Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.05.2020
Размер:
1.23 Mб
Скачать

метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмета. Синтез - зворотній процес - мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмета. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження від абстрактного до конкретного - метод за допомогою якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого, дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види умовиводів,

взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція - достовірний висновок в процесі переходу від більш загального до менш загального знання. Індукція - загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.

Наукове спостереження – метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.

Експеримент метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.

Методи аналоги і моделювання - методи, що ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта /моделі/, та інший об'єкт, менш вивчений.

Метод екстраполяції - метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.

Динамічні і статистичні методи - дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має необхідний характер (однозначний причинно-наслідковий характер), в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносяться до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

Системно-структурний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.

Математичні методи /аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо/ засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

Наукове пізнання особливе. В ньому, при наявності єдності чуттєвосенситивного та раціонального, провідна роль належить раціональному. Але його основні форми {поняття, судження, умовиводи) не повною мірою відображають науковий пізнавальний процес. В науковому пізнанні формуються і набувають певної самостійності такі його форми:

1)науковий факт - це наукові відкриття, події, результати досліджень, достовірність яких ще не доказана;

2)наукова проблема, яка споріднює два змістовних положення: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття;

3)наукова ідея поєднує істинні знання про дійсність з вірогідними знаннями про науковий факт;

71

4)наукова гіпотеза є одним з можливих варіантів вирішення наукової проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена;

5)наукова теорія являє собою систему достовірних і конкретних знань про дійсність, має чітку структуру і є узагальненими знаннями про ту чи іншу ділянку світу.

Всі форми наукового пізнання діалектичне взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну. Завдяки цьому можливі як фундаментальні теоретичні, так і прикладні наукові дослідження, що ведуть до істинних знань.

Контрольні запитання:

1. Що означає гносеологія і як формулюється її основне питання?

2.Яка структура пізнання, основні принципи сучасної гносеології?

3.У чому полягає діалектика абсолютного та відносного в об'єктивній істині?

4.Яка структура практики та її функції?

5.У чому полягає діалектичний взаємозв'язок логіки та інтуїції, пояснення та розуміння в процесі пізнання?

6.Чим змістовно відрізняються поняття "чуттєво-сенситивне" та "раціональне" від понять "емпіричне" та «теоретичне»?

7.Які основні рівні наукового пізнання?

8.Які основні методи наукового пізнання?

9.Розкрийте основні форми наукового пізнання.

Тема XII. Соціальна філософія як осмислення суспільного буття

1.Суспільство як самоорганізована система. Основні філософські концепції пояснення суспільного розвитку.

2.Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних законів.

3.Стихійне і випадкове у розвитку суспільства та свобода людини.

Література:

1.Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. -К., 1996. - 368с.

2.Бердяев Н.А. Смысл истории. - М., 1990. - С.4-50.

3.Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму. - К., 1994. - С.37-183.

4.Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. - М., 1992. -343 с.

5.Социальная философия: Учебное пособие для вузов. Под ред. В.Н.

Лавриненко. - М., 1995. - 240 с.

6. Крапивенский С. 3. Социальная философия: Учебник для гуманитарних специальностей высших учебных заведений. Волгоград, 1998 - 352 с.

Знати основні поняття:

Суспільство, соціальні науки, фактори суспільного розвитку, структурно - функціональний аналіз, соціальний характер, синергетика, діяльність, спілкування,

72

соціальний закон, фаталізм, волюнтаризм, необхідність, випадковість, «лінійність», і «нелінійність» розвитку, свобода людини.

1. Суспільство як самоорганізована система. Основні філософські концепції пояснення суспільного розвитку

Людина живе в суспільстві і за межами суспільства існувати не може. Що ж таке суспільство? Які фактори визначають функціонування та розвиток суспільства? Чи має людство в різноманітних проявах свого суспільного життя спільну історію? Ці та подібні їм питання привертали увагу мислителів усіх часів. Не перестають вони хвилювати і сучасну філософську думку.

Суспільство є надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Поняття «суспільство» у філософській літературі має декілька значень. В

широкому розумінні, суспільство - це сукупність усіх способів взаємодії і форм

об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного у вузькому розумінні. Суспільство може розглядатися як суспільство певного типу взагалі, наприклад, рабовласницьке, феодальне, індустріальне суспільство. Це така сукупність людей, яка у процесі соціальних відносин відтворює людину як істоту, здатну діяти цілеспрямовано і свідомо.

Отже, суспільство - це сукупність людей, об'єднаних конкретними цінностями, потребами, інтересами та діяльністю. Воно є діючою системою, яка існує як певне надіндивідне утворення, що має власну логіку розвитку.

У своїх багатоманітних проявах суспільство е предметом вивчення різних галузей наукового знання, одна з яких - соціологія. Остання вивчає суспільство як об'єктивне утворення, як систему з притаманними їй закономірностями.

Як же співвідносяться соціальна філософія і соціологія? Соціальна філософія, що вивчає суспільство, має чимале соціологічне забарвлення. Водночас теоретична соціологія має елементи соціальної філософії. Деякі філософи цілком слушно вважають соціальну філософію вищим теоретичним і методологічним рівнем соціологічного знання. Соціальна філософія формулює загальні принципи соціального буття, закони його функціонування і розвитку, які становлять логічну основу соціології. Через соціальну філософію в соціологію переходять і загальні принципи буття (онтологія), і загальні принципи пізнання (гносеологія, логіка, методологія). Отже, межі між філософією і соціологією не є чіткими. Філософія через соціальну філософію глибоко проникає в соціологію і стає сутністю її теоретичної системи. Водночас соціологія, здійснюючи конкретний аналіз суспільного буття, сприяє збагаченню понятійного апарату і предметного змісту соціальної філософії.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для соціальне - філософської думки чимало проблем. Різні уявлення про суспільство як систему, що само-розвивається, формувалися з найдавніших часів. Одними з перших про соціум як систему суспільного співіснування людей, вели мову давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Слід зауважити, що суспільство у теоретично - філософській думці стародавніх мислителів, як правило, ототожнювалося з державою. Навіть людина трактувалася Арістотелем як політична (державна) істота. В цілому соціально-філософські системи рабовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-

73

поліса, що в світогляді тлумачилося як фатум, доля.

Соціально-філософські системи середньовіччя включають в себе кілька нових принципів, а саме:

по-перше, у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом - трактуванням історії як прояву волі бога; по-друге, відбувається переорієнтація світогляду з демосу, як суб'єкта на

особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин; по-третє, християнський провіденціалізм, поєднується із земним

суб'єктивізмом. Це відбилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед богом.

Раннє середньовіччя представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430 рр.). В основу вчення Августина про розвиток суспільства покладене релігійне розуміння історії як прояву волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

Яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами мав гуманізм епохи Відродження. Всупереч християнській моралі утверджувалися думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного життя.

В епоху Нового часу соціальне пізнання стає на шлях природничих факторів розвитку суспільства. Ідея рівності людей перед Богом перетворюється в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності.

Французький просвітитель, Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.), дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природні чинники. Він проаналізував вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну систему суспільства, форми державного правління, на духовне життя суспільства.

Особливе місце в історії соціальне - філософської думки посіли ідеї італійського мислителя Джамбаттіста Віко (1668-1744 рр.). Він розробив ідею історичного прогресу та закономірного розвитку суспільства.

Вагомий внесок у розвиток соціальної філософії зробив французький мислитель Жан Кондорсе (1743-1794 рр.). У праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» головною причиною історичного прогресу він вважав розум, знання, людські здібності.

Концепцію всесвітньої історії як закономірного, взаємопов'язаного цілого процесу виклав у праці «Ідеї до філософії історії людства» німецький просвітитель Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803 рр.). Він розглядав історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи.

Яскравим представником філософії історії був німецький філософ Георг Вільгельм Гегель (1770-1831 рр.). Основні принципи соціальної філософії він виклав у праці ^Філософія історії». Гегель розглядав історію людства як «процес духу в усвідомленні свободи». Суспільство, за Гегелем - вища сфера порівняно з природою, де абсолютний дух пізнає себе.

Суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності людей розглядав і Карл Маркс (1818-1883 рр.). Головний висновок К.Маркса полягав в тому, що суспільне буття людей визначає їх суспільну свідомість. Цей висновок став певною ідейною засадою матеріалістичного розуміння розвитку суспільства.

74

Значний внесок в соціальну філософію зробив німецький соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920 р. р.). Йому належить розробка теорії соціальної дії. На думку М. Вебера, загальна модель суспільства має такий вигляд:

по-перше, всі людські дії безпосередньо пов'язані з матеріальним буттям індивідів;

по-друге, політичні, правові, моральні, релігійні та інші погляди одухотворюють досягнення матеріальних інтересів;

по-третє, людина може повністю розкрити свою виробничу силу лише за умови переконання, що її дії спрямовані не лише на досягнення матеріальних інтересів;

по-четверте, всі фактори розвитку суспільства рівноправні. Наприклад, духовну культуру можна тлумачити як продукт економіки і навпаки - економіку як продукт культури.

Досить цікавий варіант трактування суспільства подає німецьке - американський філософ Еріх Фромм (1900-1980). У якості фактора, що визначає саморозвиток суспільства, він вводить категорію «соціальний характер». Цей характер є результатом адаптації людини до соціальної структури суспільства. Він є фактором суспільного процесу і як такий може або зміцнювати, або руйнувати соціум.

Які ж типи соціальних характерів виділяє Е.Фромм?

1)Рецептивний, або сприймаючий;

2)Експлуататорський;

3)Нагромаджуваний;

4)Ринковий;

5)Продуктивний.

Соціальний характер виконує роль посередника між економічним базисом та надбудовою - ідеями та поглядами суспільства. Основна функція соціального характеру полягає в оформленні індивідів у таку систему, щоб вони були зацікавлені діяти так, як того вимагають обставини, де б люди задовольнялися своїми діями. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб спрямувати енергію людей на забезпечення функціонування та розвитку суспільства.

З точки зору Е.Фромма, доки основні елементи системи суспільства залишаються незмінними, соціальний характер виконує переважно стабілізуючу роль. Коли ж об'єктивні умови розвитку суспільства перестають відповідати соціальному характеру, то останній із факторів стабілізації соціуму перетворюється на фактор руйнуючої сили.

У первісному суспільстві, на думку Е.Фромма, існував рецептивний або сприймаючий соціальний характер. У традиційних добуржуазних суспільствах панував експлуататорський соціальний характер, а у індустріальному суспільстві - на перших шаблях - нагромаджувальний, а потім ринковий соціальний характер. Що стосується майбутнього, то його Е.Фромм пов'язував з домінуванням продуктивного соціального характеру. Продуктивний соціальний характер спрямовує життєву енергію людини не на те, щоб «мати», а на те, щоб «бути», тобто на самореалізацію та самоутвердження у творчій діяльності.

Останнім часом у зв'язку з розробкою енергетичного погляду на світ помітною

75

стає тенденція застосування принципів синергетики (теорії самоорганізації) до розвитку суспільства. З точки зору енергетичного підходу до природи і суспільства будь - яка самоорганізована система проходить через стани, які відзначаються граничною нестійкістю. Це так звані точки біфуркації. В цих точках лінії розвитку розгладжуються, а в результаті з'являється цілий спектр різних, різноспрямованих можливостей якісної зміни стану. У даному випадку система опиняється перед вибором різних шляхів. Передбачити, який саме шлях система обере неможливо, так як це залежить від багатьох випадковостей. Це веде до того, що еволюція набуває рис історії, вона унікальна, неповторна. Можна з певністю стверджувати, що «Випадковість створює світ».

Механізм біфуркації, фактор випадковості забезпечують перехід до стану вищої структурованості, впорядкованості як у просторовому, так і в функціональному сенсі. Підвищуючи складність, нова система формує новий тип розвитку, а саме - певну функціональну цілісність, якої не мають її окремі частини. За цими закономірностями розвивається і Всесвіт, і людське суспільство.

Як же пізнається цей надзвичайно складний соціальний феномен?

Соціальне пізнання - пізнання конкретних реалій життєвого середовища людей. Основою соціального пізнання є суспільно-історична практика. Саме тому наше пізнання підкоряється загальним закономірностям гносеології. В той же час особливості об'єкта пізнання обумовлюють і його специфіку. Специфічними ознаками соціального пізнання можна вважати: об'єкта пізнання обумовлюють і його специфіку. Специфічними ознаками соціального пізнання можна вважати:

по-перше, об'єктом соціального виступає діяльність самих суб'єктів пізнання. Тобто люди самі є і суб'єктами пізнання, і реальними діючими особами. Іншими словами, у самому об'єкті соціального пізнання міститься його суб'єкт. Пізнаючи суспільство, людина пізнає себе і навпаки, пізнаючи себе, людина одночасно пізнає соціум, у якому живе;

по-друге, пізнаючи соціальні реалії слід ураховувати суб'єктивний фактор. Суб'єктом соціального пізнання виступає людина. Але кожна людина має свій індивідуальний досвід і інтелект, свої інтереси, цінності, потреби і пристрасті. Все це певним чином впливає на пізнавальний процес;

по-третє, соціальне пізнання носить історично-обумовлений характер. Воно залежить від рівня матеріального і духовного життя суспільства, його соціальної структури та пануючих інтересів і цінностей;

По-четверте, особливістю соціального пізнання є і те, що в ньому надто обмежене застосування експерименту.

Таким чином, суспільствознавство - це система пізнання соціальної

реальності, загальних закономірностей історично конкретних форм розвитку суспільства. Ця система об'єднує суспільні дисципліни: соціологію, історію, психологію, юридичні науки, філософію та ін.

Головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що ця система знань вивчає суспільство в цілому, суспільство як цілісність. Основною проблемою соціальної філософії є проблема людини, сенсу її буття у соціумі. Таким чином, визначальною проблемою соціальної філософії є проблема людини, сенсу її буття у соціумі. Людина - найвища мета соціальної філософії. Інтереси людини, розвитку особистості розглядаються у соціальній філософії як головні критерії соціальної

76

думки.

Якими ж основними методологічними принципами керується соціальна філософія у процесі пізнання суспільства?

По-перше, соціальна філософія виходить із принципу об'єктивності і пізнання соціуму. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність висновків від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій дослідника.

дослідника на вияв багатогранних типів зв'язків соціального об'єкту. По-третє, соціальна філософія у своїх дослідженнях виходить з принципу

розвитку суспільства і філософської думки про нього.

По-четверте, принцип розвитку тісно пов'язаний з методологічним принципом історизму. Цей принцип вимагає від дослідника розглядати соціум у закономірному історичному розвитку.

Уявлення про соціум пов'язане з аналізом основних сфер суспільного життя. Такими сферами вважаються:

по-перше, матеріальна сфера життя. Вона охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних цінностей;

по-друге, соціально-політична сфера суспільного життя, яка включає в себе групові, етнічні, національні, міждержавні та інші стосунки людей;

по-третє, духовна сфера соціального життя. Це система ідей, поглядів, уявлень, які насамперед відбивають соціальне життя;

по-четверте, культурно-побутова сфера суспільного життя. Вона охоплює виробництво, розподіл і споживання культурно-побутових цінностей та передачу їх від одного покоління до іншого. До цієї сфери входить життя сім'ї, організація відпочинку, освіта тощо.

Всі ці сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані. В центрі кожної з них має стояти людина. Саме людина єднає всі сфери суспільного буття, бо то є її реальне життя, яке зветься суспільним.

Отже, соціальна філософія - це система теоретичного знання, що вивчає основні закономірності функціонування та розвитку суспільства через призму загальнолюдських пріоритетів.

2. Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних заковів

Самоорганізація і саморозвиток соціалізму відбувається через діяльність етносів, класів, соціальних груп та через їх спілкування.

Що ж таке діяльність?

Діяльність - це специфічно людська форма активного відношення до світу, змістом якої є цілеспрямоване, творче його перетворення. Основними складовими елементами діяльності є:

по-перше, суб'єкт діяльності - людина як носій свідомості і самосвідомості; по-друге, мета діяльності; по-третє, засоби діяльності;

по-четверте, предмет діяльності як об'єкт, на який спрямована людська дія; по-п'яте, результат діяльності; по-шосте, - це сам процес діяльності, людська активність.

Універсальним предметом діяльності є природа, суспільство і людська

77

свідомість. Соціальна філософія пояснює, що діяльність є джерелом формування соціальності. Саме завдяки діяльності людина подолала вихідну тотожність з природним і тваринним світом. Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий феномен - матеріальну, соціальну і духовну культуру.

До рівня загальної засади культури діяльність була вперше піднесена німецьким філософом Йоганом Готлібом Фіхте (1762-1814). Саме Фіхте розглядав суб'єкт («Я») суто як самодіяльність, яка створює світ («Не - Я»).

Інший німецький філософ Г.Гегель (1770-1831) тлумачив діяльність як всепроникну характеристику Світового Духа. Діяльність породжується потребою Світового Духа до самозміни і самовдосконалення. За Гегелем, головна роль належить не матеріальній, а духовній діяльності і головним чином самосвідомості. Універсальну схему творчої діяльності Світового Духа Гегель назвав абсолютною ідеєю. Зміст і форми діяльності абсолютної ідеї Гегель розкриває через послідовне розгортання системи категорій діалектики.

Поняття охоплює найістотніше в людині - її свободу як здатність робити власний вільний вибір.

В процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки, спілкуються між. собою. Звідси спілкування, як і діяльність, є необхідною умовою самоорганізації соціальних систем. Спілкування органічно вплетене в соціальну діяльність, відповідає різним видам діяльності. Воно постає як передумова діяльності, оскільки саме через спілкування налагоджуються необхідні для діяльності зв'язки.

Тільки через спілкування відбувається обмін інформацією, збереження набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

Воно є не тільки суспільною, а й особистою потребою індивідів один у одному. У спілкуванні відбувається формування і розвиток особистості, її свідомості та самосвідомості. Воно є умовою формування людини як суспільної істоти, здатної до суспільного життя з собі подібними.

Отже, діяльність і спілкування постають як наріжні камені, на яких зводиться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен, що розвивається за своїми особливими законами.

Які ж особливості прояву соціальних законів?

Як вже зазначалося, спілкування людей завжди має діяльний характер і навпаки - людська діяльність можлива лише на засадах спілкування. Через діяльність і спілкування реалізуються закони суспільного розвитку. Люди виступають водночас і авторами і акторами всесвітньо-історичної драми, що називається історією людства. І в цьому полягає суть суперечностей, які щоденно виникають і щоденно вирішуються у процесі як діяльності, так і спілкування. Люди діють і спілкуються у певних об'єктивних умовах, і саме у цих умовах відбувається їх суспільне життя. Суспільне життя людей реалізується як єдність об'єктивних закономірностей і вільної діяльності.

При вирішенні проблеми співвідношення об'єктивної діяльності людей, об'єктивних обставин і людської свободи в історії філософської думки існували два протилежні напрями - фаталізм та волюнтаризм.

Фаталізм (латиною - визначений долею) - філософські погляди, що ґрунтуються на визнанні панування над людиною і суспільством сліпих невідворотних сил, які нібито наперед ви-П4

78

При вирішенні проблеми співвідношення об'єктивної діяльності людей, об'єктивних обставин і людської свободи в історії філософської думки існували два протилежні напрями - фаталізм та волюнтаризм.

Фаталізм (латиною - визначений долею) - філософські погляди, що ґрунтуються на визнанні панування над людиною і суспільством сліпих невідворотних сил, які нібито наперед визначають їхню долю. (Платон, Філон Александрійський, Гегель та ін.). У суспільстві, на думку фаталістів, діють виключно об'єктивні закономірності. Ці закономірності цілковито визначають функціонування та розвиток соціуму.

Протилежний напрям - волюнтаризм (латиною - воля) - філософські погляди, що заперечують закономірність і необхідність у природі і суспільстві. Волюнтаризм абсолютизує волю суб'єкта історичної дії, його свободу. Найвідомішими представниками волюнтаризму були А.Шопенгауер, Ф. Шіцше, М. Вебер, А.Тойнбі та ін.

В історії суспільно-філософської думки існували концепції, що намагались подолати крайнощі фаталізму та волюнтаризму. Це так званий історичний матеріалізм марксизму, неофрейдизм, ідеї франкфуртської школи (М.Хоркхаймер

(1895-1973), Т.Адорно (1903-1969), Г.Маркузе (1898-1979) та інші).

Ці концепції тлумачать розвиток суспільства як імовірний процес. У ньому соціальне ціле є результатом взаємодії багатьох факторів. Історична закономірність формується через діяльність людей як закон-тенденція. Іншими словами, закономірності визначають лише основну лінію розвитку суспільства і не враховують багатьох випадковостей та відхилень.

На відміну від природної закономірності соціальна закономірність має цілий ряд специфічних ознак.

Які ж ознаки соціальних законів, що обумовлюють розвиток суспільства? По-перше, соціальні закони - це закони людської діяльності. Поза людською

діяльністю немає і бути не може соціальної закономірності.

По-друге, соціальні закони - це закони не лише матеріальної, а й духовної діяльності людей.

По-третє, у розвитку суспільства діють як динамічні, так і статистичні закономірності. Статистичні закономірності функ.

По-четверте, соціальні закони носять історичний характер. Соціальні дії відбуваються більш активно ніж еволюція природи.

Соціальний організм надзвичайно динамічний і тендітний. Його закони дають змогу охопити лише загальну лінію розвитку. А це робить маловірогідним одержання точних термінів певної події.

Чи можемо ми стверджувати, що всі соціальні закони вже відкриті? Очевидно ні. Досить значною є система соціальних законів, що функціонують в певних сферах суспільства і вивчаються конкретними соціальними науками (демографією, політологією, правознавством, мистецтвознавством, мовознавством тощо).

Найбільш яскраво закономірності суспільного життя виявляються в залежності суспільства від природи, від астрофізичних чинників.

3. Стихійне і випадкове у розвитку суспільства та свобода людини

В історії діють люди, що наділені волею, свідомістю, пристрастями. З цього

79

випливає, що розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій - свідомості і стихійності. Основними ознаками свідомого використання суспільних законів є:

1)адекватне відображення цих законів;

2)планування суспільного розвитку і передбачення його результатів;

3)збіг поставлених цілей і реальних результатів діяльності. Ознаками стихійності суспільних процесів можна вважати:

1)незнання об'єктивних законів;

2)хаотичність дій суб'єктів соціального розвитку;

3)непередбачуваність та неконтрольованість наслідків людської діяльності;

4)невідповідність поставлених цілей досягнутим результатам.

У цілому це буде орієнтація не на закономірне, а на випадкове.

Чим обумовлена випадковість у розвитку суспільства і яку роль вона відіграє? Часто-густо випадковість стає формою прояву історичної необхідності, формою реалізації закономірності.

У цілому це буде орієнтація не на закономірне, а на випадкове.

Чим обумовлена випадковість у розвитку суспільства і яку роль вона відіграє? Часто-густо випадковість стає формою прояву історичної необхідності, формою реалізації закономірності. Вона може бути способом перетворення можливості на дійсність.

Необхідність у суспільстві, як правило, діє у вигляді стихійної сили, що прокладає собі шлях через безмежну кількість випадковостей. Вона виявляє себе лише як кінцевий результат діяльності.

Випадковість виражає зовнішню зумовленість явищ, те, що може статися або й не статися, відбутися так або по-іншому. Як правило, вона з'являється в точці перетину подій та процесів, кожна з яких має необхідний характер. У конкретному суспільному житті будь-яка подія в один і той же час, але в різних відношеннях є і необхідною, і випадковою. Ця подія має як необхідні так і випадкові аспекти у їх взаємопроникненні.

Виникнення синергетики та поширення її принципів на людську історію привело до встановлення глибинної єдності і взаємопроникнення необхідності і випадковості. Необхідність реалізує себе між точками біфуркації (розгалуження траєкторії руху). А у самих точках біфуркації найбільш яскраво проявляється випадковість і людська свобода. Саме тут відбувається «вибір» соціальною системою варіантів свого подальшого розвитку.

В розвитку соціальних систем завжди буває так, що те, що відбулося могло й не відбутися, а натомість могло відбутися щось інше. Уявлення про «лінійну» підпорядкованість суспільного розвитку об'єктивним законам, що нібито діють автоматично, змінюються «нелінійністю» соціальної динаміки.

Закономірності соціальної динаміки за своєю суттю є законами людської свободи. Людина як суб'єкт діяльності має обрати одну з багатьох альтернативних можливостей свого майбуття. У цьому виборі і свобода, і відповідальність людини. Свобода як діяльність на підставі пізнаної необхідності носить різноманітний характер. Але сутність її одна - вибір з безлічі можливих варіантів. Людина не є вільною у виборі об'єктивних умов своєї діяльності, проте вона має певну свободу

увиборі цілей та засобів досягнення обраних цілей. Отже,

2.Унікальність людини;

80

Соседние файлы в папке Філософія