Опорний конспект філософія / Підручники / Філософія / Філософія

відносно незалежно від матеріального буття. У той же час духовність, менталітет не в змозі бути абсолютно вільними від тих матеріальних обставин, що їх породили.

2. Цінності як ядро духовного світу людини

Світ ціннісних переживань віддавна перебуває у центрі філософських досліджень. В античну і середньовічну епохи філософи розробляли теорію цінностей, не піднімаючись до логічного аналізу самої категорії "цінність".

Як поняття, цінність вперше визначена у філософії І.Канта, який визнав цінності вищими принципами людської поведінки.

Упрацях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула самостійного значення. Ця проблема вивчається наукою - аксіологією.

Аксіологія (грецькою axios — "цінність, вартість" і logos – "слово", "поняття") — теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, процесів і явищ, які здатні задовольняти потреби, інтереси і бажання людей.

Аксіологічна проблематика досліджується за допомогою поняття "об'єктивна значимість". Так, послідовник І.Канта німецький філософ Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915) вважав, що такі цінності як істина, благо, краса і святість є позачасовими, позаісторичними принципами, що визначають людський характер.

Інший послідовник І.Канта німецький філософ Генріх Ріккерт (1863 - 1936) розробляє вчення про цінності як основу теорії істин - шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособисту святість, моральність, щастя і особисту святість.

За німецьким філософом Миколаєм Гартманом (1882 - 1950) цінності не піддаються раціональному пізнанню. Вони відкриваються людині лише в особливих ціннісних почуттях (любов, ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи іншому способу поведінки.

Сучасна аксіологічна суспільствознавча думка приділяє велику увагу проблемі зв'язків загальнолюдських (вселюдських), національних (етнічних), групових та індивідуальних ціннісних систем та уявлень.

Унаш час збагачується "традиційна" класифікація цінностей, уявлення про їх структуру та ієрархію. Виділяються цінності духовні, що охоплюють світогляд людини, а також матеріальні, політхічні, правові, моральні, релігійні, наукові, естетичні.

Цей ряд доповнюють цінності екологічного спрямування, вимоги забезпечити "виживання" людства.

Аксіологічна думка досліджує також норми постіндустріальних цінностей , етики солідарності, злагоди, людського цивілізованого спілкування, толерантність до інших ціннісних орієнтацій.

Цінності є осередком духовного життя суспільства. Вони скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму. Роль особливих ідейних чинників у суспільстві виконують вищі духовні цінності, що виступають у формі певних ідеалів, ціннісних настанов, орієнтацій.

Людина в своїй життєдіяльності, виходячи з соціальних потреб, керується образом можливого, але ще актуально не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому формується особливий світ духовного буття, що підносить людину над буттям реальним.

121

Ціннісні феномени давали людині змогу усвідомити два види реальностей: ідеальну та матеріальну. Ідеальний світ (ціннісна свідомість) розглядався як взірцевий щодо матеріального. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є даний предмет. Для неї важливе лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. Добро і зло, істина і помилка, прекрасне і потворне, трагічне і комічне не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони є результатом нашої оціночної діяльності.

Безкінечність емоційно-образного змісту духовних цінностей виражається в тому, що вони переживаються як дещо невичерпне, недомовлене, піднесене і тому таємне.

Вищі щаблі посідають ті духовні цінності, що відображають фундаментальні відносини людства, до яких, перш за все, належать мирне життя, безпека існування людства. Безумовно, що ми живемо в трагічну епоху. Але ми не маємо права ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні ми повинні усвідомити певні передумови подолання глобальних кризових явищ і відведення вселенської загрози від людства. В чому це полягає?

По-перше, розгортання інформаційної революції як основи можливого виходу із кризової ситуації, подолання перешкод на шляху об'єднання людства і створення нової цивілізації. Саме нова система суспільного устрою може створити об'єктивну основу для подолання глобальних проблем на засадах науки.

По-друге, становлення принципу ненасильства як у внутрішній і зовнішній політиці держав, так і у групових, міжконфесійних і навіть міжособистісних стосунках людей.

По-третє, необхідність об'єднуючих процесів у духовному житті — як в світському, так і релігійному.

По-четверте, зміна традиційних форм цінностей і формування планетарної свідомості, яка повинна спричинити суттєві зміни в усіх соціальних системах, сформувати космополітичну ментальність, почуття громадянина світу.

До вищих духовних цінностей належать і цінності, що характеризують вибір особистих якостей людини, такі як добро і зло.

Поняття "добро" визначає морально-позитивне ставлення до різних явищ із позиції визначення їх необхідними для співіснування людей. У межах морального засвоєння світу добро відіграє таку ж роль, яку в межах наукового пізнання відіграє істина, а в межах художнього засвоєння світу - краса. Поняття "добро" має кілька значень.

По-перше, добро як об'єктивна характеристика предмету, яка фіксує його досконалість. Наприклад: добрий кінь, добра справа, добра вість тощо.

По-друге, добро як моральна якість людини. Наприклад, добра матір, добродій, добрий вчитель, добрий лікар тощо.

В античній філософії визначення добра здійснювалося через співвідношення з поняттям "благо". Вище благо, за Епікуром, І.Кантом, Г.Сковородою - це поєднання добродійного життя з відчуттям щастя.

Більшість "класичних" і сучасних фахівців у галузі аксіології користуються поняттям "цінність" як рівнозначним категоріям "добро" і "благо". Іншими словами, поняття "благо" наближається до категорій "добра" і "цінності" і, навіть,

122

ототожнюється з ними. Втім, починаючи з античних часів, благо розуміється або як вища цінність (самоцінність), або як її першооснова.

Отже, благо — це. соціально-філософське поняття, яким зазначається все, що задовольняє потреби людини і має значення позитивної цінності.

Добро - це почуття і усвідомлення людиною своєї здатності творити благо.

Воно органічно взаємопов'язане зі своєю протилежністю - злом.

Зло - це соціально-філософське поняття, що позначає негативний аспект людської діяльності. Поняттям зло позначається все, що носить руйнівний характер, пов'язане з життєзапереченням.

Уявлення про добро і зло упродовж історії людства неодноразово змінювалися, у різних народів вони можуть бути навіть протилежними. Одні мислителі розуміли зло як субстанційний початок совічний добру. Так, релігійне вчення маніхейство, що виникло в III ст. в Іраку, визнає вічність двох богів, що втілюють добро і зло, світ і темряву.

Августин Блаженний (354-430 рр. н. е.) існування зла пояснював не як щось протилежне добру, а як брак добра. "Тиша, - писав він, - є відсутністю шуму, нагота - відсутність одягу, хвороба - відсутність здоров'я, а темрява - світла".

Звідси зло поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра. Тим самим, Августин Блаженний звільняє Бога від відповідальності за співіснування в створеному ним світі зла.

Непересічними духовними цінностями людини виступають віра, надія і любов. Віра - це впевненість в існуванні будь-якого предмета чи явища, визнання його

реального буття. Які її ознаки?

1.Спроможність сприймати знання як істинні, безвідносно до того, чи є вони дійсно істинними чи хибними. Людина може повірити в неправду, вважаючи її істинним знанням.

2.У вірі знання, які вважаються істинними, стають для людини способом бачення, розуміння дійсності. На основі цих знань людина визначає своє відношення до дійсності, до інших людей.

3.У вірі життєво важливі знання, які вважаються істинними, перетворюються на світоглядні принципи, на життєві орієнтири. Атеїст, який повірив у створення світу і людини Богом, у залежність його долі від волі божої, стає віруючою людиною.

4.Віра - це спроможність людини переживати можливе як дійсне. Тому віра, як правило, припускає оптимістичне ставлення до світу.

Всі ці ознаки взаємопов'язані. Виділення їх доцільне лише з точки зору більш повного розкриття змісту віри як феномену духовного світу людини.

Узалежності від об'єкту і суб'єкту віри розрізняють декілька її різновидів: Перців - наївна буденна віра - це впевненість в існуванні навколишнього світу,

інших людей , свого тіла і духу. Наївність цієї віри полягає у тому, що її носії не усвідомлюють протилежності себе і дійсності. На засадах буденної віри ґрунтується вся повсякденна діяльність.

Друга - релігійна віра - це впевненість в існуванні надприродних і надісторичних сил - богів, духів, які визначають долю людини.

Третя - філософська віра - це впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щоденно. Але це буття завжди залишається не таким, яким ми собі

123

його уявляли. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих предметів і явищ і керується вірою в існування цієї суті.

Філософська віра здійснюється шляхом переконання в можливості перетворення невідомого на відоме на основі знання законів природи, суспільства та мислення.

Увсіх різновидах віри наявна впевненість у реалізації ідеалів конкретного майбутнього, в існуванні сенсу життя. Віра є основою творчих потенціалів людини, вона забезпечує реальну можливість особистості долати самообмеженість.

Діяльна сила віри найчастіше спостерігається у студентської молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого шкільного знання і життєвого досвіду, будує ідеали безрозсудливої сміливості. Студентство живе духом першовідкривача, бажанням нових знань, почуттів, вражень тощо.

До головних людських доброчинностей поряд із вірою належить надія. Поняття "Надія" визначають почуття і усвідомлення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що відбуваються у світі. Філософія, з точки зору І. Канта, має відповісти на такі запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "На що можу сподіватися?". Надія - це єдність знань і віри.

Наслідком усвідомлення людиною себе, своєї належності до буття є надія на об'єктивну дійсність. Найперша надія спирається на осмислення того факту, що буття світу є умовою буття людини.

Віру і надію вінчає любов як глибоке та інтимне почуття, в якому найповніше виявляється особистість. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна бути. Це почуття і усвідомлення людиною предмету чи явища як невід'ємної умови свого існування.

Улюбові знаходить вияв безкорисна і самовіддана спрямованість на певний

об'єкт, відмова від егоїстичних нахилів, потреба до об'єднання і зближення людей. Любов і її протилежність - ненависть, можуть бути спрямовані на особистість, соціальну спільність людей, на різноманітні об'єкти пізнання і практики (любов до природних явищ, згадаємо: "Люблю грозу в начале мая...", любов до життя: "Я

люблю тебя, жизнь", любов до ідеї тощо).

У більш вузькому розумінні, любов або кохання - це інтенсивне і відносно стійке почуття до особи іншої статі, що супроводжується ситуативно виникаючими емоціями ніжності, тривоги, ревнощів тощо.

Об'єктивна самореалізація як суспільства, так і конкретної людини відбувається як втілення певного ідеалу. Ідеал - це взірець досконалості, образ, що виробляється мисленням людини і визначає Ті способи життя. Ідеал виникає в результаті критичного ставлення людини до дійсності, як заперечення існуючого буття.

Ідеал може бути суспільний - уявлення про досконалий суспільний лад; етичний - про досконалі моральні якості людини й досконалі відносини між людьми; естетичний — уявлення про естетичну досконалість. Існують і інші ідеали.

Соціальний ідеал виникає як наслідок невдоволення певних верств населення наявним суспільним життям. Найбільш поширеною його формою є ідеал утопічного суспільства, що живе в гармонії з природним середовищем.

Утопія (буквально - "не існуюче місце") — назва фантастичного острова з однойменного твору англійського філософа Томаса Мора (1478 - 1535), де нібито

124

було створено ідеальний суспільний лад. Значного поширення набули утопічні поняття: "золотий вік", "рай", "комуністичне майбутнє". Позитивна функція соціальних ідеалів полягає в тому, що, формуючи образ ідеального суспільства, люди усвідомлюють недоліки наявного суспільного буття і зосереджують увагу на їх подоланні.

Особливістю будь-якого ідеалу є його нездійсненність. У цьому виявляється абсолютність ідеалу, його багатозначимість і принципова недосяжність. Недосяжним є і соціальний ідеал, який ніколи не реалізується в повному обсязі.

Засадничими принципами людського буття, які протистоять хаосу тваринних потреб окремого індивіда, є ідеали, гідність, честь, совість.

Гідність людини — це сукупність уявлень про самоцінність особи. Ті моральну рівність з іншими людьми. Як невід'ємна риса самосвідомості і принцип поведінки, гідність сприяє усвідомленню людиною свого місця в суспільстві, допомагає визначити сенс особистого буття.

Як форма прояву соціальної і моральної свободи поняття гідності включає в себе право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов'язку і відповідальності перед суспільством.

Гідність безпосередньо виявляється через усвідомлення людиною свого суспільного значення. Це значення переживається відповідними почуттями, на противагу переживанню соціальної пригніченості.

До категорії гідності близьке поняття "честь". Честь визначає ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства. Між поняттями честь і гідність є певні відмінності. Уявлення про гідність особи випливає з принципу рівності всіх людей у моральному відношенні. А уявлення про честь оцінює людей диференційовано, залежно від їхньої належності до певної соціальної спільноти. Така належність зумовлює дотримання особою певних зразків поведінки для підтримання як своєї репутації так і репутації, соціальної спільноти, до якої людина себе відносить.

Невідповідність дій людини певним зразкам групової поведінки усвідомлюється як втрата честі. А це може привести до відторгнення соціальною групою особи, що втратила свою честь.

Певний рівень духовної досконалості особи засвідчує наявність феномена совісті. Совість - це здатність людини чинити певні дії, усвідомлюючи ставлення до них інших людей. Совість допомагає людині контролювати виконання своїх. обов'язків перед певними спільнотами, окремими людьми. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми діями або почутті сорому за них. Совість є своєрідною формою виразу моральних відносин між людьми й одночасно одним із моральних критеріїв діяльності людей.

Гідність, честь і совість як духовні цінності, через які люди усвідомлюють свою суспільну сутність, спираються на почуття порядності.

Порядність - це почуття і усвідомлення людиною своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Порядна людина є носієм загальних духовних цінностей: добра, істини, краси, виявляє себе гідною, чесною. Е порядність виявляється у конкретних позитивних вчинках: відповідальності за долю інших людей, особистій причетності до суспільного життя.

125

В історії філософії, у художній літературі відбито такі духовні цінності як порядність , гідність, честь, совість. Так, міфологічна література зображує носія цих якостей як людську істоту, що наділена незвичайними здібностями і силою. Герої-напівбоги, уособлення сили, посередники між людьми та богами.

Такими героями вважаються син Зевса і Алкмени - Геракл, син Посейдона та богині землі Геї велетень Антей, син Пелея та морської богині Фетіди - Ахілл та інші.

Взірцями порядності вважаються філософ Сократ, мудрець Солон та інші. Таким чином, людські цінності не є похідними від предметного світу. Людина,

на відміну від тварини, піднімається над природною необхідністю, і світ вічних цінностей стає мірилом її духовного буття. Універсум духовних цінностей не виводиться безпосередньо з конкретних умов існування людини, а є засобом його спрямування у відповідних напрямках.

3. Суспільна свідомість та й рівні

Гранично широким поняттям соціальної філософії є категорія "суспільна свідомість". Суспільна свідомість - це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, ідей, теорій, які відбивають суспільне буття.

Подібно тому, що свідомість взагалі є відображенням матеріального буття, то суспільна свідомість є відбиттям суспільного буття. Але процес відображення суспільного буття у свідомості людей є досить складним і суперечливим.

У вирішенні проблеми співвідношення суспільної свідомості та суспільного буття слід подолати крайнощі ідеалізму і вульгарного матеріалізму. В ідеалістичних системах абсолютизується перетворююча роль свідомості. Але ідеалістичні системи поглядів не дають відповіді на такі, наприклад, запитання: чому за різних умов історичного розвитку суспільна свідомість набуває різного змісту? Чому одні і ті ж самі ідеї (політичні, правові, технічні, економічні) за різних об'єктивних умов реалізуються, а за інших ні?

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно враховувати дію не тільки суспільної свідомості , а й дію суспільного буття.

Хибність вульгарного матеріалізму полягає в тому, що він не в змозі відповісти на інше запитання: чому за одних і тих самих об'єктивних умов у людей залишається можливість вибору? Чому в одних і тих самих обставинах одні люди творять нове, а інші його руйнують?

Щоб з'ясувати взаємодію суспільної свідомості і суспільного буття, слід врахувати ряд моментів.

По-перше, суспільна свідомість є адекватним відображенням суспільного буття. У даному аспекті саме об'єктивне суспільне буття визначає зміст суспільної свідомості. Демокріт, який жив у V ст. до нашої ери, не міг відкрити сучасну науку кібернетику. Для цього не було об'єктивних матеріальних умов буття.

По-друге, суспільна свідомість визначає хід суспільного буття. Історія людської цивілізації свідчить, що тільки те суспільство йшло прогресивним шляхом, яке керувалося передовими ідеями, планами, програмами.

По-третє, суспільна свідомість у певних умовах абсолютно не залежить від суспільного буття. Люди, які дотримуються певних моральних або релігійних норм, можуть обрати смерть, але не порушити своїх переконань.

126

Структура суспільної свідомості зумовлюється структурою суспільного буття. За глибиною, повнотою та систематизованістю відображення суспільного буття суспільна свідомість поділяється на два рівні: буденну та теоретичну.

Буденна свідомість - це сукупність знань, почуттів, настроїв, що виникають у процесі повсякденного життя. Вона включає в себе емпіричні знання (народну медицину, прикмети, погоду тощо).

Крім емпіричних знань до буденного рівня свідомості належить суспільна психологія і народна художня творчість (народна музика, народні пісні, казки, легенди, анекдоти тощо). Що ж таке теоретична свідомість?

Теоретична свідомість - це система знань, ідей, теорій, що розкриває сутність буття. Теоретичний рівень суспільної свідомості включає в себе всі природничі науки (хімія, фізика, біологія, географія та інші), а також ідеологію. Ідеологія разом з суспільною психологією виступають дуже важливими

елементами суспільної свідомості.

Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів , почуттів, емоцій, настроїв, традицій, що виникають під впливом, безпосередніх умов життя людини. Це чуттєва сторона духовних цінностей людини. Вона відображає об'єктивну

дійсність, як правило, в стихійній, несистематизованій формі (пікетування, мітинги, страйки тощо).

Суспільна психологія в певних умовах може приймати форму масової

свідомості. Це широка сукупність поглядів, почуттів, настроїв, що охоплюють всі елементи соціальної структури суспільства. Існують масова політика, масова релігія, масова музика, масова пісня тощо.

Масовій свідомості протилежна спеціалізована свідомість. Спеціалізована

свідомість - це ідеї, теорії, погляди, концепції, що до певного часу відомі лише вузькому колу спеціалістів. Так, мистецтво авангардизму (Сальвадор Далі, Казимир Малевич та ін.) довгий час цінувалося лише вузьким колом спеціалістів.

Суспільна психологія суттєво впливає на формування ідеології.

Ідеологія - це система ідей, поглядів, теорій, що у логічно стрункій формі відображає соціально-економічні і духовні умови життя людей. Як свідома,

суспільна і діяльна істота людина завжди прагне теоретично обґрунтувати вибір мети свого життя і шлях її досягнення. Ідея шляху до мети потребує логічного визначення . А те, що робить будь-яку ідею логічно визначеною, постає як ідеологія. Інколи говорять, що ідеологія - це теоретично оздоблена мрія. Оскільки без мрії людина жити не може, то закономірним буде висновок, що людське буття без ідеології неможливе.

Ідеологія здатна проникати в усі сфери суспільного життя. Тому ми можемо виділити економічну, політичну, правову, моральну, педагогічну, релігійну та інші види ідеологій.

Економічна ідеологія - це система ідей, теорій, поглядів на відносини власності.

Політична ідеологія - теоретичне окреслення практичного шляху реалізації влади певної соціальної сили у суспільстві.

Правова ідеологія — логічно обґрунтована система ідей про взаємні обов'язки держави і громадян. Правова ідеологія вирішує питання прав і обов'язків людини, свободи слова, свободи совісті, власності, особистої недоторканності тощо.

127

Ідеологія моралі окреслюс. практичні шляхи захисту суспільства від морального розкладу.

Педагогічна ідеологія - система ідей із проблем освіти, соціалізації людини. Релігійна ідеологія торкається сфери потойбічного буття, вирішує проблему

суперечності між всемогутністю Божої волі та свободою волі особистості. Будь-яка ідеологія може бути прогресивною чи реакційною, конструктивною чи

деструктивною.

Слід відзначити, що найбільш впливовою з наведених видів є політична ідеологія. Адже політика, завдяки владі, охоплює усі сфери суспільного буття. Як особливе явище політична ідеологія може бути власністю держави і недержавних утворень, наприклад, політичних партій. Коли та чи інша політична партія, отримавши державну владу, починає використовувати політичну ідеологію

у суто власних інтересах, то починається процес ідеологізації суспільства.

Ідеологізація — це духовний процес, в результаті якого ідеологія певної соціальної сили починає проникати в усі сфери суспільного буття, знищуючи інші ідеологічні системи. А коли ідеологія починає панувати, то вона втрачає працездатність і приречена на загибель.

Таким чином, ідеологія здатна жити і постійно вдосконалюватися тільки у взаємодії, конкуренції з іншими видами ідеологій. Що стосується політичних ідеологій, то тільки та з них буде життєздатною, яка не тільки привабливо показує людям шлях до щастя, а й не менш вагомо підтверджується реальним сьогоденним життям більшості людей.

4. Форми та функції суспільної свідомості

Крім своїх рівнів суспільна свідомість містить у собі певні форми. Різноманітність форм суспільної свідомості обумовлюється багатьма чинниками.

По-перше, складністю суспільного буття. Основні сфери суспільного буття відбиваються відповідними формами суспільної свідомості.

По-друге, способом відображення суспільного буття. Один і той самий об'єкт людина намагається пізнати з різних сторін. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати в моральному, правовому, політичному, естетичному і навіть у релігійному аспектах.

Кожна з форм суспільної свідомості виникає як наслідок суспільних потреб. Так, мораль і мистецтво виникли разом із появою суспільства. Політична та правова свідомість виникають тоді, коли з'являється держава. У наслідок певних потреб виникає наука як форма суспільної свідомості.

Яка ж специфіка основних форм суспільної свідомості ?

Політична свідомість — це відображення політичних відносин. Вона є сукупністю ідей, концепцій, поглядів, політичних установок, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси певних соціальних спільностей (класів, політичних партій, націй, держав).

Суттєву роль у .життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість.

Право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюються, гарантуються і зберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин.

Правова свідомість - це сукупність ідей, теорій, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві.

128

Із правосвідомістю тісно пов'язана моральна свідомість. Мораль — сукупність

історично обумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співжиття і поведінки людей. Моральні норми - це вимоги і заборони, яких повинна дотримуватись людина.

На відміну від правових норм, корми моралі не закріплені в юридичних законах. Вони спираються на силу громадської думки, виховання, традиції тощо. Структурно мораль включає такі компоненти, як моральна свідомість, моральні відносини і моральна практика. Основним компонентом моралі є голос совісті. Не міркування щодо вигоди, не страх, а саме совість визначає моральність чи аморальність того чи іншого вчинку.

Загальнолюдська суть моралі була висловлена ще в "золотому правилі" давнього мудреця Конфуція : "Ніколи не роби іншому такого, чого ти не хотів би, щоб це зробили тобі". Основними загальнолюдськими нормами моралі вважаються шанування людського життя і гідності, шанування іншого способу життя, доброзичливе ставлення до людей, чесність, працелюбність, дбайливе ставлення до тварин, до природи тощо.

Моральна свідомість існує у вигляді духовних цінностей як уявлень про добро, честь, віру, надію, любов; норм, що виражені у кодексах, заповідях, прислів'ях, а також у вигляді знань, що розкривають та обґрунтовують ці норми та цінності.

Естетична свідомість - це відображення об'єктивної дійсності у художніх образах. На відміну від наукового пізнання, що відображає світ у формі образів, що викликають емоційну реакцію.

Естетичний образ будується за законами і виступає основною формою естетичної свідомості. Естетичний образ формує певний життєвий настрій.

Взірцем естетичної досконалості, що формується в процесі освоєння дійсності за законами краси, є естетичний ідеал. Як всеосяжне мірило естетичного відношення людини до дійсності, ідеал стає найвищим критерієм оцінки предметів і явищ чи прекрасних, чи потворних.

Прекрасним називають таке поєднання певних частин у ціле, яке дає людині естетичну насолоду і задоволення від взаємодії з ним. Воно характеризує явища, які воло діють-вищою духовною цінністю.

Протилежним поняттю "прекрасне" є поняття "потворне" як почуття і усвідомлення людиною того, що здатне принести відразу.

Ключовою цінністю естетичної свідомості визначають красу як символічне чуттєво-емоційне вираження відповідності реальності певному ідеалу.

Краса (гармонія) завжди визнавалася благом. Але різні епохи, різні цивілізації мають різні канони краси. Здатність виявляти красу виховувалась через формування почуття насолоди від споглядання та переживання прекрасного. Так, за допомогою сформованого почуття про гармонійне поєднання окремих звуків у мелодію, кольорів у картину тощо людина набуває здатності викликати у себе певні емоції (суму, веселого настрою, внутрішнього піднесення та ін.).

Історична відносність почуттів прекрасного і потворного наочно виявляється у примхах моди, взаємозаперечних ідеалах краси різних епох та цивілізацій. Наприклад, серед деяких африканських народів існують ідеали жіночої краси, згідно яких жінка стає красунею лише за умови, що вона має не менше 160 кілограмів ваги. А перша красуня племені сягає близько 240 кілограмів.

129

Отже, прекрасне для людини є джерелом естетичної насолоди, радості від створення гармонії, у який кожна складова частина перебуває на необхідному місці. Без цієї гармонії порушується цілісність предмета чи явища, виявляється його неповнота, незавершеність.

Важливе місце в духовному житті людини і суспільстві посідає релігія та релігійна свідомість.

Релігійна свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, ідей, теорій пов'язаних з вірою в надприродне.

За різноманітними проявами буття релігія бачить їх творця — бога.

-У християн — Трійцю.

-В іудаїзмі — Ягве.

-В ісламі - Аллаха.

-В індуїзмі - Брахму, Вішну, Шиву. Як і наука, релігійна свідомість охоплює увесь світ. Як і мораль, вона оцінює людські стосунки. Як і мистецтво, релігія охоплює світ естетичного.

Суспільна свідомість виконує різноманітні функції, які не можна звести лише до відображення суспільного буття. Відомо, що свідомість не лише відображає світ, а й творить його. Тому суспільну свідомість ми можемо розглядати як поліфункціональний феномен.

Кожна з форм суспільної свідомості виконує пізнавальну функцію. Так, моральна свідомість пізнає світ через призму добра і зла, естетична - за допомогою художніх образів, релігійна - через одкровення Боже.

Прогностична функція формує уявлення про майбутнє. Так, економічна свідомість створює прогнози економічного буття тих чи інших держав, націй і суспільства в цілому. Релігійна свідомість сформувала уявлення про потойбічний світ, в який переселяються померлі, обґрунтовує ідею кінця світу тощо.

Основою формування суспільної свідомості є спілкування разом із людською діяльністю. Тому однією з найважливіших функцій суспільної свідомості є комунікативна функція. Засобами комунікації є усне і друковане слово, міміка, жести, символи тощо.

Пізнаючи і перетворюючи дійсність, люди об'єднуються навколо тих чи інших політичних, моральних, релігійних та інших ідей, поглядів, переконань, створюють відповідні соціальні спільності. У даному випадку суспільна свідомість виконує

інтегративну функцію.

Суспільна свідомість виконує функцію ціннісної орієнтації поведінки людини

всоціумі. Так, мораль орієнтує людину в межах цінностей, що характеризують добро і зло, справедливість і несправедливість. Естетична свідомість забезпечує ціннісну орієнтацію в межах суперечностей прекрасного і потворного. Наука як суспільна свідомість формує орієнтації, об'єднані прагненням до істини.

Регулятивна функція суспільної свідомості вибудовує правила поведінки людини в суспільстві. Правова свідомість ґрунтує свої регулятивні норми на розумі, мораль і мистецтво більше апелюють до почуття, найвищім виявом якого є совість, а релігія спирається переважно на віру.

Жодна з названих функцій не може бути здійснена без переведення ідей, теорій, норм, символів, знаків тощо у внутрішній світ особистості. Ідея має бути усвідомленою, сприйнятою людиною. Тому суспільна свідомість виконує функцію

130