3. Провіденціалізм і есхатологія

Провіденціалізм («провидіння») — релігійно-філософське спрямування, згідно з яким розвиток суспільства, джерела і рушії його просування та кінцева мета загалом визначаються таємними, зовнішніми у відношенні до історичного процесу силами — провидінням (Богом).

За пізньої Римської імперії в ІV ст. християнство стало офіційною релігією. Віровчення релігії Христа дало мешканцям імперії новий світогляд, нове бачення світу і людини в ньому. Змінилося також і бачення минулого. Відтепер формуються нові засади історичної думки.

Історіографічні ідеї раннього середньовіччя розвивалися в рамках теології. Зокрема, одним із перших мислителів, які звернули увагу на питання тлумачення історії був єпископ з Кесарії Євсевій (бл. 263 – 339 рр.). Він залишив нащадкам такі твори як «Хроніка», «Церковна історія» і «Житіє Константина». Через усі праці християнського теолога проходила ідея Божественного Провидіння, якому підпорядковане усе людство. Євсевій з огляду на це поділяв історію на дві частини – «до Різдва Христового» і «після Різдва Христового».

Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства отримала у творчості єпископа м. Гіппон у Північній Африці Августина Аврелія (Блаженного) (354 – 430 рр.), зокрема в його релігійно-філософському трактаті «Про Град Божий».

У межах християнської теології відбувалась активна розробка ідеї історії. Щоправда, ця ідея набула форми теології історії («Вивчення Бога»).

У період середньовіччя церкви і монастирі стали вогнищами культури і освіти. Тут зосереджується також і історіописання. Священики і ченці залишили чимало творів історичного характеру. Всі їх можна згрупувати в три типи: 1) теологічні трактати, в яких розробляється ідея історії з позицій провіденціалізму; 2) аннали і хроніки, які містили запис найважливіших подій церковного і світського життя; 3) житія святих, або агіографія.

Есхатологія — розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього.

4. Антропологізація іст. Думки у добу Гуманізму

Найважливішою рисою гуманістичного світогляду став антропоцентризм. Людина з її розумом, силою волі, талантом, почуттями розглядається представниками гуманістичної філософії як головний чинник світового буття. Такий світогляд виник у результаті значного розширення ареалу діяльності людини після епохальних географічних відкриттів, після утвердження в науці геліоцентричної системи, винайдення книгодрукування тощо. Фахівці нарахували понад 250 друкарень по всій Європі, які випускали книги в середині ХVІ ст.

Ранні гуманісти розпочали будувати основи нової культури з ретельного вивчення текстів античних рукописів. Не пориваючи остаточно з християнством, гуманісти по-новому прочитали тексти античної культури.

Історіописання в Італії періоду Ренесансу також набуває нових рис. З’являються нові методи, підходи і завдання історичного дослідження. Вже італійський поет Петрарка (1304 – 1374) спробував створити низку історичних текстів. Так, він написав збірку біографій 21 видатного діяча античного Риму від Ромула до Цезаря «Про знаменитих мужів». Головним творчим завданням Петрарки було показати велич і масштабність людей і епохи давнього Риму на противагу дріб’язковості і банальності подій і людей приниженої Італії часів поета.

Головною рисою історіографії гуманістичного спрямування став рішучий розрив з католицькою традицією. Історики, шукаючи причинно-наслідкові зв’язки не звертаються до Бога, до Божественного Провидіння. В історичних трактатах гуманістів вже не має місця всіляким середньовічним чудесам і дивам.

Історія італійськими гуманістами не тлумачиться як реалізація Божественного Плану. Тобто, відбувається перехід від релігійної до світської історії.

На відміну від середньовічних хронік, де минуле якоїсь навіть незначної місцевості ув’язувалось зі світовим історичним процесом, гуманістичні історичні трактати присвячені окремим народам і державам.

Леонардо Бруні Аретіно (1374 – 1444 рр.) був першим у числі істориків раннього Ренесансу, які зосереджували свої зусилля на місцевій історії.

Серед італійських істориків першої половини ХV ст. особливе місце займає неаполітанський гуманіст Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.). Справжню славу історика і гуманіста Лоренцо Валла здобув твором «Трактат про підробність Костянтинового дару».Папська курія упродовж всього середньовіччя для підтвердження своїх претензій на світську владу використовувала один документ «Donatio Constantini», більш відомий як «Костянтинів дар». Лоренцо Валла, дотримуючись принципів риторичної школи італійської гуманістичної історіографії виразив низку аргументів на підтвердження несправжньості «Костянтинового дару» у блискуче написаних промовах. Довівши фальсифікат, Лоренцо Валла вперше в усій повноті показав зразок історичної критики.

Історики-гуманісти, які професійно займалися політичною діяльністю вбачали в історії резервуар політичного досвіду. З іншого боку, вони підходили до історичного дослідження, як місця, де можна було застосувати свою власну політичну концепцію чи програму. Варто вказати на те, що такий підхід з’являється ще в античній історіографії у Фукідіда, у Полібія, в Арістотеля. Найповніше відбили вказані тенденції італійські гуманісти Нікколо Макіавеллі і Франческо Гвіччардіні.Свої історичні праці вони писали вже італійською, а не латинською мовою.

Цікавими є міркування про історію філософа-гуманістаФранческо Патріці (1529 – 1597 рр.) – автора «Десяти діалогів про історію». Окремо варто відзначити твір Джорджо Вазарі(1511 – 1574 рр.) «Життя найбільш відомих художників, скульпторів і архітекторів». 1561 р. Франсуа Бодуен (1520 – 1573 рр.) оприлюднив трактат «Про обґрунтування всесвітньої історії та її поєднання з юриспруденцією». Особливе місце в історіографії епохи Відродження займає Йосиф Юст Скалігер. Особливе місце в історіографії епохи Відродження займає Йосиф Юст Скалігер.

Ідеї італійського гуманізму протягом ХV – ХVІ стст. поширились по усій Європі. Гуманістичні ідеї набули своєрідної інтерпретації в грандіозному соціально-духовному русі Європи – Реформації. Гуманісти вважали, що історія значною мірою визначається людиною, її інтересами, амбіціями, прагненнями.