полит-нед
.docВаріант № 25
Структура, типи та функції політики
Походження поняття „політика” здебільшого пов’язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.
Політика, як відносно самостійна сфера суспільного життя, виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об’єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати суперечності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.
Політика – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.
Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:
за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо);
за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);
за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна)4
за носіями й суб’єктами (політика держави, партії, руху. особи);
за терміном дії (коротко -, середньо -, довгострокова).
Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:
1. Політичні відносини та політична діяльність, що виражають стійкий характер взаємозв’язків суспільних груп між собою і інститутами влади. В змістовому розумінні вони характеризують багатосторонні взаємодії еліти й електорату, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільнот, різносторонніх груп інтересів і політичних інститутів. Але найважливішим показником для політичного життя є характер політичних відносин, який показує, що домінує в сфері державної влади: непримиренна боротьба за політичне панування чи усвідомлена кооперація зусиль усіх верст з метою більш оптимального використання матеріальної сили державного примусу, громадянський мир чи війна, криза чи стабільність.
2. Політична свідомість, що виражає принципову залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владно важливих інтересів. З точки зору залежності від цього елементу вся політика являє собою не що інше, як безперервне втілення і інституалізацію політичних поглядів і ідеалів, мети і програм, норм і установок у поведінці людей, органів влади і самоврядування, механізмів рекрутування еліт тощо. Таким чином, політична свідомість виражає всі головні й найбільш суттєві владні взаємозалежності суб’єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання.
3. Політична організація, що характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління і регулювання суспільними процесами. Сутність органів законодавчої, виконавчої і судової влад, партійні й суспільно-політичні інститути, групи тиску та інші ланки, які виражають політичні інтереси різних верств і суспільства в цілому, складають організаційний кістяк політики. Політична організація концентрує владне волевиявлення населення включно до прийняття і здійснення управлінських рішень, задаючи, таким чином, певний напрямок усьому політичному процесу.
Наявність і взаємодія цих структурних елементів надає політиці внутрішню цілісність, наділяючи її одночасно постійним джерелом саморозвитку і саморуху. Більш того, цілісність будови політики дозволяє їй виконувати й певні функції в розвитку всієї суспільної системи.
У світовій політичній науці на позначення різних аспектів політики використовують три самостійні англомовні терміни:
„polity” – форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкість, стабільність й здатності регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);
„policy” –зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;
„politics” – політичний процес, який відображає складний, багатосуб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.
Функції політики – це основні напрямки її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що виплаває із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.
Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать:
вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика покликана створювати членами суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільно значущих інтересів і потреб;
інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби, певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтереси загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйнування суспільства як політично організованої спільноти;
раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між собою і з державою;
соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людської спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого – виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути соціальних якостей, формувати себе як суспільно активного суб’єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середовища, а потреба у його зміні та вдосконаленні;
забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впроваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами новації.
Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здійснюються окремими суб’єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю.
Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини.
Інклюзивність політики – це її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя.
Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.(Див.: Политология: Энциклопедический словарь/ Общ. ред. и сост. Ю.И.Аверьянов. М., 1993. С.252.)
Основними політичними концепціями є директивній, функціональній і комунікативній. Директивне, або силове чи авторитарне, розуміння політики має в своїй основі твердження про владу як сутність політики. Функціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном, виходить з того, сутність політики полягає в розподілі обов’язків і повноважень з неодмінним їх узгодженням, а також у забезпеченні ефективності управління й цілісності суспільства як політичної спільноти. Політика при цьому трактується як уміння, здатність домогтися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної системи. Комунікативне розуміння політики, біля витоків якого стояв Аристотель, виходить із всеосяжності політики як людського спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи держави.
Усі концепції політики тісно взаємозв’язані.
Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:
оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;
гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;
демократизм і моральність у здійсненні політики;
громадянськість і патріотизм.
Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:
конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;
рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;
спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;
етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;
відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості:
реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.
Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов’язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.
Характеристика тоталітарного політичного режиму.
Тоталітаризм як певний тип політичної системи, специфічний політичний і суспільний лад – феномен XX ст. Що ж стосується самого цього слова, а також тоталітарних ідей, то вони виникають значно раніше. Термін „тоталітаризм” походить від пізньолатинських слів „totalitas” - повнота, цільність – і „totalis” - весь, цілий, повний. В політичний лексикон його вперше ввів для характеристики свого руху Б. Муссоліні в 1925р. Теорія тоталітаризму складається у 40 - 50-х роках XX ст. Перші „класичні „теоретичні дослідження з проблем тоталітаризму – праці Ф.Хайєк „Шлях до рабства” (1944р.) і Х. Арендт „Витоки тоталітаризму” (1951р.), а також сумісна праця К.Фредріха і З. Бжезинського „Тоталітарна диктатура й автократія” (1956р.). Перша спроба систематизувати ознаки тотального режиму була зроблена американським дослідником Карлом Фрідріхом у доповіді „Унікальний характер тоталітарного суспільства” (1954р.), в якій він сформулював п’ять ознак: офіційна ідеологія, якої всі зобов’язані дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; єдина масова партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями; повний контроль над засобами комунікації; система тероризую чого поліцейського контролю з використанням фізичного і психологічного впливу. У 1956р. у спільній праці К.Фрідріха та Збігнева Бжезінського „Тоталітарна диктатура й автократія” до цих п’яти ознак була додана шоста – централізоване управління всією економікою. У сучасній політичній науці теорія тоталітаризму займає помітне місце й широко використовується при класифікації політичних структур.
Тоталітаризм – це політичний спосіб виробництва і всього суспільного життя, що характеризується всезагальним контролем з боку влади над суспільством і особистістю, підкоренням усієї суспільної системи колективній меті і офіційній ідеології. Це не тільки політичний режим, але й певний тип політичної і суспільної системи.
Головною спільною передумовою тоталітаризму є індустріальна стадія розвитку суспільства. Вона призвела до створення системи масових комунікацій, ускладнила суспільні зв’язки і організацію, зробивши технічно можливою систематичну ідеологічну індокринацію і всезагальний контроль над особистістю.
На цьому етапі розвитку у ряді країн з’явились могутні організаційні монотри-монополії, регулюючі мету галузі промисловості, що налагодили тісну взаємодію з державою. Посилилась і сама держава, розширились її соціальні функції. Наростання елементів організованості, раціональності в суспільному житті, очевидні успіхи у розвитку науки, техніки й освіти, в підвищенні добробуту населення породжували ілюзію можливості переходу до раціонально організованої і тотальної форми життя, що управляється в масштабах усього суспільства. Ядром, стержнем цієї тотальної організації могла бути тільки всесильна і все проникна державна влада.
Тоталітаризм являє собою специфічну спробу вирішення реальної суперечності між соціальною організацією і індивідуальною свободою, що загострилася у ході суспільного розвитку.
Породженням індустріалізму й етатизму є колективістсько-механічний світогляд, що лежить в основі тоталітаризму. Він зображає навколишній світ як єдину, добре організовану фабрику, як машину що складається з центру управління, вузлів і гвинтиків і яка підкоряється єдиній команді, що виражає спільну мету.
Однією з найважливіших суб’єктивних передумов, що сприяли появі тоталітаризму, була психологічна невдоволеність людини атомізацією суспільства в індустріальну епоху, зростанням соціального відчуження, зруйнуванням традиційних колективістських зв’язків і цінностей, і, в першу чергу, релігійних цінностей. Все це призводило до масових соціальних фрустрацій, бажанню людини втекти від одинокості і беззмістовності свого існування, перебороти безсилля перед навколишнім ворожим світом, ринковою стихією, знайти заспокоєння і сенс життя у нових ідеологічних цінностях і колективістських формах організації. Капіталізм з його жорстокою конкуренцією, егоїстичною мораллю викликає у багатьох людей психологічне несприйняття, робить сприйнятливим до тоталітарної ідеології і самого тоталітарного ладу. Людина прилучається до могутнього і піднесеного до сакралізованої всемогутньої Влади. Вона переборює одинокість, отримує соціальний захист.
Психологічна невдоволеність існуючим ладом, а також привабливість тоталітаризму різко зростають у період гострих соціальних економічних криз, що вливають свіжу кров і енергію у тоталітарні рухи. Криза різко прискорює визрівання необхідних для тоталітаризму соціальних передумов – появи значних за чисельністю і впливом соціальних верств, що безпосередньо беруть участь у тоталітарній революції, або підтримуючи їх.
Таким чином, загальні передумови тоталітаризму досить різнобічні, але вони можуть бути використані лише при наявності відповідних політичних умов. До них відносяться статизація суспільства, поява тоталітарних рухів і партій нового типу – надзвичайно ідеологізованих, достатньо масових організацій з жорсткою, напіввоєнною структурою, що претендують на повне підкорення своїх членів новим символам і безпосередньо їх виразникам – вождям, керівництву в цілому. Саме ці організації і рухи, використовуючи сприйнятні соціальні умови, ставали головними безпосередніми творцями тоталітаризму як політичного суспільного ладу.
Тоталітаризм у кінцевому результаті – породження людського розуму, його спроба поставити під безпосередній раціональний контроль все суспільне і особисте життя, підкорити його певній меті. Тому при виявленні спільних рис тоталітаризму відправною точкою є аналіз ідеології, що лежить в його основі, і суспільної свідомості в цілому. Саме в ідеології тоталітарна система знаходить свої життєві сили. Ідеологія покликана виконувати соціально-інтерграційну функцію, цементувати людей у тоталітарну спільність, служити ціннісним орієнтиром. Мотивувати поведінку громадян і державну політику.
Ідеологізація всього суспільного життя, намагання підкорити з допомогою планування єдино правильному вченню всі економічні і соціальні процеси – найважливіша риса тоталітарного суспільства. Різним формам тоталітарної ідеології притаманні деякі спільні властивості. Перш за все, це есхатологічна і телеологічна орієнтація у поглядах на суспільний розвиток. Тоталітарна ідеологія запозичує хіліастичні ідеї про щасливе завершення історії, досягнення кінцевого змісту існування людини, яким може виступати комунізм, тисячолітній Рейх тощо. Захоплююча утопія, що малює сяючий образ майбутнього досконалого ладу, використовується для виправдання великих повсякденних жертв народу.
За своїм змістом тоталітарна ідеологія революційна. Вона обґрунтовує необхідність формування нового суспільства й нової людини, визначає їх головні риси. Вся її будова базується на соціальних міфах, наприклад, про капіталізм і комунізм, про зверхність арійської раси. Ці міфи не підлягають критиці й мають характер релігійних символів. Ідеологія як єдино правильне вчення носить обов’язків для всіх характер. У нацистській Німеччині навіть був виданий спеціальний закон, що передбачав єдину для всіх німців ідеологію. Тоталітарне суспільство створює могутню систему ідеологічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю. При цьому політична пропаганда значною мірою ритуалізується, набуває рис релігійного культу.
Для тоталітаризму характерні монополія на інформацію, певний контроль за ЗМІ, крайня нетерпимість до будь-якого інакомислення, розглядання ідейних опонентів як політичних супротивників. Цей влад знищує суспільну думку, замінюючи її офіційними політичними оцінками. Заперечуються загальнолюдські основи моралі, а сама мораль підкорюється політичній доцільності і по суті руйнується. Різними способами придушується індивідуальність, оригінальність думках, одязі, поведінці. Різними способами підтримуються військові настрої, атмосфера секретності, надзвичайного становища, що не допускає розслаблення, втрати пильності. Все це служить виправданню командних методів управляння і репресій.
Відповідно до логіки тоталітарної системи всеохоплююча ідеологізація суспільства супроводжується його тотальною політизацією, гіпертрофією апарату влади, її проникненням у всі пори соціального організму. Тоталітаризм намагається повністю знищити громадянське суспільство, будь-яке приватне життя. Партійно-державна організація суспільства служать стержнем, основою всієї соціальної , в том числі й економічної організації, яка відрізняється жорстко централізованою ієрархічною структурою. Ядром цій системи виступає надзвичайно централізований політичний рух за новий порядок на чолі з партією нового, тоталітарного типу. Ця керівна партія зростається з державою, концентруючи в собі реальну владу в суспільстві. Забороняється усяка політична опозиція і створення без санкцій влади будь-яких організацій. Тоталітарна політична система використовує безальтернативні, акламацій форми демократії, створюючи видимість всенародної підтримки, але не дозволяючи впливати на процес прийняття рішень.
До власне політичних рис такого суспільства відносяться також наявність могутнього апарату соціального контролю і примусу (служби безпеки, міліції, армії, масовий терор або залякування населення. Здійснюється сакралізація верховної влади і її носіїв, створюється культ вождів.
Тоталітаризм формує або намагається створити адекватну собі соціальну структуру. Він проголошує зверхність певного класу, нації або раси, дихотомічно поділяє всіх людей на своїх і чужих. Одночасно із зміною попередньої соціальної структури формується нова. Суспільство соціально диференціюється головним чином залежно від розподілу влади. Формується новий пануючий клас – головна опора тоталітарного ладу.
Панування ідеології і політики проявляється не тільки у соціальній сфері, а й в економіці. Тут відмінними рисами тоталітаризму є етатизація господарського життя, сильне обмеження, а в ідеалі повна ліквідація приватної власності, ринкових відносин, конкуренції, введення планування і командно-адміністративних методів управління. Тоталітаризм установлює монополію держави на розпорядження всім найважливішими життєвими ресурсами і самою людиною.
Виділяють кілька найважливіших різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм, фашизм, націонал-соціалізм. Комуністичний тоталітаризм передбачає повне зниження приватної власності, а отже й будь-якої автономії особистості, абсолютну владу держави.
Фашизм вперше був установлений в Італії у 1922р. Він претендує на відновлення або очищення „народної душі”, забезпечення колективної ідентичності на культурній або етнічній основі. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові.
Третій різновид тоталітаризму – націонал-соціалізм, виникає у Німеччині у 1933р. Йому притаманні майже всі спільні риси тоталітаризму. Тут панує ненависть національна і расова, агресивність спрямована, перш за все, назовні, проти інших народів.
Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені у їх меті (відповідно: комунізм, відродження Римської імперії, світове панування арійської раси) і соціальних преференціях (робітничий клас, нащадки римлян, німецька нація).
Будь-які тоталітарні держави можна віднести до трьох основних різновидів тоталітаризму, хоча всередині кожної з цих груп є суттєві відмінності, наприклад, відмінності між „м’яким” тоталітаризмом у Чехословаччині, сталінізмом у СРСР і терористичним режимом Пол Пота у Кампучії. Тоталітаризм у його комуністичній формі виявився найбільш живучим. У середині ХХ ст. цей лад випробувала на собі приблизно одна третина населення земної кулі.
Тоталітарна система володіє достатньо високою здатністю мобілізації ресурсів і концентрації зусиль для досягнення вузькообмеженої мети, наприклад, військового будівництва, освоєння космосу. Вона досить ефективна в період війни. Її живучість пояснюється також створенням величезного апарату соціального контролю і примусу, що жорстоко придушує будь-яку опозицію.
В той же час тоталітаризм – історично приречений лад. Це суспільство-самоїд, непридатне до ефективної творчості. Воно – закрите суспільство, не пристосоване до глибокого якісного відновлення. Його можливості обмежені ідеологічними догмами.