19. Розв. Сусп. За вченням ф.Фукуями

У 1989 р. науковий світ збурила стаття раніш маловідомого американського вченого-політолога Френсіса Фукуями в часописі «The National Interest» під заголовком «Кінець історії ?». Згодом, Фукуяма, врахувавши результати дискусії, значно розширив основні положення вказаної статті і в 1992 р. опублікував монографію «Кінець історії і остання людина».

Фукуяма закликав фахівців повернутися до універсальної історії людства. Тільки такий підхід дає можливість осмислити розвиток світової спільноти в цілому. Всезагальність людської історії посилюється явищами глобалізації. Категорія «кінець історії» вживається американським політологом у смислі завершення людством пошуків найбільш оптимальної форми соціальності, яка б відповідала «найглибшим і фундаментальним людським потребам». Після апокаліптичних «пошуків» справедливого суспільного устрою у ХХ ст. людство нарешті переконалось, що найбільш раціональною формою співжиття є «ліберальна демократія». Ліберальна демократія у порівнянні з іншими формами дає людству перспективу розвитку на засадах гуманізму в масштабах усієї планети. Всі інші форми соціальної організації лише продукували конфлікти і війни.

Історію людської спільноти, за Фукуямою, варто розглядати з економічної і свідомісної точок зору. Економічним продуктом ліберально-демократичної форми суспільного устрою став «вільний ринок». Така економіка виявилася найбільш ефективною і тому поширюється в усьому світі.

Для людини, згідно з Фукуямою, крім забезпечення біологічних потреб найважливішою є можливість реалізації потреби у самоствердженні. Ця потреба спричиняла у минулому масу конфліктів як внутрішніх, так і зовнішніх, до тих пір доки людство не усвідомило значимість самоствердження. Фукуяма вказав на те, що людство упевнилося в тому, що «потреба у самоствердженні особистості» є головним двигуном історії. «Самоствердження особистості» може відбуватися в рамках самоствердження релігійних, етнічних, професійних та інших спільнот, що веде до утвердження держави «ліберальної демократії». Така держава законодавчо забезпечує свободу суспільної діяльності спільнот. Принципи «ліберальної демократії» незабаром виходять на міждержавний рівень. Історія завершується, стверджував Фукуяма, бо людство отримало універсальну продуктивну модель співжиття – «ліберальну демократію». З усвідомленням людством, того факту, що історія була лиш послідовністю спроб «самоутвердитися» відбувається «кінець людини».

20. Тенденції розв. Іст. Науки на поч. Ххі ст.

До середини 90-х років все виразніше стала поширюватися нова тенденція - відхід від радикальних лінгвістичних і культуралістичних позицій. Очевидний спад інтересу до дослідження матеріальних чинників і соціально-економічних структур виразився і в тому, що соціальній історії було представлено велику кількість обґрунтованих звинувачень і докорів, а серед істориків різко зросло захоплення вивченням високої і низької культури на фундаменті історичної антропології. Цей напрям представлений іменами зірок першої величини. У Парижі працювали Еммануель Лe Рya Лядюрі, Франсуа Фюре (помер в 1997 році), Мона Озуф; у Болоньї - Карло Гінцбург; у Венеції - Джованні Леві; у Прінстоні - Наталі Девіс і Роберт Дарнтон, в Мельбурні - Грег Денінг та Інга Клендінен, в Геттінгені - Ганс Медік, у Відні (з 1993 року) - Лутц Нітхаммер.

Зараз усе більше значення набуває вивчення між статевих відносин, релігійних переконань і вірувань, ролі і традицій виховання і освіти, локальної і регіональної історії. У центрі уваги знаходяться вже не колективні феномени, а маленькі групи і навіть окремі індивіди, оскільки може бути і соціальна історія буржуазії, і соціальна історія одного підприємця і т.д.

З часу проголошення "нової історії" стався не лише поворот до історичної антропології і історії культури, але і нове звернення до політики і проблем сучасності, чому значною мірою сприяли процеси в Східній Європі і Радянському Союзі в 1989-1991 роках.

Завдання історії полягає в тому, щоб надати надійне і достовірне знання про минуле, а будь-яка історична праця - це вклад у вивчення цього минулого, який може бути оспорений, доповнений і виправлений.

Можна стверджувати, що нескінченне і неконтрольоване вивчення минулого, яке викликане прагненням виявити минулу реальність і науково реконструювати її, не є більше безперечним завданням історика. Мабуть, зараз приходить час, коли історики повинні більше думати про минуле, ніж досліджувати його. На цьому новому етапі осмислення набуває більшого значення, ніж реконструкція і пошуки генезису. Звідси і виникає основний конфлікт в сучасній історіографії, який полягає в протиріччі між метафізичним підходом (постмодернізмом або постструктуралізмом) і справжнім історизмом.