише дорадчий голос при ухва­ ленні державних рішень. По-друге, процес рецентралізації управління. Дана тенденція — наступний крок у напрямі об­ меження автономії суспільства щодо держави. Вона прояви­ лася, насамперед, у низці заходів, здійснюваних з метою зміцнення вертикалі влади, тобто посилення концентрації влади в Центрі. Проявом цієї тенденції був наступ на авто­ номію губернаторів, запровадження нового адміністративно­ го поділу, а також створення інституту повноважних пред­ ставників президента РФ. Водночас В. Путін намагався пере­ конати Державну Думу законодавчим шляхом відмінити виборність керівників регіональних адміністративних утво­ рень РФ.

301

РОЗДІЛ 14

По-третє, відбувалося посилення особистої влади В. Путіна за рахунок зміцнення вертикалі влади, замикання всіх державних рішень на особі президента, що неминуче вносило суб’єктивно-волюнтаристську ноту в нову модель управління, давало можливість на власний розсуд вирішува­ ти, до яких меж варто допустити демократію, а з якого мо­ менту нею слід керувати. Така особливість доктрини “керо­ ваної демократії” і послідовне втілення її в життя дали підстави західним аналітикам характеризувати систему влад­ них відносин у Росії як авторитарний режим. Нарешті, на початку 2000-х років у Росії систематично порушувалися права людини. Незважаючи на спроби В. Путіна використа­ ти відповідним чином події 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку й подати воєнні заходи Росії в Чечні з позицій антитерористичної кампанії, Захід розглядав дії чеченців не як терорис­ тичні, а як партизанську війну, спровоковану російською інтервенцією. Продовжувалася практика обмеження свободи слова, про що свідчили серії акцій, спрямовані проти неза­ лежних ЗМІ (справа холдингу Медіа-Мост, закриття опо­ зиційних газет і телеканалів, заборона на об’єктивне висвітлення деяких тем, зокрема ситуації в Чечні) та опо­ зиційних журналістів (у 2001 р. в Росії було вбито 12 жур­ налістів). Для новітньої історії Росії була характерною також тенденція до нагнітання “шпигуноманії”, про що свідчила справа морського офіцера Г. Паська, який виступав проти морських поховань залишків радіоактивних відходів. Звину­ вачений у “зрадництві й розголошенні державної таємниці”, він був засуджений до чотирьох років тюремного ув’язнення.

Російська правозахисниця О. Бонер (дружина академіка А. Сахарова), характеризуючи модернізаційні процеси, що реалізовувалися в Росії на початку 2000-х років, наголошува­ ла: “Реформи 1980—90-х передбачали гуманне й плю­ ралістичне суспільство, правову державу, свободу преси й незалежне правосуддя, справедливе законодавство, демокра­ тичність і багатопартійність. Замість цього ми присутні при методичному зведенні централізованого поліцейського ре­ жиму з придушенням свободи”.

Домігшись успіхів у здійсненні внутрішніх перетворень, режим В. Путіна не зміг подолати гостру системну кризу в економіці, що стала однією з основних загроз національній

302

Російська Федерація

безпеці РФ, гальмом на шляху її інтеграції у світове госпо­ дарство. Попри те, що з першого липня 2001 р. РФ ввела в

дію новий податковий кодекс, ситуація в економіці країни залишалася непростою. Спостерігався різкий спад вироб­ ництва, внаслідок чого країна посідала досить скромне місце в міжнародній ієрархії країн щодо рівня економічного розвитку. ВВП Росії у 2002 р. становив 375,3 млрд доларів, тоді як у її східних сусідів — Китаї та Японії, — відповідно, 991,2 млрд і 4 трлн 395 млрд дол. Чимало зусиль Кремль до­ клав для підготовки і проведення завершального етапу структурної перебудови народного господарства, плануючи завершити її до 2008 р. У ході цього процесу будуть привати­ зовані всі великі, стратегічно важливі підприємства видобув­ ної, переробної й енергетичної промисловості Росії, а також увесь транспорт і зв’язок. Паралельно здійснюватиметься інтенсивна приватизація землі, хоча проти цього рішуче ви­ ступають російські комуністи й аграрії. Отже, в економічній сфері Російській Федерації необхідно ще чимало зробити для відновлення економічного потенціалу, який у неї був на початку 90-х років минулого століття, а також його нарощу­ вання й модернізації.

Чеченська проблема

айгострішою внутрішньою проблемою 90-х Н років для Росії залишалася чеченська. Ще 6 вересня 1991 р. у Грозному було проголошено незалежність

Чеченської республіки Ічкерія. Її очолив колишній генерал Радянської Армії Джохар Дудаев, обраний 27 жовтня 1991 р. президентом Ічкерії. Поведінка Грозного розглядалася Москвою як загроза цілісності Російської Федерації. Події на Північному Кавказі були спричинені як розпадом Ра­ дянського Союзу, так і надзвичайно складною і драматич­ ною історією відносин між Росією і народами регіону.

Спочатку в стратегії усунення режиму Дудаева Кремль покладав надії на створену за його ініціативою антидудаївську тимчасову Раду Чеченської республіки. Проте сам факт зв’язків чеченської опозиції з федеральною владою,

303

РОЗДІЛ 14

участь російських регулярних військ разом з нечисленними військовими загонами опозиції в “марші на Грозний” у листо­ паді 1994 р. згуртували чеченський народ навколо президента Дудаєва. Поступово логіка прямих воєнних дій проти бунтівної республіки здобула верх у Кремлі, і 10 грудня 1994 р., відповідно до секретного наказу Б. Єльцина, у Чечню було введено федеральні війська. Цілі, що їх ставило російське керівництво, розпочинаючи цю війну, були такими: покінчи­ ти з нелегітимним режимом Дудаєва, відновити на території Чечні конституційний правопорядок, захистити інтереси некорінного, нечеченського населення й зберегти республіку у складі Російської Федерації. Зі свого боку, чеченське керівництво прагнуло утримати незалежність. Воно змогло організувати ефективну оборону, внаслідок чого федеральні війська, що наступали, зазнали значних втрат. Лише на­ прикінці лютого 1995 р. в ході кровопролитних вуличних боїв Грозний, перетворений на руїни російською авіацією й арти­ лерією, був захоплений федеральними військами. Тоді ж був сформований промосковський тимчасовий уряд “національ­ ного примирення” на чолі з С. Хаджієвим.

Після взяття чеченської столиці воєнна акція федераль­ них сил, чисельність яких навесні 1995 р. становила 220 тис. чоловік, набула форму затяжної кровопролитної грома­ дянської війни, в ході якої дудаївські загони перейшли до партизанських методів боротьби. Чеченська кампанія вияви­ ла непідготовленість російських військ до ведення велико­ масштабної війни.

Події в Чечні дістали драматичний розголос у російсько­ му суспільстві й викликали розкол у політичних колах. Про­ ти воєнної акції президента Єльцина виступили уповноваже­ ний з прав людини при президентові Росії й Державній Думі С. Ковальов, лідер партії “Демократичний вибір Росії” Є. Гайдар, інші відомі політики, а також більшість засобів масової інформації. Політику Кремля щодо Чечні різко засу­ дили Європарламент, ОБСЄ, міжнародні правозахисні ор­ ганізації. Чеченську республіку відкрито підтримали ісламські держави. Зрештою, війна обернулась для Росії ве­ личезними матеріальними витратами, що обтяжували еко­ номіку (близько 1 % ВВП наприкінці 1994 р.) й чималими людськими жертвами. За офіційними даними в ході бойових

304

Російська Федерація

дій до літа 1995 р. загинуло близько 10 тис. військовослуж- бовців-федералів і чеченських бійців, а також понад 6 тис. мирних жителів.

Події в Будьоновську на Ставропіллі, де чеченські бойо­ вики Ш. Басаєва у червні 1995 р. захопили сотні заручників, багато з яких загинули в ході бойової операції, підштовхну­ ли російське керівництво до початку політичного діалогу з режимом Дудаєва. Проте це не привело до завершення війни, оскільки політичні цілі превалювали над моральними

йматеріальними.

Увідповідь на “спецоперації” і “зачистки” федеральних сил, жертвами яких ставали, як правило, мирні жителі, че­ ченські загони 6 серпня 1996 р. розпочали штурм Грозного. Після двотижневих запеклих боїв російські війська були роз­ биті й чеченські формування повернули собі контроль над столицею республіки. Врятувати ситуацію в Чечні доручили авторитетному в російській армії і суспільстві генералові

О.Лебедю, який обіймав посаду секретаря Ради Безпеки. За його ініціативою наприкінці серпня 1996 р. у дагестанському місті Хасав’юрт було укладено угоду про припинення війни.

Усічні 1997 р. відбулися вибори глави Чеченської рес­ публіки, в ході яких переконливу перемогу здобув Аслан Масхадов (Д. Дудаєв загинув 22 квітня 1996 р. унаслідок ракетно­ го удару федеральних сил). З Чечні було виведено всі феде­

ральні армійські та міліцейські підрозділи. 12 травня 1997 р. у Кремлі підписано договір про мир і принципи взаємо­ відносин між РФ і Чеченською республікою, а також блок соціально-економічних угод, згідно з яким Чечні було нада­ но цілковитий фінансово-економічний суверенітет.

Повоєнна політична еволюція Чечні у бік ісламського фундаменталізму в його найбільш крайніх проявах (шаріат у судовій системі, введення шаріатського правління), праг­ нення генералітету російської армії та ура-патріотів узяти ре­ ванш за фактичну поразку в першій чеченській війні 1994— 1996 рр., вторгнення чеченського експедиційного корпусу Ш. Басаєва й Хаттаба в Дагестан у серпні 1999 р., що загро­ жувало дестабілізацією обстановки на Північному Кавказі, загострення політичної боротьби перед початком парла­ ментських і президентських виборів зумовили рішення Кремля щодо предметного покарання Чечні, як джерела

305

РОЗДІЛ 14

тероризму в Росії. В разі успіху федеральних сил у новій воєнній акції проєльцинські політичні сили отримали б до­ даткові дивіденди й голоси виборців на майбутніх виборах. Так визріло рішення про початок другої чеченської війни. В ході бойових дій, що розпочалися в середині серпня 1999 р., для боротьби з “тероризмом” були застосовані такі вар­ варські методи, як масові бомбардування, ракетні удари й артилерійські обстріли населених пунктів Чечні.

На початковому етапі нової чеченської кампанії феде­ ральні війська, майже не зустрічаючи опору, захопили великі населені пункти республіки. Проте російські силові структу­ ри не змогли встановити цілковитого контролю над тери­ торією бунтівної республіки, включаючи райони з лояльним щодо Москви населенням. Причому, жорстоке ставлення російських вояків до чеченського населення перетворювало його на постійне джерело, потенційний резерв поповнення загонів чеченських повстанців.

Нова хвиля ескалації напруженості в чеченському питанні була викликана серією терористичних актів у Москві, ор­ ганізованих чеченськими бойовиками наприкінці 2002 р. Найжахливішим із них було захоплення близько 800 заруч­ ників у театральному центрі на Дубровці, в самому центрі російської столиці. Під час операції по звільненню заручників загинуло 129 чоловік, що стало наслідком застосування спецзагонами ФСБ нервово-паралітичного газу. У відповідь на ці теракти російські війська в червні розпочали проведення но­ вої “адресної операції” по виявленню військовиків незакон­ них озброєних формувань, від якої найчастіше страждали мирні жителі республіки. До кінця 2002 р. у другій чеченській війні, за офіційними даними, загинуло 2,5 тис. російських солдатів і офіцерів, майже 7 тис. дістали поранення.

Першим кроком на шляху припинення війни на Північно­ му Кавказі мав стати референдум у Чечні щодо конституції Республіки, обговорення якої розпочалося у фудні 2002 р., відразу після підписання відповідного указу президентом В. Путіним. А втім, війна у бунтівливій республіці триває, й режим Путіна може опинитися вічним заручником цієї драми й ніколи не стати по-справжньому сильною й авторитетною владою. Водночас, чеченські війни поставили питання: куди прямує Росія — до багатонаціональної держави чи “націо­ нальної імперії”. Від цього вибору залежить її майбутнє.

306

Російська Федерація

Формування зовнішньої політики Росії та її тенденції

Росія на міжнародній арені стала правонас­ тупники) СРСР, зайняла місце постійного

члена Ради Безпеки ООН й підтвердила свій статус великої ядерної держави. Однак протягом 90-х років російська зовнішньополітична парадигма неодноразово змінювалася. На початку десятиріччя у зовнішній політиці переважали ліберали (А. Козирев, Є. Гайдар), яким протистояли націо­ нал-комуністи (Г. Зюганов) та націонал-ліберали (В. Жиріновський). Перші головне завдання Росії убачали в тому, щоб стати частиною Заходу, ототожнювали національний інтерес з інтересами західного співтовариства. Цьому об’єктивно сприяли візити президента Б. Єльцина до ФРН, США, Франції, Японії й відповідні візити лідерів західних країн до Москви, участь Росії у нарадах “великої сімки” та ін. Наслідком цього стала відсутність власної політики, бук­ сування на всіх інших азимутах і, зрештою, втрата союз­ ників. З’ясувалося, що на Заході Росію ніхто не чекає, а по­ чаток розширення НАТО на схід безповоротно відсунув лібералів на узбіччя російської політики.

Водночас, у рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне й економічне співробітництво. Особливої гостро­ ти набула проблема поділу “спадщини” колишньої Радянсь­ кої Армії. Спроба створити об’єднані збройні сили СНД не увінчалася успіхом. До вересня 1994 р. російські війська бу­ ли виведені із східноєвропейських країн, Німеччини й При­ балтики, проте вони залишалися у Придністров’ї, Грузії, Та­ джикистані та в Україні.

Після 1994 р., коли Росія заявила про себе як про велику державу, що має власні геополітичні й національні інтереси, на зовнішню політику Москви впливали дві державницькі школи, які однаково об’єктивно оцінювали ситуацію у світі й реальні можливості Росії на неї впливати, проте доходили різних висновків. Неоізоляціоністи вважали, що внутрішньо­ політичні проблеми мають вирішуватися виходячи із власних ресурсів, а зовнішня політика, експлуатуючи колишні атри­ бути величі, має орієнтуватися на контакти з тими країнами СНД й Азії, які самі тяжіють до Росії. Відтак, західний вектор

307

РОЗДІЛ 14

став другорядним, а сам Захід опинився під великою підо­ зрою. У рамках саме цієї школи надзвичайно популярною бу­ ла концепція “багатополярного світу”. Інтеграціоністи, які та­ кож віддавали перевагу внутрішнім проблемам, вважали, що вони можуть бути розв’язані через інтегрування Росії у світо­ ву економіку, отримання нею доступу до світових фінансових потоків, рух яких визначався на Заході. Звідси — пріори­ тетність відносин із тими державами, які є найважливішими економічними партнерами (головним чином — країнами Західної Європи), за одночасної підтримки зовнішньо­ політичної активності на всіх інших напрямах, У середині й другій половині 90-х років жоден із напрямів не домінував, був відсутнім дієвий механізм розробки, здійснення й коорди­ нації зовнішньої політики, що й визначило її акценти.

У рамках СНД Росія всіляко ініціювала інтеграційні про­ цеси, насамперед із Білоруссю. Навесні 1995 р. обидві країни домовилися про ліквідацію митних бар’єрів. У травні 1996 р. створено Співдружність Росії і Білорусі, а в квітні 1997 р. ук­ ладено союзний договір. Водночас наслідком єльцинської політики у стосунках з країнами СНД було накопичення “висячих” боргів цих країн Росії без будь-яких політичних дивідендів, на які розраховував Кремль.

Не змігши досягти успіху у своїх намаганнях зупинити розширення НАТО на схід і вплинути на хід балканської кризи, Росія активізувала свої зусилля в Азійсько-Тихооке­ анському регіоні, насамперед у відносинах з Китаєм, Індією, Північною Кореєю, Японією. Вона брала активну участь у вирішенні питання щодо палестинської автономії, а російсько-єгипетські переговори в Москві у вересні 1997 р. ознаменували повернення Росії її політичної ролі на Близь­ кому Сході. У 1994 р. Росія приєдналася до мирної ініціати­ ви “Партнерство заради миру”, водночас вона зайняла нега­ тивну позицію в питанні розширення НАТО за рахунок країн Східної Європи та Прибалтики, що, на думку Москви, створило б загрозу національній безпеці країни. Ситуацію вдалося урегулювати шляхом компромісу. 27 травня 1997 р. у Парижі був укладений Основоположний акт між Росією і НАТО. Того ж року на зустрічі “великої сімки” в Дейтоні (США) Росія стала членом елітарного клубу провідних індустріальних держав світу, а також вступила до Паризько­ го клубу країн-кредиторів.

308

Російська Федерація

2000 р. ознаменувався початком реалізації нової зов­ нішньополітичної доктрини Росії, яку експерти назвали “доктриною Путіна”. Вона увібрала в себе елементи неоізоляціоністських та інтеграціоністських підходів з деякою пе­ ревагою останніх. Головними принципами нової зовнішньо­ політичної доктрини було верховенство внутрішніх завдань над зовнішніми; співробітництво, побудоване на політиці реалізму й балансу інтересів; прагнення “до нормального економічного прагматизму, який має переважити ідеологізований підхід до міжнародних відносин”.

А втім, трагічні події 11 вересня 2001 р., що стали відліком “нової ери” в розвитку сучасних глобальних про­ цесів й утвердження глибинної перебудови міжнародних відносин, знаменували початок прозахідного курсу росій­ ської зовнішньої політики, насамперед відчутного зближен­ ня США і Росії, посилення стратегічних відносин між обома країнами. Цей процес мав двосторонню основу й зумовлю­ вався низкою чинників: протидією міжнародному терориз­ мові; поглибленням геополітичних суперечностей між США і ЄС; проблематичною стратегією протистояння США — Китай; забезпеченням національної енергетичної безпеки США за умов імовірної втрати цією країною контролю над близькосхідною нафтою. У новоствореному дуеті США — Росія Вашингтон узяв на себе зобов’язання сприяти утверд­ женню політичної ваги Росії, її статусу великої держави; формуванню позитивного іміджу Москви в широкому ком­ плексі питань, які стосувалися логіки реформ, прагнення замаскувати їх очевидні суперечності, в тому числі й ті, що мали безпосереднє відношення до політики Росії в Чечні. Проте закономірним наслідком неорганічності російськозахідного співробітництва є прогноз про історичну недов­ говічність даного партнерства, неможливість реальної інтег­ рації Росії до європейських структур.

Серед зовнішньополітичних пріоритетів Росії на початку XXI ст. були країни СНД, насамперед Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, які самі виявляли інте­ рес до тісного співробітництва. Попри специфіку мінського режиму, активізувався процес розбудови Союзу з Білоруссю. Зусилля Кремля спрямовувалися на зміцнення системи ко­ лективної безпеки СНД на основі Договору про колективну

309