14. Радянізація укр. Іст. Науки в 20-30 рр. Хх ст.

На рубежі 1920-1930-х рр. в СРСР, у т. ч. в УСРР, історична наука втрачає свої природні функції і перетворюється в служанку більшовицького режиму. Всіляко підтримувалися марксистські структури історичної науки, яким відводилася провідна роль у пропаганді марксизму-ленінізму. Товариство істориків-марксистів розглядалося як передовий загін для боротьби за партійність науки. Повну підтримку партійно-урядових установ дістали Інститут історії партії і Жовтневої революції (1929-1939), Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ, 1929-1931), Комуністичний університет ім. Артема (1922-1938). Координацію марксистських установ здійснювали Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (1931-1936). Історія КП(б)У підганялася під схему, за якою висвітлювалася історія ВКП(б). Краткий курс» під редакцією Й. Сталіна, оголошеної еталоном партійності історичної науки. Тепер завдання істориків зводилося до коментування, пропаганди та до роз'яснення положень «Короткого курсу» як підручника і «найвидатнішої праці творчого марксизму-ленінізму», як ідейної зброї більшовизму. На українського читача звалився вал марксистської літератури і політичної періодики, що виходили в Москві, Ленінграді, Харкові та інших містах. За аналогією союзних журналів «Большевик», «Пролетарская революция» в Україні виходили «Більшовик України», «Літопис революції».

15. М.Яворський

Матвій Іванович Яворський (15 листопада 1885 — 3 листопада 1937) — історик, політичний діяч, академік ВУАН. Яворський — перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів. Серед творів Яворського відомі насамперед популярні підручники: «Нарис історії України» (1923-1924), «Коротка історія України» (1927), «Історія України у стислому нарисі» (1928) та ін. У цих працях історик обґрунтовував так звану «марксистську схему українського історичного процесу». Доречно зазначити, що підручник «Коротка історія України», перше видання якого в 1923 р. вийшло з передмовою тодішнього голови уряду УСРР X. Раковського, був спробою штучно підігнати національну історію України під марксистську схему. Він написав ряд праць з суспільно-політичної історії та історії революційного руху в Україні: «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (1927-1928). Критерієм приналежності до української історії М. Яворський вважав територіальний, тобто український, і класовий принципи. Він акцентував на своєрідності історії України новітнього часу, Української революції. Парадокс М. Яворського в тому, що, з одного боку, він сприйняв марксизм і розгорнув ідейну боротьбу проти «українських буржуазних істориків», насамперед проти М. Грушевського, а з іншого - став об'єктом критики російських істориків-марксистів (М. Покровський та ін.) за «націоналістичні перекручення». Йому інкримінували підміну класового підходу «формально-націоналістичним», за що був репресований.