19. Внесок н.Полонської-Василенко

В жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві успішно захистила докторську дисертацію Наталія Полонська-Василенко на тему «Очерки по истории за¬селення Южной Украиньї в середине XVIII ст. (1735-1775)». Присвоєння їй високого наукового ступеня дало змогу долучитися до підготовки ряду праць в Інституті історії України, зокрема другого тому «Історії України (1654-1861)», монографії «Боротьба українського народу проти загарбницької політики Польщі, Криму й Туреччини (1660-1700)», а також відновити свою професорську діяльність у Київському державному університеті. На початку 1941 р. Н. Полонська-Василенко очолила під егідою Інституту історії України творчий колектив для створення чотиритомної «Історії міста Києва». Однак війна та інші фактори не дозволили Реалізувати цей важливий і цікавий проект. В 1944 р. вона публікує у Чорноморському збірнику (Варшава) дискурс «Заселення Південної України в середині XVIII ст. (1734-1775 рр.)», брошуру «Київ часів Володимира та Ярослава» (Прага) та статтю «Українське козацтво» в часописі «Українська дійсність», що видавався у Празі.

а початку 1944 р., коли радянські війська просувалися все далі на Захід, Н. Полонська-Василенко отримала запрошення викладати українську історію в Українському вільному університеті (УВУ) у Празі. Через деякий час перебирається до Мюнхена, де разом з іншими українськими вченими-патріотами почала активну роботу з відновлення Українського вільного університету. Мюнхенський період - апогей наукової творчості Наталії Полонської-Василенко. В еміграції вона опублікувала численні дослідження з історії України Х-ХІV ст. Читала курс історії України, була деканом філософського факультету УВУ. В 1946 р. вчена працювала на кафедрі історії української церкви Української православної богословсько-педагогічної академії. 1964 р. вона стала одним із співзасновників Українського історичного товариства, що об'єднувало науковців еміграції. 1947 р. її обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, 1948 р. - Української вільної академії наук, 1953 р. - Міжнародної академії наук у Парижі.

У 1969 р. вийшла друком книжка Н. Полонської-Василенко "Видатні жінки України", де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок починаючи від княжої доби. Наталія Дмитрівна - авторка майже 200 наукових праць, які становлять золотий фонд української історіографії в царині історії Запоріжжя та Південної України XVIII ст.

20. Роль та місце о.Оглобліна

Педагогічну і наукову працю Олександр Петрович розпочав 1919 p.: викладав у різних школах і вищих навчальних закладах, зокрема у Київському університеті. У квітні 1922 р. О.П. Оглобліна було обрано професором кафедри нової історії України, яку він і очолив. Одночасно вчений очолював комісію із заснування музею М.П. Драгоманова. Упродовж 1921-1926 pp. дослідник завідував також історичною бібліотекою ім. О.М. Лазаревського. Проте найбільшим досягненням молодого вченого і викладача став заснований ним при ВІНО історичний семінар вищого типу (1923-1928), який готував спеціалістів для вищої школи й науково-дослідної роботи. Учений першим із вітчизняних істориків 1926 р. здобув науковий ступінь доктора історії української культури. Зокрема, на початку 1930-х pp. О. Оглоблін брав активну участь у підготовці фундаментального видання "Архів Коша Запорозької Січі".

Важливою була також діяльність О.П. Оглобліна на терені Всеукраїнської академії наук (ВУАН), з якою він був пов'язаний ще з 1926 р. Олександр Петрович був науковим співробітником численних комісій Української академії наук.

З квітня по листопад 1942 р. О.П. Оглоблін очолював Музей-архів переходової доби м. Києва. За короткий час, завдяки Олександру Петровичу, під його дахом зібралися видатні представники науки і культури (історик Н.Д. Полонська-Василенко, архітектор І.В. Моргілевський, мистецтвознавець С.О. Гіляров та ін.).

Тоді ж у О.П. Оглобліна зав'язалися наукові стосунки з українськими еміграційними вченими, насамперед з Д.І. Дорошенком, Б.Д. Крупницьким, А.І. Яковлевим. З наближенням Червоної Армії до Києва історик був змушений переїхати до Львова, де включився в роботу історичної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка та зорганізованої з ініціативи митрополита А. Шептицького Церковно-археографічної комісії. У березні 1944 р. на запрошення колегії професорів філософічного факультету Українського вільного університету (УВУ) Оглоблін переїздить до Праги. 1951 р. Олександр Петрович переїздить до США, де засновує і очолює Українське генеалогічне товариство (1963), Українське історичне товариство (1965). Також він очолює іспитову комісію філософічного факультету УВУ в США й обіймає посаду професора в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. Оглоблін мав великий вплив на українську еміграційну науку. Одночасно вчений працював в Українському науковому богословському товаристві. Протягом 1960-1977 pp. він працював науковим консультантом для докторантів з історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету.

Протягом 1970-1989 pp. О.П. Оглоблін - президент Української вільної академії наук у США. Він виховав плеяду широко відомих сьогодні українських істориків (Л. Винар, О. Субтельний, В. Омельченко).

Твори: Гетьман Іван Мазепа та його доба, Українська історіографія. 1917–1956, Історія України. Короткий курс (1941, спільно з С. Белоусовим, К. Гуслистим та ін..) .