леся3

Основні принципи виборчого права.

Виборча система – це сукупність визначених виборчим законодавством механізмів та процедур, пов’язаних із формуванням органів влади. Виборча система з 19 ст. Функціонує у рамках виборчого права, яке пройшло складну еволюцію демократизації. Якщо на етапі зародження виборче право передбачало високий майновий ценз, через що тільки невеликий відсоток (3-8%) населення брав участь у виборах, то вже с середини 20 ст. Дедалі більше категорій населення наділялося ним. На початку першої світової війни прямий майновий і податковий ценз для активного виборчого права зберігався у небогатьох країнах. На сучасному етапі розвитку виборчого права майновий ценз відсутній, однак зберігається віковий та ценз осідлості.

У розвинених країнах заходу існує різниця між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом, а також різниця між виборами до нижньої і верхньої палат парламенту. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчого права становить 18 років, для пасивного 21 рік, у Франції відповідно – 18 і 23, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США та деяких інших країнах – 18 і 21, у Японії – 20 і 25 років.

Існують певні обмеження для громадян, які скоїли злочини, або відбувають тюремне ув’язнення.

Деякі країни, зокрема Франція, Велика Британія, як певне обмеження для громадян становлюють виборчу заставу. Вона повертається лише тоді, коли кандидат у депутати набере передбачену законом кількість голосів.

В окремих країнах законодавство проголошує обов’язкове голосування. Так, виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів передбачають штрафні санкції за неучасть у голосуванні, в Австрії та Греції – кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявлення громадян.

Виборче право зарубіжних країн закріплює також принцип рівності. Це означає, що кожний виборець має один голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому передбачається створення рівних за чисельністю виборчих округів. У богатьох країнах становлюється мінімум, а інколи – максимум, від якого обирається визначена кількість депутатів. Але на практиці спостерігаються істотні відхилення від встановленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи збегаються з адміністративно – теріторіальними одиницями.

Світова практика знає 4 типи виборчої системи: представницьку, мажоритарну, пропорційну, змішану.

Представницька система існувала на початку 20 ст. в Австрії та Росії. Вона передбачала поділ виборців на окремі курії, кожна з яких мала своє представництво в парламенті. Для кожної курії із загальними цензами активного виборчого права визначалися спеціальні цензи для групи виборців окремо. Так, для представників курій землевласників треба було володіти нерухомим майном, курій міст і сільських громад – сплачувати встановлений податок, курій торговельних і промислових палат – бути членами цих палат, курій загального виборчого права – мати шестимісячний ценз осідлості.

Мажоритарна система передбачає визначення переможця за більшістю голосів,отриманих у виборчому окрузі. Виборчі округи при застосуванні мажоритарної системи найчастіше бувають одномандатними. Дуже рідко трапляється варіант багатомандатності округів. Він застосовується на виборах до місцевих органів влади у Великій Британії, Новій Зеландії та Японії.У цих країнах (за винятком Японії, де виборець має меньше голосів) виборець має стільки голосів, скільки вибарається депутатів від округу . Мажоритарна система поділяється на абсолютної, відносної більшості та преференційну . При мажоритарній виборчій системі відносної більшості обраним вважається той кандидат, який наберет більшість голосів.Тут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25 %).Така виборча система зберігається у США , Великій Британії, Канаді.Префенрційна виборча система застосовується у багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів.Якщо жоден кандидат не отримує абсолютної більшості з усього списку кандидатів, то виключається той, хто набрав найменше перших місць.

Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподілом мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, зібраних кожною із них у межах виборчого округу.Характерним для пропорційної виборчої системи є те , що, по-перше, визначається виборчий метр і, по-друге, здійснюється умовна передача голосів, необхідна для обрання одного депутата.Умовна передача голосів означає, що голоси, подані за кандидата понад ту кількість, яка відповідає виборчому метру, обов’язково зарахуються іншому кандидатові, який не набрав необхідної кількості голосів.

Пропорційна виборча система,на відміну від мажоритарної, по-перше,краще враховує відповідність між кількістю голосів та мандатів; по-друге, виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей. Однак при цій системі отрмують мандати малочисельні позасистемні партії.Для подалання цього недоліку застосовується загороджувальний „пункт”, тобто відповідний відсоток голосів, який повинна отримти партія, щоб здобути мандат депутатів.У випадку неподолання цього бар’єра партія не одержує жодного мандата.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У найпоширинішому варіанті змішаної системи частина депутатів вибирається за прапорційним, а частина – за мажоритарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарначастина можуть мати різні велечини. Так, у ФРН, Росії, литві, Грузії ці величини становлять половину, а в Угорщині – дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системи виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий – за один із списків. Існу також варіант змішаної виборчої системи,коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня – за мажоритарним принципами.

Виборча система в Україні постійно перебуває у процесі трансформації. Вона поділяється на види залежно від того, які органи політичної влади обираються: глава держави, парламент чи органи регіонального місцевого самоврядування. Виборча система на рівні виборів глави держави з 1999 р. Зазнала незначних змін порівняно з 1994 р. Однак виборчим законодавством не передбачена юридична відповідальність за порушення цього пункту, що є, безумовно, істотним недоліком змішаної виборчої системи. Обраним на посаду Президента України вважається кандидат, який одержав на виборах більше ніж половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. У випадку повторного голосування обраним вважається кандидат, який одержав більшу кількість голосів виборців. Якщо повторне голосування проводилося по одній кандидатурі, то кандидат вважається обраним, якщо він одержав більше ніж половину голосів виборців, які взяли участь в голосуванні.

Істотними недоліками змішаної виборчої системи є: збереження норми, яка і надалі залишає право за трудовими колективами, зборами виборців бути суб’єктами висування; відсутність норми, яка виключає можливість ставити підпис на підтримку одночасно богатьох партій; право представників від партій і народних блоків одночасно балотуватися кандидатами в депутати як за партійними списками так і по одномандатних округах; недосконалий механізм контролю за формуванням і витрачанням коштів на передвиборчу компанію, а також відсутність достатньо чітких процедур, які б унеможливили або істотно скоротили діапозон зловживань під час виборчої компанії.

Закон „Про вибори народних депутатів України” в редакції 2001 р. Хоч і вніс низку нових положень, однак не заклав достатніх правових умов для зростання ролі партії у суспільстві, посиленню партійної конкуренції ( так зокрема, не вдалося завдяки вето Президента узаконити пропорційну виборчу систему, та навіть збільшити квоту мандатів, отриманих за пропозиційною виборчою системою.

Виборча система на рівні формування місцевих органів є мажоритарною відносної більшості (до органів самоврядування базового рівня) і мажоритарно – преференційною (до регіональних органів самоврядування – обласних, районних рад). Від попередньої вона відрізняється наявністю різних видів виборчої системи на рівні виборів до місцевого і регіонального самоврядування; обранням голів районних і обласних Рад відповідними радами ( раніше вони обиралися прямими виборами); відсутністю потреби у грошовій заставі як для депутатів, так і для голів органів місцевого самоврядування, у збиранні підписів виборців, нижньої межі необхідної кількості голосів для перемоги в першому турі.

Су’єктами висування до органів місцевого самоврядування є місцеві осередеки політичних партій, блоки місцевих осередків політичних партій, збори виборців за місцем проживання, трудової діяльності і навчання, громадські лорганізації, окремі громадчни через самовисування. При цьому для кожного суб’єкта висування всановлені межі чисельного складу залежно від рівня Рад.

Збори виборців можуть висунути кандидати до різних рівнів Рад також при певних кількісних квотах. Особу, яка висуває свою кандидатуру в депутати сільської, селищної, міської (міст районного підпорядкування) Рад мають підтримати не меньше ніж 5 громадян; міської, районної у місті, районної і обласної Рад – не меньше ніж 25 громадян; на посаду голови сільського, селищного, міського (районного підпорядкування) голови – не меньше ніж 25 громадян, а міського голови – не меньше ніж 51 громадянин.

Вибраними як по одномандатних округах, так і по багатомандатних округах вважаються ті кандидати, які набрали більше голосів порівняно із іншими, тільки кандидати на посаду голів відповідних Рад у випадку балотування одного кандидата вважаюьбся вибраними, коли за них проголосувала абсолютна більшість виборців, які взяли участь у голосуванні.

Слабкими сторонами різних видів виборчої системи можна вважати широке коло суб’єктів висунення і відсутність нижніх меж необхідної кількості голосів для перемоги, а також застави для кандидатів у мажоритарних округах; недосконалий механізм відповідальності за порушення виборчого законодавства; нечітке визначення компетенцій інстанцій щодо розв’язання виборчих конфліктів, зокрема питання про визнання виборів такими, що не відбулися; слабкі механізми контролю за використанням виборчих фінансових фондів.

На сучасному етапі реформування системи ефективності державного управління в Україні виникла потреба в удосконаленні виборчої ситсеми, а саме: перехід на пропозиційну основу на рівні виборів допарламенту, підвищенні рівня виборчого бар’єра до 5%, збільшенні його величини для партійних блоків до 8%, впровадженні замість одного національного округу на рівні обласних центрів; уніфікації виборчих моделей на всіх рівнях формування політичної влади (як, наприклад, у Великій Британії, США); узгодженні виборчого законодавства із законами про партії, Кабінет Міністрів, регламент Верховної Ради, яке б закріпило статус, правлячої партійної більшості і опозиційної меньшості.

Отож, підсумовуючи все вище сказане я можу зробити такі висновки:

У З’язку з імплементацією результатів референдуму, зокрема про двоплатний парламент, залишається нерозв’язаною проблема,якою має бути виборча система на рівні парламентських виборів. Пропонується декілька варіантів виборчої системи: мажоритарна відносної більшості як для верховної, так і для нижньої палат; мажоритарно – пропорційна з існуючим виборчим бар’єром для нижньої і мажоритарна відносної меньшості для верховної палат; прапорційна для нижньої і мажоритарна абсолютної більшості для верховної палат.