3. «У землі пам’ять не коротка» (археологічні розвідки)

Надзвичайно важливу інформацію для істориків приховує в собі земля. Саме тому на місці безпосередніх подій 1708 р. було організовано археологічні розкопки. Але що цікаво: фінансування кількох етапів експедиції проводилося не за державні кошти, а з благодійних внесків канадської діаспори. Закономірні питання постають: кому більш потрібна правда про події 300-літньої давнини і чому держава не зацікавлена у тому, щоб науковці, спираючись на реальні докази, не просто висунули гіпотезу щодо названих подій, а фактами підтвердили реальні втрати серед мирного населення?

Отже, щороку розкопки відкривають десятки нових поховань та неприховані рештки жертв погрому 1708 р., сліди руйнації міста. Археологічні свідчення, здобуті українсько-канадською експедицією протягом 1995-1997, 2000-2008 рр. підтверджують і суттєво доповнюють обмежені писемні відомості та народні перекази про головні віхи його історії. Тому відкриття Музею археології Батурина є значним етапом збереження і вивчення археологічної спадщини гетьманської столиці як джерела колективної пам’яті людства та засобу історичних і наукових досліджень. [Див.: додаток Ж, рис. 1]

Роботи велися насамперед, як вказує Володимир Коваленко – доцент Чернігівського університету, керівник міжнародної українсько-канадської археологічної експедиції у Батурині, на руїнах Палацу українських гетьманів. [18]

Потужний шар пожежі, величезна кількість битого посуду, яке плавилось до кавалків скла, навіть цегла в деяких місцях поплавилась свідчить про те, що руйнація була дійсно тотальною.Та найбільш яскрава і водночас жахлива картина була відкрита на цвинтарі Замкової-Воскресенської церкви Вона була споруджена ще в ХVII ст. дерев’яною і знаходилась на території замку захищеною двома, а то і трьома смугами захисник споруд.

Це місце вважалось найбільш безпечним і тому сюди козацька верхівка Батурина сховала своїх дітей, дружин, сім’ї. Більшість козацької верхівки, старшини, еліти української пішли з Мазепою на зустріч до Карла, а їх родини залишились на замку. Більшість порубали розлючені великими втратами солдати, багато задихнулося від диму в хатах, які горіли. Частина людей пробувала тікати через Сейм, але крига тільки стала, і всі вони провалилися під лід. Ті, хто знаходився на замку, прийняли смерть всі повністю.

Коли війська Меншикова відступили, то козаки з Мазепою повернулися до Батурина через день-два і побачили ту жахливу картину від якої, навіть безжальний Мазепа, як пишуть очевидці, плакав за своїм Батурином.

Своїх загиблих родичів козаки поховали прямо там на цвинтарі біля згорілої церкви. Поховали без трун, бо земля вже була мерзлою, часу було мало.

Результати археологічних досліджень лише промовисто підтверджують розмах катувань. Те, що побачили дослідники, наводило жах. Ось висновок археолога, викладача Чернігівського Університету Володимира Коваленка: «На розкопках ми виявили поховання дітей, які лежать рядочками, без трун, з вуглем у засипці. Є поховання з простреленими черепами, з розбитими головками. Є по двоє в могилі. Це діти, підлітки від двох до п’ятнадцяти років. Знахідки свідчать, що різанина була тотальною, і в Батурині не залишилося нікого живого. Не буває окремих дитячих кладовищ, тим більше – з розтрощеними кістками, з відрубаними головами. Це однозначно свідчить, що вони – жертви саме тієї страшної ночі. Більше того – нами були знайдені поховання людей, яких просто викинули з могил. Тобто не тільки вирізали все населення , але й повикидали покійників, які лежали на паперті Воскресенської церкви.” [18].

Загалом археологи виявили близько 170 поховань. З них близько 90 – дитячих, що є неспростовним підтвердженням того, що війська Меншикова, які за наказом Петра І штурмували Батуринську фортецю, винищували й мирне населення. [Див.: додаток Ж, рис.2]

2.4. «Покаяння, правда й совість»

У деяких російських та українських виданнях останнім часом з’явилися публікації, які ставлять під сумнів наявність значних жертв після «визволення» Олександром Меншиковим Батурина.

Російський дослідник Пармен Посохов заперечує дані С.Павленка щодо кількості загиблих. За його підрахунками їх було вдвічі менше. [23]

Російський історик Тетяна Таірова-Яковлєва вважає, що загинуло 15 тисяч українців, в тому числі жінки та діти. Вона переконана, що рішення Петра І руками Меншикова знищити гетьманську столицю «стало сильним та ефективним кроком російського уряду» по відверненню широкомасштабного повстання в Україні проти російської влади. [23]

Скандально відомий Олесь Бузина, що був застрелений у квітні 2015 року, висловив свій погляд щодо подій листопада 1708 року, як і щодо багатьох інших явищ та персоналій в історії України. Не стала виключенням чергова "История от Бузины: Батуринский позор мазепинцев". Заходи по вшануванню 300-річчя загибелі міста він іронічно називає «кладовищенською ганьбою». А вина за батуринський погром лежить, за думкою Бузини, на Мазепі, який «двічі виявився зрадником – і Петра І, якому присягав на вірність, і батуринців, яких покинув, перейшовши на бік шведів». Можливо, недаремно Бузині приписували висловлювання «Моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов „розбудови“ незалежної України», яке він неодноразово спростовував.

Тема Батурина особливо гостро сприймається іншими прихильниками «Руського мира», які вбачають у висвітленні цієї трагедії в українській історіографії, ЗМІ, шкільних підручниках спробу «прищеплення українцям ненависті до росіян». [22] А «українізований шкільний конвеєр видає на-гора кіборгів, одержимих бажанням помститися москалям за багатовікові образи та приниження». [22] Історики XVIII–XIXст., які залишили опис батуринської різанини (Олександр Рігельман, Петро Симоновский, Жан Бенуа Шерер, Олександр Лазаревський, Дмитро Бантиш-Каменский, Микола Костомаров), за переконанням українофобів, описуючи події «заднім числом», керувалися «фольклорними страшилками». [22] «Історія русів», на їх думку, лише фальшивка у стилі фентезі, стилізована під історичний твір. [22]

Піддають сумніву прихильники «об’єктивної історії» і висновки українсько-канадської археологічної експедиції, які, витративши багато коштів і не знайшовши переконливих доказів, змушені були на вимогу офіційного Києва, фальсифікувати результати розкопок. На думку авторів, «аж 65 поховань», «один розрубаний череп» і кілька «з отвором від куль», «17 дитячих і жіночих поховань» не можуть стати доказом кривавої різанини. [22]

Ще у 2011 році директор Українського філіалу Інституту країн СНД Володимир Корнілов зазначив, що «українські підручники історії містять нічим не підтверджені факти». Тому він робить висновок, що «якість сучасної української історичної науки впала порівняно з радянською історією», а те, що пишуть українські історики «нічого, окрім шоку не викликає» [19]

Автор одного з оглядів українських підручників з історії, схвалених Міністерством освіти України, зауважує , що «завдання їх авторів – відділити історію України і українців від історії Росії». Тому, «45 мільйонів людей, які живуть майже в центрі Європи, отримують самовбивчу інформацію про власне минуле, наслідки чого дуже відчутні при спілкуванні із юними самостійними українцями: перед нами ОБРАЖЕНІ ЛЮДИ. Так їх виховують у школах». [23]

Ще до подій, які однозначно продемонстрували «братські почуття» сусідньої держави, зародилася ідея створення спільного українсько-російського підручника історії. Але відразу ж виявилося, що зазначений проект навряд чи буде втілений у життя. З цього приводу Глава МІС РФ Сергій Лавров з образою сказав: «Створити спільний з Україною підручник з історії дуже непросто – націоналізм пробивається». [20]

Українські науковці вважають, що деякі суперечливі історичні питання в межах даного підручника розв’язати неможливо. Вірогідніше розв’язати проблему в інший спосіб — шляхом розмежування змісту історії України і Росії в підручниках обох країн. Для цього треба рішенням Президій Національних академій наук та відповідних міністерств створювати не робочу групу, а комісію компетентних вчених. [17]

У підручниках з історії України для 5 і 8 класів, рекомендованих Міністерством освіти і науки для загальноосвітніх шкіл, події Північної війни на території України та укладення українсько-шведського союзу висвітлюються зважено, різнобічно, толерантно.

Постать гетьмана України Івана Мазепи у шкільних підручниках з історії України для 5 і 8 класів показується у всій її різноплановості та неординарності, акцентується увага на державницьких позиціях гетьмана, для якого Україна була понад усе.

Висвітлення подій Північної війни, воєнно-політичного виступу гетьмана України Івана Мазепи та укладення українсько-шведського союзу в шкільних підручниках з історії України сприяє формуванню історичної пам’яті молоді та несе в собі значний виховний потенціал для підростаючого покоління. [17]

Сучасні російські підручники історії темі подій Північної війни у Гетьманщині приділяють небагато уваги. [Див.: додаток З, рис. 1] Зокрема, в підручнику для профільних класів з історії Росії кінця XVII — XIXст. Україна згадується двічі: у зв’язку з ліквідацією гетьманства, а також з приводу Полтавської битви та «зради» Мазепи. Мотиви Мазепи, як правило, не обговорюються. Він залишається антигероєм російської історії. Лише у підручнику авторства Левандовського для 10 класу є спроба розібратися в мотивах гетьмана, «який керувався у своєму виборі егоїстичними інтересами козацької верхівки, яка боялася втратити у разі перемоги Росії права і привілеї». Звичайно, що про трагедію гетьманської столиці у підручниках для російських школярів не згадано. [6,с.31-32]

В підручнику авторства Баханова та Сахарова значне місце відведено висвітленю любовної пригоди молодого Мазепи часів служби королю Речі Посполитої, зате мотиви угоди зі шведами там взагалі проігноровано. Безкомпромісно авторами заявлено про те, що він «попрал интересы своего народа», який «не разделил симпатий гетьмана» - «коварного лицемера». Лаконічно сказано у підручнику, що «шокований зрадою Петро І послав Меншикова взяти ставку Мазепи м.Батурин. Після штурму фортеця, місто та палац були зруйновані та спалені». [13,с.313-316]

У підручнику Данилова і Косуліної ця дражлива тема проігнорована. А про Мазепу згадується лише в зв’язку із «колосінням Україною Карла ХІІ, який знайшов у гетьмана підтримку». [2,с.262]

Відносини України з Росією — це, на жаль, найчастіше драматичні сторінки. Вони були і, хоч як це прикро, є тому, що пріоритет сили, жорсткий стиль домінує у політиці сусідів.

Уроки трагедії спалення гетьманської столиці не повинні кликати до точіння кинджалів. Для України і Росії ця сумна дата спільна — вона спонукає українців проявляти пильність, уживати достатньо заходів для оборони країни, не сподіватись лише на союзників; росіян вона запрошує до покаяння і водночас толерантності, до усвідомлення меж у вирішенні стратегічних завдань збереження власної державності, встановлення добросусідських відносин з прикордонними країнами.