Опорний конспект філософія / Підручники / Філософія / Філософія
.pdf1844 році Маркс вперше обґрунтував матеріалістичне розуміння історії. Він пояснював, що первинним, визначальним у житті людства є матеріальне буття, а все духовне та соціальне - похідне від нього. Не воля людей, дух чи розум визначають їх життя, а матеріальне виробництво, економічні стосунки в суспільстві і, перш за все, форми власності.
Приватна власність, доводив Маркс, породжує експлуатацію людини людиною і приводить до відчуження людини. А це значить, що в умовах приватної власності робітник, хоча й виробляє певну продукцію, не має до неї ніякого відношення, вона йому чужа, байдужа. Цим самим він відчужується від процесу праці. Таким чином, людина праці умовами приватної власності виштовхується за межі нормального буття, втрачаючи свою родову сутність: бути активною і творчою істотою. Все це так пригнічує працюючу людину, що вона стає чужою, байдужою і до інших людей як у сфері виробництва, так і в побуті.
Цим судженням Маркс підштовхує до думки: для звільнення людини від відчуженої праці необхідно ліквідувати приватну власність. Це може відбутися в комуністичному (латиною "комуніс" - загальний) суспільстві.
Проте Маркс прекрасно розумів, що "не хлібом єдиним живе людина". Оспіване ним "царство свободи" знаходиться "по той бік сфери власне матеріального виробництва". Розвиток усіх людських сил, розквіт кожного індивіда, повне задоволення його потреб є самоціллю комуністичного майбутнього. А воно набагато ближче до духовного виміру, ніж до матеріального.
У вченні про людину Маркс піднявся значно вище попередників. До нього сутність людини вимірювалася або через наявність свідомості (Фіхте, Гегель), або через виявлення її природних характеристик (Фейєрбах). Це були односторонні виміри. Маркс же пов'язав матеріальне й духовне в людині її соціальною визначеністю. Для нього людина й не суто природна і, водночас, не лише духовна істота. Вона - людська істота, рід якої твориться суспільним життям.
Маркс не відкидає думку про "природність" людини, тим більше, що він розглядає природу як "частину" людини, а не навпаки. Адже суспільна людина підпорядковує собі природу, активно її перетворює у своїх інтересах. Цей процес Маркс назвав практикою. Нею людська думка "опредмечується", у той же час практичною діяльністю людини природа набуває соціальних рис - твориться "друга природа" (якої немає у "першій"): будівлі, машини, їжа, одяг, транспорт тощо. Тим самим природа "гуманізується", "олюднюється", "соціалізується", а людина в той час "натуралізується", "оприроднюється". Чим вищий рівень соціального прогресу, тим глибшим стає "олюднення" природи і, відповідно, "оприроднення людини".
Взаємопроникнення процесів "олюднення" природи та "оприроднення" людини приводить до стану світової гармонії, що є, за Марксом, комунізмом. Вільний розвиток кожного, стверджується в "Маніфесті Комуністичної партії", є умовою вільного розвитку всіх.
В подальшому ці ідеї були викривлені багатьма послідовниками Маркса. Так, В.Ленін і його послідовник Й.Сталін в комуністичній теорії і практиці на чільне місце ставили народні маси, а особистість та її доля фактично до уваги не бралися, що привело до мільйонів людських трагедій і жертв.
Маркс, створивши теорію суспільно-економічних формацій, пояснював (через
21
конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами капіталістичного способу виробництва) закономірність приходу людства до комунізму. Вирішення такого конфлікту відбувається завдяки соціальній революції, яка є локомотивом історії. Перехід від капіталізму до комунізму, на думку Маркса, неможливий без
диктатури пролетаріату.
Таким чином, бувши гуманістом в обґрунтуванні сутності окремої людини, в процесі пояснення суті суспільних змін, Маркс виявився прибічником жорстокого насилля: революцій, громадянських війн, класової диктатури тощо...
4. Українська філософія
Українська філософія формувалася на підставі первісних міфологічних та релігійних уявлень. Праукраїнці вірили в безліч надприродних істот та божеств, що відображали явища природи. Від цього сама природа для автохтонного населення була головною умовою не лише життя та захисту, а й часткою особистого існування. Тому для українців поняття рідного краю, батьківщини завжди було і. є особливо цінними. Запроваджене з середини IX ст. православ'я несло аскетичне світоуявлення, але воно ні тоді, ні пізніше не побороло до кінця традиційного світоуявлення, проте сприяло формуванню державності, розгорненню духовної культури, освіти, донесло до праукраїнців подих високої старогрецької філософської думки. В патристиці Київської Русі з'явилися власні філософські роздуми (Іларіон Київський, Данило Заточеник та ін.) щодо сенсу людського життя. Перші світські твори: "Бджола", "Повчання Володимира Мономаха дітям" і, особливо, "Слово о полку Ігоревім", формували переконання щодо необхідності суспільної згуртованості та громадянської відповідальності.
Розбрат князів і монгольська навала з 1239 р. зупинили розквіт української філософської думки, але вже з другої половини XV ст. з'являються твори українців (Ю.Дрогобича, П.Русина, С.Оріховського, І.Вишенського) з філософськими роздумами про світ, людину, її щастя, суспільний устрій та ін. Поштовх цим думкам надав культурно-освітній осередок у м. Острозі (1576-1639), що розвивав українську культуру і освіту на тодішньому західноєвропейському рівні.
Різким опором національному і духовному поневоленню став братський рух, що розгорнувся в XVII ст. і символізував відродження в народі власної гідності, своєї культури та її осередку - філософського осмислення світу і себе в ньому.
Класична українська філософія сформувалася в Києво-Могилянській академії (1632-1817), де її викладали професори І.Гізель, Ї. Кроковський, М. Козачинський, О. Дубневич, Г. Кониський та ін., спираючись на досягнення тодішньої західноєвропейської філософії. Архівні джерела вказують на досить чітке розмежування в академії філософії і богослов'я, своєрідне тлумачення теорії пізнання, наявність діалектики, глибоке соціальне звучання філософських курсів. Недаремно багато випускників академії виступали за незалежність України. Так, Ю.Немирич та П.Орлик обґрунтували це теоретично, а І.Виговський, І.Мазепа, Д.Нечай та інші спробували здійснити практично.
Ціла плеяда випускників академії сказала своє вагоме слово і в царині філософії. Найкращим з них був Г.Сковорода (1722-1794) - філософ, поет, перекладач, митець. Онтологічне його погляди будувалися на біблійній основі, а етичне та аксіологічне вчення є дуже сучасним. Його оспівування людини праці,
22
природи добра та людяності і сьогодні слугують взірцем істинно філософських міркувань. Сучасник Сковороди, теж випускник академії, Я. Козельський (17291793) поширював гуманістичні ідеї, боровся за соціальну справедливість, розповсюджував наукові знання.
Особливо сильного звучання українська соціальна філософія набула завдяки кирило-мефодіївцям - Т.Шевченку, М.Костомарову, П.Кулішу, М.Гулаку, Б.Білозерському та ін. В "Законі Божому" кирило-мефодіївці глибоко обґрунтували
українську національну ідею - український народ має історичне право на суверенне і незалежне життя. Її розгорнули культурно-просвітницькою діяльністю по всій Україні громадівці. Тому, незважаючи на постійні заборони Польщею, Австрією, Росією в Україні всього українського, серед народу поширювалися думки про свободу і власну державність.
Глибоко філософський зміст мають праці далеко до кінця не вивчених П.Юркевича, С.Подолинського і, як не дивно, навіть І.Франка. Останній у суто філософських творах "Що таке поступ?", "Мислі о еволюції...", "Про соціалізм" та багатьох інших висунув ідеї, що випередили свій час і є актуальними сьогодні. Такими є думки про "хвилі прогресу", а теорія розбудови демократичного суспільства мала б бути в основі сьогоднішнього становлення української державності.
Навіть в радянські часи українська філософська думка зуміла зберегти певну оригінальність, не кажучи про творчість представників діаспори: Д.Чижевського, філософів-державників Д.Донцова, В.Липинського, І.Мірчука та ін. Сьогодні ця думка хоча і повільно, але неухильно розгортаючись, невпинно наближається до рівня світової.
Таким чином, українська філософія має багату історичну традицію і суттєвий філософський доробок, завдяки чому займає гідне місце серед інших національних філософій.
Контрольні запитання:
1.Які особливості мала філософія епохи Відродження?
2.Чому в Новий час особлива увага приділялася методам пізнання?
3.Що означає "механістична картина світу"?
4.Яка сутність європейського Просвітництва?
5.Що собою являє філософія марксизму?
6.Які етапи у своєму розвитку пройшла українська філософія?
Тема IV. Західна філософія XX ст.
1.Криза класичної філософії.
2.Сучасні філософські течії та школи.
Література:
1.Философия XX века: Учебное пособие. - М., Знание. – 1997.
2.Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у 6-ти книгах. - К.: Довіра. - 1993. Книга 6-та.
23
3.Введение в философию: Учебник, ч. І. - М., Политиздат, 1991.
4.Філософія: Навчальний посібник /І.Ф. Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1999. - С.
118-165.
5.Зотов А.Ф., Мельвіль Ю.К. Западная философия XX века. Учебное пособие. - М.: Проспект. - 1998.
Знати основні поняття:
Воля, інстинкт, ірраціоналізм, містика, антропософія, технократизм, сцієнтизм, антисцієнтизм, екзістенціалізм, неотомізм, персоналізм, позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, прагматизм, герменевтика, психоаналіз, філософія життя.
1. Криза класичної філософії
Класична філософія в основі спиралася на глибоку віру в силу розуму і на гуманістичні традиції. Але на початку XX ст. частина філософів дійшла висновку про вичерпаність і навіть недієздатність тих учень, котрі спиралися на ідеї філософії Відродження та Просвітництва. Доказувалося, що класична філософія безпідставно показувала людину як істоту високої моралі та гуманних ідеалів. Основою для такого твердження стали гігантські катаклізми, що потрясли світ на початку нашого століття: світова війна, страхіття революцій у ряді країн, громадянська війна в Росії, велика економічна криза в більшості розвинених країн у 20-30 рр. та ін. Все це привело до кризи в культурі, духовному житті та моралі, що й підштовхнуло до перегляду класичних філософських канонів.
Вже основоположниками марксизму була закладена думка про зміну старих філософських основ. Знаменита теза Маркса про те, що філософи повинні не пояснювати світ, а змінювати його, вводила філософію в інше, ніж це робив її класичний варіант, русло. Але, якщо марксизм вважав основною підставою своєї філософської парадигми класичну філософію, то паралельно виникли вчення, котрі взагалі її заперечували.
Одним з перших і найбільш значних представників некласичної філософії був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900), автор оригінальних творів "По той бік добра і зла", "Ранкова зоря" та ін. На зміну ідеям гуманізму, розуму, духовності він розробив теорію "про волю до влади". На його думку, людина підвладна не розумові і діє не за принципами моралі, а керується волею, силою та інстинктом самозбереження.
Автор відомого в свій час твору "Присмерк Європи" Освальд Шпенглер (18801936) взагалі звинувачував філософію в кризових соціальних ситуаціях, що складалися в європейських країнах. І іспанський філософ Ортега-і-Гасет (18831955) теж вважав соціально-економічну й духовну кризу в Європі причиною загибелі класичної філософії. На його думку, філософія має займатися лише аналізом досвіду власних переживань людини. З'явилися й інші точки зору на необхідність заміни класичної філософії іншою, більш близькою до внутрішнього виміру людини.
У той же час у філософії виникли напрямки та школи на захист її класичного варіанту. Прикладом тому може бути діяльність представників Марбургської школи: Г.Когена, П.Нортона, Е.Кассірера, що закликали: "Назад, до Канта!". На
24
позиціях повернення до кантівської традиції в філософії стояли й представники Фрейбургської (Баденської) школи: В.Віндельбанд, Г.Ріккерт й інші.
"Назад, до Гегеля" - кликали визначні філософи різних країн: у Німеччині Р.Кронер, Г.Лассон; в Італії Б.Кроче,
Дж. Джентіле; в Англії Ф.Бредлі. Але, незважаючи на це, критики класичного філософського мислення створили велику кількість своїх учень, шкіл, течій. Таким чином, в західній філософії XX ст. наявні різноманітні філософські вчення і напрями.
2. Сучасні філософські течії та школи
1. Ірраціональна течія в сучасній філософи. Ірраціоналізм (латиною - "несвідомий") відкидає можливості розуму щодо пізнання та усвідомлення світу. Натомість, основою світосприйняття він вважає щось непідвладне розуму, непідкорене йому (інстинкт, інтуїцію, волю тощо).
Показовою в цьому відношенні є "філософія життя". Один з її засновників, німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860), у своїй книзі "Світ як воля та уява" виклав думки, які набули значної популярності. Він ставив волю вище розуму. Бажання людини, сила її волі є визначальними в практичній діяльності й у взаєминах з іншими людьми. Розум не може контролювати волю, тим більше, що людська воля зумовлена "таємничими, силами" Всесвіту, якимось його "вольовим поштовхом".
Продовжив ці думки своїм ученням про "волю до влади" вже згаданий Ф.Ніцше. Серед усього живого, повчав він, прагнення влади зумовлює життєвий процес. Усе в живому світі підпорядковане чиїйсь волі. Хто її має більше, той і стоїть вище у житті, панує над іншими.
До "філософії життя" належить і вчення французького філософа Анрі Бергсона (1859-1941), лауреата Нобелівської премії. "Життя" Бергсон розумів як безперервний і незворотний потік народження неповторного й унікального в природі. Духовне ж засвоєння навколишнього світу йде завдяки інстинкту та інтуїції. Подібні судження підштовхнули інтелектуальну думку до розуміння і сприйняття світу в динамізмі та багатовимірності на відміну від попередніх, часто механістичних уявлень.
Значний внесок в ірраціональний напрям у філософії зроблено Зиґмундом Фрейдом (1856-1939), австрійським лікарем-психіатром, який створив філософію психоаналізу. Свідомість, що визначає людське "Я", писав він, важливий атрибут існування людей. Але крім нього є ще й "зверх-Я" - сукупність "занесених" у психіку соціальне важливих принципів та регуляторів. Також у психіці є "Воно" - невидимий "мікросвіт" несвідомого. На рівні психіки (несвідомого) відбувається функціонування організму людини, її творчість, реалізуються спонуки до дій. Не все здійснюється розумом, свідомо. Багато чого відбувається на рівні ірраціонального. Цінним у вченні Фрейда було вже те, що він звернувся до сфери підсвідомого, намагаючись всебічно його осмислити, що допомогло багато в чому зрозуміти різні життєві ситуації та поведінку людей.
Якщо "мікросвіт" несвідомого неможливо безпосередньо спостерігати, то, за Фрейдом, його все-таки можна досліджувати. А його прибічник К.Г.Юнг (18751961), швейцарський психіатр, через підсвідоме та його "архетипи" в міфах,
25
казках, епосі тощо, спробував пояснити типічні утворення різноманітних культур. Крім того, він ввів в теорію психоаналізу поняття "колективного несвідомого", що розширювало підхід до цієї сфери людського існування. Юнг в цілому підтримував вчення Фрейда, але критично відносився до перебільшення в ньому ролі сексуальних потягів та сексуального досвіду в житті людей. Проте вчення Фрейда досить популярне і в наші дні. Так, в час молодіжних заворушень в Європі в 60-70 рр. XX ст., дехто з філософів, наприклад Г.Маркузе, намагався пояснити антисоціальний рух серед молоді "сексуальною революцією".
Ірраціональний напрям у філософії поч. XX ст. доповнювала також містика (з грецької - "таємничість"). Вона сповідує можливість безпосереднього спілкування, контакту з потойбічними силами. Криза віри в розум привела, на думку багатьох філософів, до падіння авторитету християнських цінностей (добра, милосердя, справедливості). "Бог помер", - констатував Ф.Ніцше. Натомість розпочалися пошуки безпосередніх контактів з надприродним. Виникали відповідні вчення та теорії, утворювалися товариства, пов'язані з містикою.
Наприклад, в 10-30-х роках XX ст. була розповсюдженою теорія_психотрансмутації. Один з її авторів Г.Гюрджієв створив систему фізичних і психічних вправ, що нібито приводять до контактів з космічними силами через досягнення "психотрансмутації". Російська письменниця О.Блаватська організувала теософське товариство, яке існувало за концепцією "містичного комізму". На початку XX ст. активно діяв „Мюнхенський гурток", котрий пропагував повернення до "темної старовини", "сили екстазу", щоб пробудити "одкровення крові", "масову самосвідомість". Багато з цих думок використали німецькі нацисти. Пізніше нацистський ідеолог А.Розенберг у книзі "Міф XX століття" застосував їх для обґрунтування зверхності арійської раси, "нордичних героїв" тощо. На їх підставі гітлерівські поплічники здійснювали злочини проти людства. Але це не означає, що всі містичні вчення були антигу манними.
Цікавий за змістом був спалах містики в 60-ті роки. Він пов'язаний з виникненням "контркультури" в молодіжному русі. Йому притаманний анархізм, несприйняття цінностей "суспільства ситих". Ввійшли в моду вчення Гюрджієва, Блаватської та Штейнера. Останній у першій половині XX ст. заснував антропософське товариство, де серед містичних тлумачень проблем буття мала місце критика негативних наслідків сучасної цивілізації. В результаті, у 60-ті роки серед молоді на Заході, виникли різні течії протесту проти суспільних цінностей. Стало популярним блукання по світу, відмова від існуючих правил життя, моральних устоїв ("хіппізм"). Для досягнення "містичного стану" поширеним було вживання наркотичних речовин.
Елементи містицизму в західній філософії наявні й тепер. Вони проникають і в нашу країну у вигляді віровчень різних релігійних сект, астрологічних теорій, моди на поведінку молодих людей тощо.
2. Філософська проблема сцієнтизму і антисцієнтизму. Після другої світової війни широко розгорнулася науково-технічна революція. Це привело до суттєвих соціальних змін, росту наукових знань, удосконалення техніки. Виникли різні погляди на наслідки наукових і технічних досягнень. Одні з захопленням писали і
26
говорили про кібернетику, автоматику, генну інженерію, комп'ютеризацію тощо. Інші категорично виступали проти них, застерігаючи від негативних наслідків "засилля" науки і техніки.
Культ наукових знань і техніки був високим і в епоху Відродження, у Новий час, але незвичайної сили він набрав у 50-60 роки XX ст. У цей час сцієнтизм (з грецької - "науковий") і техніцизм набули оптимістичного звучання, трактувалися як умова майбутнього розквіту суспільства. Американські філософи і соціологи (У.Ростоу, Д.Белл та ін.) будували теоретичну
модель "суспільства спільного благоденства", загального щастя на підставі чудодійних сил науково-технічних досягнень. Навіть була розроблена теорія технократизму ("кратос" - з грецької "влада") - необмеженої влади компетентних науково-технічних фахівців.
Одним із сучасних напрямів сцієнтизму став напрям інформаційний. Інформація про наукові знання і досягнення поставлена на чільне місце в розбудові "постіндустріального суспільства" - суспільства, де всі життєві потреби забезпечуються наукою і технікою. Автори концепції "інформаційного суспільства» - японець Е.Масуда, згаданий вже Д.Белл, американець О.Тофлер та ін., виходять з того, що інформація (знання) - категорія вічна. Якщо її розумно накопичувати, систематизувати й використовувати, чого не було раніше, то людство досягне небувалого злету.
Проте техногенний вплив на природу, екологічна криза, тотальне забруднення оточуючого середовища породили інші думки про науково-технічний прогрес. Негативною реакцією на філософію сцієнтизму став антисцієнтизм, представники якого доводять згубність впливу науки та техніки на людське буття. "Машинізація" майбутнього приведе до тоталітарної державності, позбавлення індивідуальності особи, писали в своїх художніх творах Є.Зам'ятін ("Ми"), О.Хакслі ("О дивний новий світ"), Дж. Оруел ("1984") та ін. В них машини повністю контролюють людське життя, конструюючи його за власним бажанням.
Новий сплеск антисцієнтизму викликали великі технічні катастрофи, особливо чорнобильська. В таких випадках здіймаються хвилі не лише теоретичного (як діяльність Римського клубу, Пагуошського руху), а й практичного протесту: посилюються виступи захисників природи - "зелених", організації "Грінпіс" тощо.
В нації дні з'явилися застереження щодо повальної комп'ютеризації всіх сфер людського існування. Воно, на думку деяких філософів, відчужує людей від того найціннішого, що в них є - безпосереднього спілкування а подібними собі. А це може привести до виникнення "глобального села", фелахства, тобто такого низького рівня духовності людей і занепаду їх потреб, як це було в давньому Єгипті.
3. Екзистенціальна філософія. Критика класичної філософії привела і до зміни поглядів на саму людину. Посилилося прагнення пізнати її внутрішній світ, розвинулося бажання розкрити потаємні, глибинні, підсвідомі, духовні та психічні прояви людської сутності. Важливою особливістю такого підходу став аналіз людського існування окремо від суспільного буття.
Чітко ця позиція виявилася в екзистенціалізмі ("екзистенція" латиною - "існування"). З часом філософія екзистенціалізму набула такої ваги, що перетворилася на ідейний рух, згуртований навколо проблеми людини та її місця в
27
суспільстві.
Засновником цієї філософської течії вважається німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976), який у книзі "Буття і час" виклав філософію існування. Інший німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969) прийшов у своїх працях до тих самих висновків. Вони обидва обґрунтовували дещо песимістичне уявлення про екзистенцію людини і вважаються представниками релігійного крила екзистенціалізму.
Так, Хайдеггер вбачав причину відчуження людини від суспільства в технічній цивілізації, яка псує мораль, обрублює людське життя, через що людина страждає. Жорстокі умови сучасного світу роблять її самотньою. У той же час наука й існуюча філософія не здатні проникнути в глибокий внутрішній світ людини. Для дійсного пізнання людського існування слід абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до "голосу з глибин самої людини". Але найпотаємнішу суть людського існування розкриває лише кризова ситуація, особливо загроза життю. Лише на межі життя і смерті людина проявляє свою сутність.
Певна частина прибічників екзистенціалізму підтримує подібну песимістичну лінію. Проте значна їх кількість виступає проти. Найбільш відомими представниками більш оптимістичної лінії екзистенціалізму стали французи ЖанПоль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), іспанець Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955) та інші, що знаходяться на атеїстичних позиціях.
Сартр, наприклад, у своїх численних філософських і художніх творах стверджував, що кожна людина у своїх характеристиках - тілесних, професійних, соціальних тощо, подібна до
інших людей. Але матеріальний світ, у якому вона діє, є абсурдним і загрозливим для її життя. Спроба людини злитися зі світом у гармонійну цілісність закінчується для неї трагічно. Вихід з даної ситуації полягає в гуманізації людської ситуації в світі.
Слід зважати на те, твердив Сартр, що людина завжди перебуває у стані вибору (вона вибирає навіть тоді, коли відмовляється від вибору). Це єдина для всіх "людська ситуація". Множина можливостей вибору є людською свободою і тим самим людина "приречена на свободу". Такою є загальна характеристика людського існування. Але ця свобода не звільняє людину, а закріпачує її у відносинах із зовнішнім світом. Про це Сартр писав у своїх творах "Буття і Ніщо", "Дороги свободи", "Диявол і господь бог" та ін. Головне для філософії екзистенціалізму - захищати людину від світу речей.
Патріотом своєї батьківщини, як і Сартр, антифашистом і гуманістом був лауреат Нобелівської премії Альбер Камю. Показовим для його екзистенціалістських поглядів є роман "Чума". У ньому він пише про відповідальність людини перед суспільством і про необхідність внутрішньої свободи людського існування. Ніякі зовнішні обставини не можуть виправдати легкодухість, зраду, підлість. Нетерпимість до них формується у внутрішньому світі людини, адже вона сама вибирає, якою їй бути. Таким чином, екзистенціалізм суттєво збагатив підходи до виміру буття людини, її внутрішньої визначеності.
4. Сучасна релігійна філософія. Релігія в усі часи здійснювала значний вплив на людство, його культуру. В суспільному житті, в існуванні окремої людини буває
28
багато колізій, які однозначно і повністю пояснити важко, а то й неможливо (страхіття війн, епідемій, природних катастроф, трагедії смерті тощо). Тоді люди звертаються до релігії, до пошуків тих сил, що визначають усе неясне та незрозуміле, розпочинаючи релігійне життя.
В основі сучасної релігійної філософії залишається традиціоналізм - тобто
теоцентризм, пріоритет віри над розумом.. Одночасно дуже тонко йде переорієнтація на пояснення сучасного стану світу, природи людини та речей. Переорієнтація полягає у висуванні на перший план соціальних та етичних проблем буття людей. Дуже специфічно проявляється проблема людини в діяльності католицької церкви (центр — Ватикан). У 1965 році відбувся II Ватиканський собор, де було прийнято конституцію (правила) під назвою "Церква в сучасному світі". В ній оновлення церкви вбачається у зміні її ставлення до людських знань, науки й техніки. Вони загалом визнаються католицькою церквою як засіб покращення умов людського існування. Видатних учених-віруючих Ватикан навіть заохочує матеріально. Одночасно сильно критикуються негуманні методи використання науково-технічних досягнень, ворожнеча між народами, насилля тощо. Робиться висновок, що всі негаразди йдуть від того, що сучасне людство "забуло про бога" і згадує про нього не так часто, як це слід робити.
Сильно звучать у сучасній релігійній філософії (Й представляють учення католиків Ж.Марітена, Є.Жільсона, Г.Марселя, Тейяра де Шардена; філософа іудаїзму М.Бубера; ісламу - М.Ікбала та ін.) заклики до миру, соціальної справедливості, взаємодопомоги та високої моралі. Особливо яскраво це виявляється в діяльності папи Іоанна Павла II — філософа за освітою, що виклав свої дійсно глибоко гуманістичні погляди в книзі "Дійова особа", в ряді п'єс, статей, інших творів. Це все в наші суворі дні навертає значну кількість людей у релігійне лоно.
5. Впливовою течією в західній філософії є неопозитивізм (латиною
"позитивний"). Позитивізм виник ще в 30-ті роки XIX ст. Його засновник Огюст Конт (1798-1857) доводив, що філософія з її пошуками відповідей на віковічні запитання (а на них точної відповіді немає) застаріла. Необхідні лише конкретні, точні (позитивні) знання. Їх дає лише наука. Слід шукати не причину і сутність явищ і відповідати на запитання: "як воно відбувається?", а в усьому шукати структуру і зміст. Другий етап позитивізму - суб'єктивно-ідеалістичний. Його започаткував австрієць Е. Мах ідеєю "чисто описувальної науки" замість філософії.
У XX ст. позитивізм відродився на третьому етапі у вигляді нео (нового) позитивізму. У 20-30-ті роки неопозитивісти Віденського гуртка вбачали своє завдання у виробленні логіки розмежування "осмислених" наукових тверджень і тих, що позбавлені смислу (філософських). Неопозитивіст Г.Рейнбах вважав, що під таким кутом зору філософія стає "музеєм помилок" і тому не має права на існування.
Пізніше виник семантичний неопозитивізм ("семантика" - з грецької "смисловий"), який вважав філософським завданням визначення реальності як "сукупності значень". Тобто реальним є те, що відповідає твердженню про нього. В середині XX ст. абсолютизація цінності наукових знань, при відкиданні вчення про людину і людські стосунки, знизила інтерес до неопозитивізму. Останнім часом
29
з'явилися більш модерні неопозитивістські вчення (постпозитивізм), що ближче стоять до суспільних запитів (К.Попер, І. Лакотош, П.Фейерабенд та ін.), але й вони заперечують життєвість філософських поглядів, пропагуючи лише ті знання, що "корисні" для людей. Найновішим етапом позитивізму є постмодерн в філософії, про який піде мова в наступній темі.
Набирає сили в наш час і герменевтика - теорія і практика тлумачення текстів. На думку її представників, це дасть можливість дійсно зрозуміти не лише частини певних знань, а їх зміст у цілому. Тут головною дійовою силою виступає мова. При цьому вона розглядається як особлива реальність, всередині якої перебуває людина
іяку не можна осягнути за допомогою зовнішніх засобів. Через мову людина розуміє світ і себе в ньому, і мова є діалогом між поколіннями.
Таким чином, в XX ст. виникла велика кількість філософських течій, шкіл та вчень. На зламі тисячоліть постійно виникають ще й інші філософські теорії і концепції. Їх називають модерністськими чи постмодерністськими. Але всі вони пов'язані з пошуками відповіді на віковічні запитання: "хто ти є, людино?", "звідки
ікуди йдеш у безмежному та вічному світі?"
Контрольні запитання:
1.В чому полягає "криза" класичної філософії?
2.Поясніть сутність і зміст:
-філософії ірраціоналізму та містицизму;
-сцієнтизму та антисціентизму;
-екзистенціалізму;
-сучасної релігійної філософії;
-неопозитивізму та герменевтики.
3.Чому так багато течій та шкіл у сучасній західній філософії?
Тема V. Новітні сфери філософування
1.Філософія постмодерну та діалогу.
2.Екофілософія.
3.Що чекає філософію.
Література:
1.Философия XX века: Учебное пособие. - М.: Знание. - 1997. - С.199 - 271.
2.Фізер І. До джерел сучасної критики // Сучасність. - 2000. - № 3.
3.Соболь О.М. Постмодерн: філософські та культурні виміри -// Філософська та соціологічна думка. - 1992. - № 8.
4.Постмодернизм й культура // Вопросы философии. - 1993. -№ 3.
5.Субботин М. Теория й практика нелинейного письма // Вопросы философии.
-1993. - № 3.
Знати основні поняття:
Постмодерн, символ, знак, мова, текст, структура, деконструктивізм, децентризм, декодифікація, моноцентризм, діалог, філософія діалогу,
30