2. Культурно – освітня політика більшовиків.

Культурна діяльність більшовиків була суперечливою. Були мінуси і плюси:

1. не визнавали роль церкви, велася антицерковна пропаганда;

2. в школах викинули багато предметів, всі інші викладалися з точки зору комуністичних ідей;

3. положення про єдину трудову школу УСРР вводило обов’язкове навчання з 7 до 16 років;

4. почалася грандіозна кампанія по боротьбі з неписьменністю (лікнеп). Вже у 1920 р. кількість письменних дорослих зросла вдвічі і досягла 52%;

5) взагалі нова радянська влада дещо презирливо ставилася до досягнень гуманітарної дореволюційної культури. Її називали “буржуйською”, непролетарською.

Основна увага приділялась упровадженню безкоштовної освіти, боротьбі з неписьменністю дорослих. Із цією метою було створено систему спеціальних шкіл. Це дало змогу до 1920 р. збільшити кількість грамотних з 28 до 52 %. Більшовики реформували і систему вищої освіти. Замість університетів були створені інститути Червоної професури. Був збільшений доступ для вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітників та селян. Оскільки не всі вони мали відповідну підготовку, було створено систему робітничих факультетів (робітфаків), що мала заповнити прогалини у знаннях вступників до вищих навчальних закладів.

3. Стан науки та мистецтва.

Після революції шлях до освіти був полегшений. Зникли обмеження для української культури. Прийшла хвиля нових митців:

1. літератори П.Тичина, В.Сосюра,М. Рильський, В. Кобилянський;

2) художники ( М. Бойчук і Г.Нарбут);

3) театральні режисери (Лев Курбас і Гнат Юра);

4) композитори ( Г.Верьовка, О.Кошиць, Л.Ревуцький) .

Складність революційного часу вплинула на стан науки в Україні. Але й тоді продовжували працювати видатні вчені — хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Паладін, мостобудівник Є. Патон, історики Д. Багалій, В. Бозескул, гідромеханік Г. Проскура. Розвиток літератури характеризувався існуванням різних шкіл і методів літературної творчості: революційно-романтичного (П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан та ін.), «неокласичного» (М. Зеров, П. Філіпович, М. Рильський, М. Могилянський), символістів (Л. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський та ін.). 1920 р. було створено Вільну академію пролетарського мистецтва, що намагалася захистити літературу від адміністративного втручання.

У грудні 1917 р. була відкрита Академія мистецтв, першими академіками якої були видатні українські художники М. Бойчук М. Жук, В. Кричевський, Г. Нарбут.

В 1917—1920 рр. помітні зміни відбулися в театральному мистецтві. За часів гетьмана П. Скоропадського був заснований Український театр драми і опери, виникло декілька інших творчих колективів. 1920 р. Лесь Курбас поставив «Гайдамаки».

Вернадський Володимир Іванович (28 лютого 1863, Петербург— 6 січня 1945, СРСР) — філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії.

Ініціатива заснування Національної академії наук України вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра М.Василенка створили комісію, яка виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний.

Приміщення Президії НАНУ на вул. Володимирській № 54 у Києві

Л іквідація неписьменності, скорочено: "лікне́п" (рос. ликбез - «ликвидация безграмотности») — культурно-освітня кампанія, здійснювана більшовицькою партією у 20–30-ті роки XX ст., спрямована на подолання неписьменності серед широких верств населення, в першу чергу сільського.

В Україні навчання населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність», створеного в 1923 року. У 1936 році його було ліквідовано як таке, що виконало свою роль.

За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 % людності України було грамотним проти 57,5 % у 1926 р. Україна стала республікою суцільної грамотності, мала висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури.

Ликбез. О. Казаков 1920р.

Робітничі факультети (робітфаки) — загальноосвітні навчальні заклади для підготовки робітників і селян до вступу у вищі навчальні заклади.

Робітничі факультети в Україні створено 1921 року при вузах. На них приймалися робітники і селяни за відрядженням партійних, комсомольських і профспілчанських організацій. Від вступників вимагали лише вміння читати, писати та знати 4 арифметичні дії. Р. ф. становили собою невід'ємну частину вузу, і їх слухачі брали участь у всіх процесах академічного життя, як усі студенти. Р. ф. були денні з терміном навчання 3 і вечірні — 4 роки. Слухачі денних Р. ф. забезпечувалися стипендіями. Хоч акад. підготовка робітфаківців була значно нижча, ніж випускників профшкіл, вони майже всі вступали (без іспитів), до вузів. На Р. ф. України 1929 були 14 553 слухачі. Викладовою мовою на більшості Р. ф. (62 %) була українська. 1940 Р. ф. ліквідовано