4. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

З 1907 р. самодержавство перейшло в наступ. Після «третьочервневого перевороту» (розпуск царем Миколою II другої Державної думи 3 червня 1907 р. з одночасним ухваленням нового виборчого закону, що майже виключав участь у Думі представників селян і робітників) майже всі завоювання в національній і соціальній сфері, здобуті в попередні роки, були втрачені. Переслідувались опозиційні до влади політичні партії, закривалися профспілки, були страчені, кинуті в тюрми або заслані активні учасники революційного руху.

Одночасно поширювалася діяльність російських шовіністичних організацій (чорносотенців). Серед них був заснований 1908 р. «Клуб Російських націоналістів», який виступав за нещадну боротьбу проти українського національно-визвольного руху. Одна за одною почали закриватися «Просвіти».

Українські соціал-демократичні партії — УСДРП і «Спілка» - ­почали шукати союзників в організованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці ліберальних діячів. Таким блоком стало Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським і С. Єфремовим.

Мету послаблення селянського незадоволення ставила столипінська аграрна реформа 1906 р. Селянам передавали земельні наділи у приватну власність. Таким чином, селяни мали перетворитися на фермерів. В 1907—1911 рр. в Україні на хутори і відруби виділилось понад 226 тис. господарств. Збіднілим селянам надавалась можливість переселятись у малозаселені райони імперії. Понад 1,1 млн. укр. селян у 1907—1914 рр. переселилось у Сибір, на Далекий Схід, в Середню Азію і Казахстан. Столипінська реформа мала певні позитивні наслідки: збільшення орних площ, врожаїв. Але середній клас селян-фермерів, який міг би підтримувати царську владу, так і не був створений.

Отже, після поразки революції 1905—1907 pp. розпо­чався широкомасштабний наступ реакції, складовими час­тинами якого були введення на значній території Украї­ни стану посиленої охорони, масові арешти, свавільне су­дочинство, погроми прогресивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо. Через низку причин (протидія селян, недостатнє фі­нансування та погана організація реформаційних захо­дів, відсутність широкої соціальної бази, загибель П. Столипіна та ін.) аграр­ні реформи початку XX ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети.

Мал. 1. Юзівський металургійний Мал. 2. Миколаївський

завод. Початок ХХ ст. суднобудівний завод. 1900 р.

Мал. 3. Перший паровоз, виготовлений Мал. 4. Шахта «Капітальна»

Луганським паровозобудівним заводом, Катеринославського товариства

який став найбільшим з усіх існуючих 1905 р.

в Росії. 1900 р.

Мал. 5. Іван Харитоненко Мал. 6. Михайло (зліва) Мал. 7. Микола

(1820–1891) та Іван Терещенки Левитський (1870–1935)

Мал. 8. Рафінадний завод. Тростянець. Мал. 9. Загальний вигляд копалень Подільської губ. Початок ХХ ст. у м. Юзівка (Донецьк). 1911 р.

Мал. 10. Точильник на вулиці Полтави. 1907 р.

Мал. 11. Нафтові свердловини (шиби) в районі Мражинці. Початок ХХ ст

Мал. 12. Реклама тютюну Мал. 13. Реклама лікувальних

московської фабрики Н.К. Попова. послуг Київ, початок XX ст.

Мал. 14. Реклама посередницької контори. Мал. 15. Реклама торговельного

дому Д. Кромського

Мовою цифр

Ціни взагалі залишались низькими: калач у 70-ті роки - 3 коп., хліб житній - 4,5 коп., пиріг - копійка, миска борщу - півтори копійки, галушок - 5 коп., порція печені або душенини - 15 коп., ковбаса м'ясна - від 15 до 30 коп., в'язка грибів - 15 коп., судак -20 коп., короп свіжий - 50 коп.-1крб. Неве­ликі були і заробітки. Гончар, наприклад, у кінці століття заробляв по 30 коп., швець -50-90 коп. на день, заробітна плата в промисловості була приблизно на цьому ж рівні (се­редня місячна в Росії для більшості робітників на початку XX ст. - близько 20 крб).

Попович М. Нарис історії культури України. - С. 421.

Мал. 16. Олександрівський завод Мал. 17. Міст через р. Лугань.

Брянського товариства. Катеринослав, Україна, початок XX cm.

1903р.

Мал. 18. Юзовка. Новомартенівські печі. Мал. 19. Плетіння корзин.

Донбас, початок XX cm. Полтавщина, початок XX ст.

Мал. 20. Селяни біля віялки. Мал. 21. Селяни полуднують у полі.

Україна, початок XX cт.

Погляд очевидця

Про залежність від іноземного капіталу

Трамвай і конка - найвигідніше і найприбутковіше комерційне підприємство. Ось чому іно­земні капіталісти, як хижі ворони, зграями налітають на кожне місто, де тільки постає пи­тання про прокладання конки чи трамвая... І начебто схоже на те, що прийшли чужоземці в Харків, завоювали його, обклали обивателів 50-копійковою даниною і щороку відвозять цю данину за свій кордон. Бельгійці радісно підраховуватимуть прибуток... а місто, як і колись, буде без бруківок, без світла, без благоустрою. Міська дума змушена буде збільшувати податки в той час, коли поруч під боком місто має такі золоті розсипи, як трамвайна справа... Проте на цих золотих розсипах господарюватиме не місто, а чужоземне бельгійське суспільство. Высогин Д. Бельгийские кандалы. -Харьков, 1908.- С. 3.

Подано за: Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1995.-С. 127.

Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (11 лютого 1873, Турівка, Полтавська губернія; 3 травня 1924) — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор брошури «Самостійна Україна». Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників.

Початок революції поклали події 9 (22).1.1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, в якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Демонстрацiю очолював відомий священик Георгій Гапон. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Кривава неділя у столиці викликала хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо в першій половині жовтня 1905).

У червні 1905 р. спалахнуло повстання на панцернику «Князь Потьомкін-Тавричеський», який перебував на рейді біля Одеси.

Матроси Г. Вакуленчук та А. Матюшенко

Великий резонанс у суспільстві мав збройний виступ солдат саперної роти у Києві 16 листопада 1905 р. Вони висунули командуванню вимоги щодо покращання побутових умов. Командир роти у принизливій формі відмовив солдатам, що й спричинило збройну демонстрацію, яку очолив підпоручик Б. Жаданівський. Демонстрація була розстріляна, а її учасники жорстоко покарані.

12 листопада 1905 р. матроси і солдати Севастополя почали повстання, яке підтримали робітники міста. У відповідь влада запровадила в Севастополі воєнний стан, але повстанців підтримав флот. Командування повсталими кораблями, серед яких були крейсер «Очаків», панцерник «Св. Пантелеймон» (перейменований «Князь Потьомкін-Тавричеський») та міноносці, узяв на себе лейтенант Петро Шмідт.

Царський уряд терміново стягнув до міста значні сили, за допомогою яких повстання придушили. П. Шмідт, у числі інших активних учасників повстання, був засуджений до страти.

(Картина І.Рєпіна Маніфестація 17 жовтня 1905 року)

17(30) жовтня 1905 Микола ІІ видав маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав, розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань.

Михайло Грушевський

Грушевські Сергій Федорович та Глафіра Захарівна з дітьми.

Михайло Грушевський походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини на Чигиринщині. Рід мав козацькі корені та первісне прізвище Груша.

Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько, Сергій Федорович працював вчителем словесності. Виріс на Кавказі. Виховання, розповіді батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні.

З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету.

Михайло Грушевський — професор кафедри історії України Львівського університету, засновник власної історичної наукової школи. Львів, 1895 р.

За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті. Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це видавнича діяльність (лише "Записок Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських часів — написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році.

Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні. Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

М . Грушевський — голова Української Центральної Ради серед делегатів 8-ої сесії, де було прийнято ряд важливих законодавчих актів. Київ, грудень 1917 р.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада.

Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний М. Грушевський. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

Характер Української революції динамічно змінювався, змінювалися і лідери. На політичній арені з'являється П. Скоропадський, згодом С. Петлюра. М. Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики, 1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні.

П освідчення М. Грушевського — академіка Академії наук СРСР. 1932 р.

1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення "Історії України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року — Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію ВУАН, навколо якої об'єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і талановита молодь.

І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних на "неблагонадійного" Грушевського. 1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого "Українського національного центру". На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій, інші родичі.

Біографічний матеріал взято зі сайту Українського міжмузейного цетру

Петро Аркадійович Столипін (1862–1911).

Міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів Росії (з 1906 р.). Проголосив курс соціально-економічних реформ. Ініціатор створення військово-польових судів. Смертельно поранений Д. Богровим у Києві в 1911 р.

У 1906 р. П. Столипін очолив російський уряд і почав упроваджувати курс, який визначив як «порядок і реформи».

За підтримки царя він намагався модернізувати країну шляхом проведення реформ, зокрема аграрної та освітньої.

П. Столипіну вдалося розпочати аграрну реформу, розраховану на 20 років. Вона передбачала передачу общинної землі у приватну власність селян з можливістю її подальшого продажу. Селянам дозволялося виходити з общини.

Реформа передбачала зведення розпорошених земельних володінь сільської громади в одне ціле з їх подальшим поділом на окремі самостійні господарства. Селянські господарства, які утворювалися в межах села, стали називатися відрубами, за межами села – хуторами. У місцях, де землеробство мало другорядне значення, закон общину не руйнував.

Для полегшення придбання землі було створено Селянський поземельний банк.

Лекція 3. Українські землі у складі Австро-Угорщини на поч. ХХ ст.

План:

1. Характеристика соціально-економічного стану.

2. Національно-визвольний рух на початку XX ст.

3. Український національний рух напередодні Першої світової війни.

4. Українська культура початку XX ст.

1. Характеристика соціально-економічного стану.

На початку XX ст. західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини залишались відсталим перенаселеним краєм. Перебудову західноукраїнської промисловості стримувала австрійська влада, яка намагалась зберегти українські землі як сільськогосподарський район, що мав постачати промисловим центрам імперії дешевий хліб, ліс, худобу і був би ринком збуту її товарів. Розвивалась тільки нафтовидобувна та деревообробна промисловість, які майже повністю знаходились в руках іноземних монополій («Галицько-Карпатське товариство», «Галичина»). Місцеві робітники отримували мізерну заробітну платню. У сільському господарстві, де капіталістичні відносини розвивалися повільно і дуже боляче для селян, панували великі дворяни-землевласники. Через це селяни нестерпно потерпали від малоземелля і безземелля. Життя примушувало їх орендувати землю на кабальних умовах у поміщиків.

Земельна нестача спричинила масову еміграцію селян за океан. Тільки 1900— 1910 рр. з Галичини і Буковини виїхало понад 300 тис. селян. Закарпаття 1905 — 1914 рр. залишило понад 40 тис. осіб

1901—1902 рр. на українських землях Галичини відбулися 24 робітничих страйки.