21. Наук. Дослід. Д.Дорошенка

Наукову і державницьку роботу вдало поєднував Дмитро Дорошенко (1882-1951) - видатний український історик. Д. Дорошенко адаптував до потреб робітничої, селянської і молодіжної аудиторії свої праці: «Коротенька історія Чернігівщини», «П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», «Про минулі часи на Поділлю» (1918-1919). Поряд з вивченням регіональної історії, історії рідного краю, Д. Дорошенко усвідомлював необхідність підготовки узагальнюючих праць на основі цілісного підходу до української історії. Як історик, він твердо стояв на позиціях наукового синтезу знань з історії України, послідовно обстоював державницьку ідею. Д. Дорошенко належав до піонерів створення наукових навчальних посібників. Його підручник «Історія України», який охоплював період від найдавніших часів до революції 1917 р., тривалий час використовувався в українських школах Наддніпрянської та Західної України. У підручнику давалася наукова інтерпритація назв «Русь» і «Україна», характеристика політичногом суспільного устрою Русі-України, козаччини, Хмельниччини Гетьманщини. В еміграції, учений створив «Нарис історії України», підготував «Огляд української історіографії».

Крім того, самостійну роботу з української бібліографії Д.Дорошенко проводив і раніше - ще в Вільні він склав список літератури під назвою "Научный взгляд на украинцев как на отдельную народность" [29], який пізніше й увійшов до складу "Указателя источников".

Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: археологічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; сер. XVIII - 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.

Таким чином, у перші роки XX ст. Д.І. Дорошенко проявив себе здібним бібліографом, праці якого заповнили поважну прогалину в українській бібліографічній літературі і спричинилися до подальшого розвитку цієї ділянки українознавства.

Стаття "П.Куліш (10 років з дня смерті)" була написана влітку 1906 р. для "Нової Громади", а вийшла друком у часописі "Україна" (Кн. ІІ) у 1907 р. [42]. Ця стаття деякими дослідниками вважається першою науковою працею Д.Дорошенка [2:9-10]. Втім, беручи до уваги вже згадану вище бібліографічну працю Дмитра Івановича, можна вважати статтю про П.Куліша його першою науковою працею з історіографії. Д.Дорошенко подає життєпис та аналіз творчості історика на основі чисельної попередньої літератури про П.Куліша, критично ставиться до його наукової спадщини.

22. Заснув. Та діяльн. Істор. Наук. Тов.. За межами України

У роки Першої світової війни, в умовах згасання Української революції та експорту більшовицького режиму на Україну розгорнулася друга хвиля української еміграції. Вона носила переважно політичний характер, серед емігрантів був досить великий прошарок інтелектуалів, у т. ч. істориків. У Празі, а потім Відні до 1924 р. перебував М. Грушевський. Тут історик створив Український соціологічний інститут, продовжував нагромаджувати джерельні матеріали для наступних томів «Історії України-Руси». У Відні у 1921 р. було засновано Український вільний університет (УВУ), переведений у тому ж році до Праги, де перебувала найбільша колонія українських студентів. В австрійській столиці плідно працював В. Липинський, за редакцією якого видавався збірник «Хліборобська Україна». У Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. У Подєбрадах була створена Українська господарська академія (1922), реформована згодом в Український технологічно-господарський інститут. Винятково плодотворно працював Дмитро Дорошенко - керівник українського наукового інституту у Берліні. Він один з перших створив аналітичні спомини про події періоду Першої світової війни та Української революції («Мої спогади про недавнє минуле. 1914-20»), у яких виклав своє бачення історії цих років. У 1923 р. Д. Дорошенко оприлюднив «Огляд української історіографії».

В 1940 р. після приходу у Львів більшовиків Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені (Р. Зубик, К. Студинський, П. Франко, В. Старосольський, І. Фещенко-Чопівський). Проте вже після війни численні діячі НТШ, що подалися в еміґрацію, на своєму з'їзді в Баварії у 1947 р. відновили діяльність НТШ. У зв'язку з міграцією переміщених осіб у різні країни вільного світу в діаспорі утворилося чотири краєві центри НТШ: в США (з 1947 р.), Канаді (1949) та Австралії (1950); західноєвропейський осередок НТШ переселився в Сарсель під Парижем, де під проводом проф. В. Кубійовича сформувався Інститут Енциклопедії Українознавства. Упродовж останніх п'ятидесяти років діаспорні крайові Центри НТШ достойно представляли у світі вільну українську науку, в першу чергу українознавство. Воно додало до скарбниці українознавства понад 50 томів Записок НТШ. Значним є доробок у рамках "Бібліотека українознавства", здобули велику популярність десятки томів "Українського Архіву" з краєзнавчо-мемуарними матеріалами про західноукраїнські регіони. Важливим новим дослідно-видавничим проектом НТШ А є "Енциклопедія Української Діяспори", який здійснюється під редакцією проф. Василя Маркуся.