Партійне життя на західноукраїнських землях.
Політичні партії з українців в Польщі були і легальні і заборонені.
1. Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Це були помірковані ліберали, які представляли більш-менш заможні верстви. УНДО мала до 800 тис. голосів на виборах до Сейму. Намагалися домовитися з Польським урядом.
2. Українська соціалістично-радикальна партія виступала за інтереси селян і за земельну реформу. Спочатку бойкотувала вибори, а з 1930 виступала в союзі з УНДО.
Нелегальні:
1. Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка виступала за об’єднання з УСРР, під час НЕПУ в УСРР була дуже популярною в ЗУЗ. Але в 30–ті рр. після голоду та колективізації партія втратила авторитет. За критику Сталіна була розігнана 1938 р. разом із Польською компартією.
2. ОУН – Організація Українських націоналістів - сповідувала “інтегральний націоналізм” Д. Донцова (український різновид фашизму), застосовували терор. Виступали за незалежність України. Була утворена в 1929 р. Є. Коновальцем. Після його вбивства радянським агентом розпалася на ОУН-Б (Бандера) та ОУН-М (Мельник).
Проголошення незалежної Карпатської України.
Після укладення Мюнхенської угоди 1938 р. влада празького уряду над Закарпаттям послабшала. Услід за Словаччиною 11 листопада 1938 р. Закарпаття здобуло автономію в межах Чехословацької держави. Після нетривалої боротьби з місцевими москвофілами адміністрацію краю очолив лідер карпатських українофілів Августин Волошин. Він намагався опертися на підтримку гітлерівської Німеччини. Тому копіював модель фашистської держави: була утворена єдина партія — Українське національне об'єднання (УНО), діяльність всіх інших політичних партій придушувалась, почалось будівництво концентраційних таборів. Для захисту краю була створена воєнізована організація Карпатська Січ. Завдяки цьому УНО на виборах до сейму набрало 92 % голосів виборців, що брали участь у голосуванні.
Повна ліквідація Гітлером Чехословацької держави у березні 1939 р. та початок агресії Угорщини з метою загарбання Закарпаття спричинило те, що на засіданні сейму УНО здійснило відчайдушну спробу врятувати українську державність в краї: 15 березня була проголошена незалежність Карпатської України, президентом якої став А. Волошин.
Незалежність проіснувала лічені години. Угорські війська, підтримувані Гітлером (для якого більше важила дружба з Угорщиною, а не з Закарпаттям), 14 березня вторглись у Закарпаття і за кілька днів окупували край. Досвід короткого існування української державності в Закарпатті став першим свідченням того, що спроба вибороти українську незалежність за допомогою нацистської Німеччини є безперспективними.
Висновки. На більшості ЗУЗ українці потерпали від бідності, пригнічення і не мали перспектив для розвитку.
Мовний поділ у Польщі на 1937 р. Офіційні дані польського уряду.
У 1931 перепис показав, що 66% з населення є поляки,
15% — українці, 9% євреї, 5% білоруси, і 2,5% німці.
Політика польського уряду щодо українців мала дискримінаційний характер. У 1924 р. було прийнято закон, який забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Скоротилася кількість українських шкіл, які переводили на двомовність, були закриті українські кафедри у Львівському університеті.
«ПАЦИФІКАЦІЯ» (від. лат. pacificatio - умиротворення, замирення, успокоєння) - офіційна назва масових репресій щодо українського населення Галичини, проведених урядом Польщі (прем'єр - Ю.Пілсудський, міністр внутрішніх справ - Ф. Славой-Складовський) восени 1930. Приводом послужили численні протипольські акції, як підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку та ін., що відбувалися в краї влітку та восени 1930.
Поліційні та військові відділи проводили ревізії в приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ. Лише під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків. Вони супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягувалися контрибуції продовольством і фуражем. Під час «П.» проведено численні арешти активістів українських організацій та установ: з 1739 ув'язнених осіб 1143 віддано до суду (за офіційними даними). Звичайним явищем стали фізичні розправи і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім чоловік загинуло), які часто доповнювались моральним приниженням жертв, глумленням над їх національною гідністю.
