1. Політика як наука і мистецтво.
Говорити про політику як науку й мистецтво можна лише умовно, оскільки сама по собі як практична діяльність вона не є ні наукою, ні мистецтвом у прямому значені цих слів. Поширені в літературі з політології характеристики політики як науки й мистецтва пов’язані з образною оцінкою її Володимиром Іллічем Леніним, який писав, що „політика є наук і мистецтво, яке з неба не падає, даром не дається”1.
Науковість політики, за В.І. Леніним, полягає в тому, що вона повинна здійснюватись на наукових засадах. Це вимагає, по-перше, врахування досвіду інших країн; по друге, врахування всіх сил, груп, партій, класів, мас, що діють всередині даної країни, аж ніяк не визначення політики на підставі тільки бажань і поглядів, ступеня свідомості й готовності до боротьби однієї тільки групи або партії.2
Проти цих настанов важко щось заперечити. Будь-яка політика вимагає врахування чужого досвіту та співвідношення сил. Однак для науковості політики лише цього замало. Глибинною науковою засадою політики є пізнання закономірностей суспільного, особливо політичного, розвитку та врахування їх у практичній діяльності. Ця засада робить проблематичною науковість реальної політики. Оскільки конкретні такі закономірності і навіть узагалі сама їх наявність нерідко беруться під сумнів або й заперечується в принципі. Як уже зазначалося, позитивізм заперечує існування закономірностей суспільного розвитку, а на цій підставі – і науковий статус суспільствознавства.
Проблематичною науковість політики робить і її ідеологічний характер. Політика є найбільш ідеологізованою сферою людської діяльності, оскільки безпосередньо пов’язана з соціальними інтересами, здійснюється політичними силами як виразниками тих чи інших соціальних інтересів і має певне ідеологічне, отже, й ціннісне, а не лише суто наукове, обґрунтування. У політиці звичайними є прагнення політичних сил монополізувати істину, намагання видати бажане за дійсне. Що сталося з одним із таких „єдино вірних вчень” – марксизмом-ленінізмом, як теоретичним обґрунтуванням комунізму, - загальновідомо. Однак не варто було б перебільшувати й науковість, істинність інших ідейно-політичних течій – лібералізму, консерватизму чи соціал-демократизму.
Найефективнішою є не та політик, що послідовно ґрунтується на якомусь ідейно-політичному вченні, спрямована на досягнення якоїсь кінцевої мети, а та, яка прагматично зорієнтована, відповідає насущним інтересам і потребам якомога більшої частини членів суспільства.
Науковість політики полягає не в її відповідності якому-небудь ідейно-політичному вченню, а у всебічному науковому обґрунтуванні конкретних політичних рішень, особливо у прогнозуванні наслідків їх реалізації, в межах визначеного на основі суспільного консенсусу політичного курсу з урахуванням, звичайно, об’єктивних тенденцій суспільного розвитку, співвідношення сил, чужого досвіду тощо.
Політика як мистецтво має справу з суб’єктивною стороною здійснення влади. Вона пов’язана з людьми, багато в чому залежить від індивідуальних здібностей політики, його особистої ініціативи й навіть інтуїції. Політика – це сфера продуманих кроків, заходів, маневрів, компромісів, угод, поступок, обходів, натисків, розрахунків тощо.
Ще Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі.
Мистецтво політичного діяча виявляється в умінні вибрати найоптимальніші для даних конкретних умов форми й засоби досягнення політичних цілей. Тому політику називають іще мистецтвом можливого.
Успіх у політиці значною мірою залежить від уміння політика працювати з людьми, його здатності оцінити не тільки їхні ділові, а й психологічні якості – комунікабельність, рішучість, відповідальність тощо.
Мистецтво в політиці включає інтелектуальні, раціональні та інтуїтивні засади. За наявності відповідних знань оволодіти мистецтвом політики можна або на власному досвіті, бо вивчаючи досвід інших та пропускаючи його крізь свої знання, здібності й можливості. Безумовну перевагу потрібно віддати другому шляху, бо перший – шлях спроб і помилок – обходиться суспільству надзвичайно дорого. Помилки і прорахунки в політиці є найбільш згубними для суспільства. Вони страшніші, ніж навіть помилки в медицині, бо помилка лікаря завдає шкоди окремій людині, тоді як від помилок політиків можуть постраждати все суспільство й загинути мільйони людей.
Лише органічна єдність науки, що стала надбанням політика, й мистецтво реалізації науки про політику забезпечують політичне керівництво та управління суспільством із найбільшою ефективністю і найменшими втратами. І навпаки, відсутність у політика наукових знань про керівництво та управління суспільними процесами, здійснення влади, вміння і досвіду творчого застосування їх на практиці обертається для суспільства та його окремих ланок, долі багатьох людей вкрай негативними наслідками.