Опорний конспект філософія / Підручники / Філософія / Філософія

окремої людини, індивіда, то в Стародавньому Китаї вона набула соціального забарвлення. Безпосередньо філософська думка в Китаї сформувалася у У-ІУ ст. до н.е. З часом в ній з'явилося багато різноманітних напрямів і вчень.

Наприклад, дуже популярним було і залишається тепер вчення Конфуція (551479 до н.е.). Відповідно філософії цього мислителя творцем світу і людської долі е Небо. Воно постійно стежить за справедливістю на землі. У суспільному житті, визначає Небо, все повинно бути незмінним, чітко підпорядкованим владі. Всі піддані мають шанувати господаря, простолюдини - чиновників, діти - батьків тощо. Така історична традиція. Але у всьому необхідно бути справедливим. "Стався до інших так, як би'ги хотів щоб відносилися до тебе", — повчав філософ.

У трактаті "Бесіди і судження" послідовники Конфуція виклали його погляди на моральний закон. Окрім беззастережної покори молодших старшим, конфуціанці обстоювали вічність соціальної нерівності. Кожна людина має знати своє місце в суспільстві і чітко виконувати свої обов'язки. Адже Небо призначило одних керувати, а інших виконувати їх вимоги.

Подальший розвиток конфуціанства здійснив Мен-Пзи (372-289 до н.е.). Його погляди на суспільство і людину були дещо демократичнішими. Життєва сила людини, її енергія, за Мен-Цзи, мають підкорятися волі й розумові. Природа людини взагалі прагне до добра, тому немає кращого служіння Небові, ніж бути добрим. Ось чому представники вищих станів повинні турбуватися про простолюдинів. Конфуціанство в Китаї переросло в релігійне вірування і з II ст. до н.е. було визнане офіційною державною ідеологією.

Ще одним поширеним філософським вченням у Стародавньому Китаї був даосизм. В його основу покладено "дао" - всеосяжне світоглядне поняття. Воно розумілося як першопочаток і першооснова всього існуючого в світі. В книзі "Даодендзин" доказується, що первинним у відношенні до світу є небуття - дао. Воно породило нове дао, тобто все що існує - буття. Зміни відбуваються тому, що якісь із протилежних сторін чи характеристик речей або подій максимально виростають, і тоді цей об'єкт набуває нової якості: при народженні все ніжне, тендітне, при смерті - грубе, міцне. Це вже була ідея саморозвитку світу.

Даосизм вчить, що спокій - це головне в русі. І це тому, що все має відповідати вимогам закону дао. Воно керує і природою, і людиною. Все приходить само собою, і тому лише підпорядкування людиною свого життя дао веде її до благополуччя, успіху і повної свободи.

Окрім названих філософських вчень тривала історія Китаю знає багато інших. Скажімо, Ян Чжу (395-335 до н.е.) відкидав віру в небо та в безсмертя душі, а Ван Чун (27-97) не визнавав впливу на людей та природу потойбічних сил, вірив в пізнавальні здібності людини і її творчі сили. Але названі спочатку вчення особливо сильно вплинули на подальший розвиток світогляду і життя китайського народу.

2. Розвиток філософії у Стародавній Греції

Тут філософія сформувалася у VI – Vст. до н.е. і пройшла шлях від наївностихійного стану до класичного (взірцевого) виміру. Із знаменитих грецьких філософських шкіл першою виникла школа в м. Мілеті (VІІст. до н.е.), де творили Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Вони вбачали першопричину світу у конкретно-

11

речовинних формах. Ними були: вода (Фалес), повітря (Анаксімен) або невизначена матеріальна частка "алейрон" (Анаксімандр). Алейрони постійно проходять певні перетворення: згущення, ствердіння, розпилювання тощо і, таким чином, породжують розмаїття конкретних речей.

Процес універсального світопорядку виразно відобразив іонійський філософ Геракліт (530-470 до н.е.) доказуючи, що свине створений богами, а "був, є і буде вічно живим вогнем, котрий закономірно спалахує й згасає". Геракліта вважають автором думки, що все знаходиться у постійних змінах. "В одну річку ввійти неможливо", — стверджував він.

Оригінальне бачили світ піфагорійці. Їх школа виникла у м. Кротоні біля 532р. до н.е. Першоосновою сущого вони вважали не речовину, а й кількісний вираз, математичний вимір. На їх думку, певні чисельні показники визначають справедливість, душу, вдачу, все-все, що формує людську життєдіяльність. Оскільки ж усе можна вирахувати та обчислити, то першопричиною природи є число. Воно творить геометрію та вимір речей, зумовлює їх зміни, створюючи гармонію світу. У людському існуванні, вважали піфагорійці, гармонія досягається лише при узгодженні числового і геометричного з такими проявами речей, як „душа", „добро", „зло" тощо.

Наближення філософської думки у Стародавній Греції до класичного взірця, до створення цілісної та всебічної уяви про світ та людину розпочалося з другої половини 1-го тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських вчень. Так, своєрідне філософське бачення світу виявили Лев-кіп (500-440 до н.е.) та його учень Демокріт (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття атома, неподільної часточки матерії. Атоми рухаються у порожнечі і, комбінуючи різні утворення, формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони відрізняються лише за зовнішнім виглядом, а відносно до умов космосу, то всі люди однакові. Це вже були елементи гуманістичного характеру, адже висувалася ідея рівності людей. Специфічність атомної будови людини, особливо її душі, виділяють її із природи у щось особливе. Тому вона перетворюється в спеціальний предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виділення людини із загального світу речей у софістиці. Софістами називали в Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, усіх знань, необхідних для того, щоб займатися військовою, політичною та громадською діяльністю. Серед софістів було немало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа та Демокріта про першооснови світу, про унікальну визначеність людини. Це Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: „Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилась у формальне маніпулювання поняттями в пошуках доказів абсурдних думок, у словесні викрутаси, аби обґрунтувати меркантильні інтереси певних людей.

Різку полеміку з софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він засуджував їх заробітки добробуту філософією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття. Космосу, природи, людини. „Пізнай самого себе", - основний заклик його філософування. Для пошуку істини він застосовував діалоги, суперечки, де виказувалися протилежні точки зору. Це був діалектичний підхід - вивчення предмета чи явища

12

зусіх сторін. В цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину із Космосу, скерувавши основну проблему буття: „людина - світ" в основу предмета філософії.

УСократа було багато послідовників. Один з них - Діоген із Синопу, закликав до природничого життя, користування мінімумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які, закликаючи до життя відповідно до природи, висміювали культурні і моральні здобутки людей як непотрібні (звідси вираз „цинізм").

Вершиною старогрецької філософії у її класичному варіанті стали вчення Платона і Арістотеля. Вони охопили усі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного.

Першу завершену ідеалістичну філософську систему створив Платон (427-347 до н.е.). До неї входять:

1) вчення про буття;

2) вчення про бога;

3) вчення про світ;

4) вчення про походження світу;

5) вчення про душу;

6) вчення про пізнання;

7) вчення про моральність;

8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Всі речі є лише тінями своїх безтілесних образів -ідей, так званих "ейдосів". Вони вічні. Все тілесне, речовинне відноситься до небуття. Матеріальне породжується ідеями і є скінченним. Найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра. Воно є джерелом краси, істини та гармонії. В центрі космологічного тлумачення світу Платоном знаходиться вчення про „світову душу". Душа ув'язнена в темницю нашого тіла тимчасово. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віровчення. Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Наприклад, він висунув ідею „досконалої держави", якою керують мудреці-філософи, захищають мужні воїни, а решта населення розсудлива і законопослушна. Він також розвивав діалектику, розкриваючи ряд її категорій.

Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла в творчості Арістотеля (384-322 до н.е.), учня Платона. У своїх творах знання про світ він ділив на фізику („другу філософію") і ті, що знаходяться після фізики - метафізику („першу філософію"). „Перша філософія" визначалась як наука про першоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше.

Арістотель визнавав матерію вічною, але пасивною. Активно творчою для нього є форма, а „формою всіх форм" - бог. Людина здатна досягти збігу мислення

зформами буття. Для цього необхідно опанувати логічними категоріями. Перш за все, такими як сутність, якість, дія і багато інших. Ради цього Арістотель створив логіку - науку про мислення, яка слугує людям й сьогодні.

Філософія Арістотеля, як і Платона, суттєво вплинула на розвиток всієї західноєвропейської філософії, релігії, духовної культури.

Своєрідне узагальнення старогрецької класичної філософії відбулося в елліністичний період (кін. IV ст. до н.е. - V ст. н.е.), який також багатий на

13

виникнення різноманітних філософських шкіл і вчень. Наприклад, стоїцизм (кін. IV ст. до н.е.) вчив, що людина цілком залежить від зовнішнього світу. Вивчаючи цей світ як умови життя, як необхідність, людина може добровільно йому підкоритися. Тоді "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Для гідного життя потрібно виховати в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, мужність, спокій. Цього здатна досягти кожна людина, бо від природи вона вільна. Стоїки заперечували насилля людини над людиною. Людська моральність полягає в тому, навчали вони, щоб керуватись розумом, який є часткою розуму світового.

Представники скептицизму (з грецької "скептикос" - той, що вивчає), доказували, що у пізнанні світу людина обмежена недосконалістю своєї чуттєвості, а відтак не здатна до кінця його зрозуміти. Тим самим вони ставили під сумнів, скептично відносилися до набутих людьми знань. Водночас, повчали скептики, людина при всіх природних умовах, що її закріпачують, завдяки своєму внутрішньому духовному світу здатна бути непідвладною необхідності.

Послідовники Ешкура (342-270 до н.е.) стверджували, що основною метою філософії має бути досягнення щастя, відсутність страждань. Щастя досягається незворушністю духу.

Таким чином, у філософії Стародавньої Греції досить чітко зазначені елементи антропоцентризму та гуманізму. Людина розглядається як центральна ланка світу, як істота, що має право на власну долю.

3. Середньовічна філософія

Середньовіччя - ціла епоха європейського життя (У-ХУІ ст.), коли, з одного боку, в політичному, соціальному та духовному житті багатьох країн панувала релігія, а з іншого — розвивалася хімія, напрацьовувалися сучасні виміри руху — простору - часу, велися суперечки про душу і духовність людини, здійснювалися великі географічні відкриття.

В центр філософії Середніх віків ставився бог. На зміну вільному злету філософської думки прийшли релігійні догмати. Усі філософські роздуми були пов'язані з богослов'ям.

Найвизначнішими були вчення „отців церкви": Тертуліана, Августина, Фоми Аквінського. Тертуліан (160-220) був одним з перших дохристиянських теоретиків. До нього християнство намагалось узгодити біблійні тексти з грецькою філософією. Тертуліан чітко розмежував віру і розум. Абстрактному всеосяжному розумові він протиставляє дію обмеженого людського практичного розсудку. Необмеженість у всьому належить лише богові і тільки йому. Він - одночасно і тіло, і дух.

Більш широким було вчення християнського теолога Августина Блаженного (354 -430). Тлумачачи світ як боже творіння, він розкривав ніким ще не зачеплені філософські проблеми змін у світі і, насамперед, розвитку людської особистості та суспільства в цілому. Прагнення людини повинно бути спрямованим до „граду божого", пише він в одноіменному творі, бо „град земний" є суєтним, породженим людським самолюбством, що суперечить божому визначенню людини - любити бога. Час, як зміна сущого, є вмістилищем душі, — доказує Августин. Душа постійно чекає справедливості. Насилля над людиною є найбільшим злом, тому справедливо його викоренити взагалі.

14

Одним з найвизначніших філософів Середньовіччя був Фома Аквінський (12251274). Його філософсько-теологічне вчення стало офіційною доктриною католицької церкви. Із 28 томів його праць найбільш визначними є "Сума теології"

і"Сума проти язичників". В них автор доказує, що більшість створеного богом непідвладне осягненню людським розумом, тому тут усе повинна визначити віра. Причиною всіх змін є бог. Неповторність людини полягає в індивідуальності душі кожної з них, адже душа персонально надається богом. Це було ідеалістичне тлумачення висновків Арістотеля про світобудову та людську душу. Особливо цінує й сьогодні католицька церква п'ять доведень Фоми Аквінського існування бога: все що рухається має першопричину; все повинно бути кимось створене; випадковостей не буває, все закономірне; все повинно вимірюватись чимось найвищим; все у світі цілеспрямоване. Відповідно, на думку теолога, все у світі підвладне лише богові.

Таким чином сформувалась середньовічна схоластика - тип релігійної філософії, що підпорядковувалася теології. В ній догматизм переплітався з деякими раціоналістичними міркуваннями. Схоластика в певній мірі була і в старогрецьких вченнях. Але там, наприклад, у Платона, провідну роль займала філософія. В середні ж віки - навпаки.

Проте схоластика відіграла значну роль в поширенні освіти в Західній Європі. Вона стала в свій час основним напрямком освітянської діяльності тогочасних університетів. В них розвивалася думка про природу, людину, мораль тощо. Показовою в цьому відношенні е суперечність між реалізмом і номіналізмом.

Біля витоків реалізму стояв Іоан Скот Ерігуена (810-877), що в своєму творі „Про розподіл природи", змальовуючи загальний світ, доказував його божественну єдність. Ця „єдність" визначає існування усіх окремих речей і процесів. Хоча вони

ііснують якийсь час індивідуально, проте неминуче гинуть і повертаються до загального („єдності"). Таким чином, реалізм (дійсність) для Ерігуени полягає в підпорядкуванні окремого загальному, що позбавляє його свободи існування. При тому мислитель в центрі світу ставив людину, пояснюючи, що при її повній залежності від бога (єдності), вона здатна до особистого життя. Це була, по суті, ідея антропоцнтризму (постановки людини в центр усього сущого).

На противагу реалізму, що визнав дійсним лише „універсали" (загальності), представники номіналізму доказували, що „універсали" це лише назви, імена („номена" з латини - ім'я). Реальними, насправді, бувають лише окремі речі.

Значить вони, а відповідно і люди, функціонують довільно, відособлено. Це ще не був повний відхід від схоластичних канонів реалізму, проте в подібних судженнях про світ відчуваються його природничі начала.

Полеміка між номіналістами і реалістами велася цілі століття. За цей час сформувалася значна кількість натуралістичних концепцій. В певній мірі тому сприяла творчість Роджера Бекона (1214-1292), що глибоко цікавився природознавством. Ще не виступаючи за повне розмежування теології і філософії, він водночас визнає „суверенність" останньої.

Суттєва значущість вчення Р.Бекона полягає в тому, що він створив цілу програму розвитку наукових знань, доказуючи необхідність і можливість всебічного пізнання світу. Це вело до духовного розкріпачення людини, посилення її впевненості в силі власного розуму.

15

Вже пізніше Іоган Дунс Скот (1256-1308) відокремив філософію від теології, надаючи їй право на практичні знання, переважно етичні. Людська воля, пояснював він, має автономний характер, тому свобода людини є її найглибшою сутністю.

Епоха Середньовіччя породила велику кількість мислителів, що підготували перехід до філософського матеріалізму епохи Відродження.

Контрольні запитання:

1.Що лежить в основі різних етапів розвитку філософії?

2.Які основні школи має староіндійська філософія?

3.Чим характерна філософія Стародавнього Китаю?

4.Розкрийте особливості філософських вчень Стародавньої Греції.

5.Чим характеризується філософія Середньовіччя?

Тема III. Європейська філософія XV - XIX ст.

1.Філософія епохи Відродження та Нового часу.

2.Німецька класична філософія.

3.Філософія марксизму.

4.Українська філософія.

Література:

1.Гусєв В.Л. Західна філософія Нового часу. - К.: Либідь. - 1998. - 368 с.

2.Введение в философию, ч. І. - М.: Политиздат. - 1989. - С. 146-279.

3.Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч.- М.: Политиздат. - 1991.

4.Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф. Надольний та ін. - К.: Вікар. - 1997. - С. 64-217, 166-185.

Знати основні поняття:

Апріорі, метод, механістична картина світу, емпіризм, раціоналізм, гносеологія, агностицизм, розсудок, розум, світовий дух, чистий розум, абсолютна ідея, "річ у собі", антропологізм, свобода, секуляризація, пантеїзм, деїзм, геоцентризм, геліоцентризм, сенсуалізм. Просвітництво, гуманізм, субстанція, географічний детермінізм, фаталізм, антропологічний матеріалізм, аскетизм, патристика, автохтонний, національна ідея.

1. Філософія епохи Відродження та Нового часу

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ (ХУ-ХУІ ст.) характеризується формуванням антропоцентризму та спробою відновлення канонів філософії Стародавньої Греції. Проте ще тривалий час в європейській культурі відчувався вплив філософії Середньовіччя з її геоцентризмом. Відбувалася секуляризація філософської думки

. Вона вивільнювалася з-під впливу релігії через оголошення людини природною, а не божою істотою. Поширювався і пантеїзм (грецькою "пан" - усе, а "теос" - бог) - ототожнення бога зі світом природи.

16

Одним з перших звеличував людину німецький філософ Микола Кузанський (1401-1464). В його роздумах творцем сущого виступав бог, але поряд :і ним у світі вже наявна творча і активна людська особа. Італієць Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) проголосив людину винятковою істотою у світі. Вона такою є тому, що наділена свободою волі і можливістю вибору способів дій.

На підставі ідей свободи волі та творчої активності людини сформовані і соціально-філософські погляди італійця Школо Макіавеллі (1469-1527). Він доводив, що суспільним життям керують людські інтереси. Вищими інтересами є інтереси держави, і тому під час їх реалізації можна нехтувати інтересами окремих людей, принципами моралі тощо.

Пізній період Відродження (кінець ХУ-ХУІ ст.) також багатий на філософські роздуми. Так, голландець Еразм Роттердамськии (1469-1536) відкидав релігійне твердження про "зіпсованість" людини "першородним гріхом" і доводив, що у святому письмі людина покликана до активних дій, до життєвого самоствердження. Початок і кінець світу, пояснював філософ, у руках божих, але особиста доля визначається кожним індивідом окремо. Подібну точку зору називають деїзмом. Пантеїстичними були роздуми італійця Джордано Бруно (1548-1600). У нього природа не залежить від божественного впливу, а сама по собі здатна до самотворення. За таке заперечення необхідності бога інквізиція спалила єретика на вогні. Завершеності філософія Відродження досягла в творчості француза Мішеля Монтеня (1533-1592). Він у творі "Спроби" не лише пояснював самоактивність природи, а й повністю відмежував від неї людину, котра, на його думку, є унікальною за внутрішнім світом і здатна по-своєму впливати на оточуюче середовище. Так філософія звільнялася від впливу релігії і закладала підвалини для власного подальшого розвитку.

НОВИЙ ЧАС (кінець ХУП-ХУІП ст.) - період переходу Європи до промислового розвитку, а відтак і до бурхливого розквіту науки, техніки та освіти. Завдяки тому усвідомлення світу людьми вирвалося з зачарованого кола релігійних догм. Важливий вплив на цей процес мали думки польського вченого Миколая Коперника (1473-1543), що обґрунтував нову астрономічну систему - Геліоцентризм, відмінну від птолемеєвського геоцентризму. Пізніше німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) своїми дослідженнями започаткував сучасні наукові пошуки. Наукові знання породили філософський матеріалізм і набули прикладного характеру. Це привело до появи емпіризму — пізнання світу через досвід, практичні дії, на відміну від раціоналізму, що означає пізнання завдяки розумовому осмисленню об'єкта.

Відтак розпочався пошук ефективних методів (грецькою - способів) пізнання. Тут важливий внесок здійснив родоначальник емпіризму, англієць Френсіс Бекон (1561-1626), систематизувавши в багатоплановій праці "Велике відновлення наук" усі тодішні наукові здобутки.

Головне в пізнанні природи, вчив він, знайти такий метод, що вів би найкращим шляхом до істини. Як бджола переробляє нектар в дорогоцінний мед, так і науковець повинен перетворювати емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Найкращим методом Бекон вважав наукову індукцію - сходження від окремих спостережень до теоретичних узагальнень. Аналітикоіндуктивна методологія в науковому пізнанні визнавалася і англійцем Томасом

17

Гоббсом (1588-1679), а його співвітчизник Джон Локк (1632-1704) досліджував походження людського знання. Він доводив, що всі ідеї і поняття людини з'являються завдяки впливу об'єктів пізнання на органи чуття людини. Це була позиція сенсуалізму (латиною "сенсус" - відчуття) - пояснення пізнавального процесу на підставі чуттєвості людини.

На відміну від згаданих філософів-емпіриків, француз Рене Декарт (1596-1650) найкращим вважав метод дедукції, що лежить в основі раціоналістичного мислення. В дедукції, доводив він, вихідні положення є самоочевидними, інтуїтивними, як аксіоми математики. В основі інтуїтивного знання знаходиться беззаперечне твердження: "Я мислю", - адже лише воно доводить існування суб'єкта. Взагалі ж в процесі пізнання провідну роль відіграють вроджені у людей ідеї (як ідея бога, ідеї математики тощо). Проти теорії Декарта виступив голландець Бенедикт Спіноза (1632-1677), який пояснював, що у людей наявні лише вроджені здібності пізнавати світ. Тут філософ був дуалістом: світ сприймається завдяки чуттєвому досвіду, але сутність речей розкривається на раціональному рівні.

Дуалізм Спінози наявний і в обґрунтуванні субстанції -того, що породжує різноманітність світу. Для Спінози нею є єдність бога і природи. А для німецького вченого Готфріда Лейбніца (1646-1716) субстанціями є духовні монади, що мають божественне походження, а від того і активну силу, і вони організовують інертний матеріальний світ у різні форми існування.

Розвиток в Новий час різноманітних наук, особливо технічних, привів до механістичної уяви про світобудову. Систематизував її Т. Гоббс, виділивши в ній людину як мислячу частку. Водночас він підкреслював природне право людини на життя, а Д. Локк розгорнув його принципи у вигляді прав на життя, свободу і власність, що в 1949 р. закріплено в "Загальній декларації прав людини" 00Н.

На підставі роздумів про людину та суспільне життя виникла філософія Просвітництва XVIII ст., в основі якої лежить ідея гуманізму - означеності людини як вищої цінності буття. Француз Шарль Монтеск'є (1689-1755) одним з перших пояснював буття людини і суспільства як природний процес. Відтак людина здатна розбудувати щасливе життя і справедливий суспільний устрій. Проте на нього, за Монтеск'є, дуже суттєво впливають природні умови. Це так званий географічний детермінізм. Вольте? (1694-1779) в багатьох творах розглядав людину як суспільну істоту, адже всі стосунки між людьми, вважав він, створені самими людьми. Відкидаючи вплив на них релігії, тим не менш він докузував необхідність віри в бога, як засобу боротьби з насиллям. Покращення самої людини він вбачав в просвітництві, адже воно формує й" свідомість.

БЛИЗЬКИМИ до поглядів Монтеск'є були і роздуми Жан-Жака Руссо (1712-1778), що шукав причини нерівності людей і шляхи досягнення суспільної справедливості. Для цього необхідний такий суспільний договір , за яким меншість не змогла б привласнити здобутки більшості, а деспоти ніколи б не досягли влади. А Дені Дідро (1713-1784) досягнення справедливості в людських взаєминах вбачав у подальшому розгорненні наукових знань, поширенні освіти і покращенні моралі. Громадян слід виховувати так, щоб вони розуміли, що для особистого щастя необхідно бути чесною і добродійною людиною. Дуже важливо, щоб освіченим був монарх, адже він є запорукою справедливості в суспільному житті.

18

Таким чином, філософія Відродження і Нового часу просякнута гуманістичними ідеями і вірою у всемогутність людського розуму.

2. Німецька класична філософія

Німецька класична філософія здійснила сильний вплив на духовноінтелектуальний розвиток всього людства. Започаткував її Імануїл Кант (17241804). Його творчість ділиться на два періоди. Перший з них пов'язаний зі значними досягненнями в науці. Кант опрацював теорію приливів і відливів, висунув космогонічну гіпотезу про утворення планетарної системи з космічної газоподібної хмари, розкрив природні основи поділу людей на раси тощо. В цей період Кант визнає можливість умоглядного пізнання речей. Він доводив, що всяке знання повинно узгоджуватись з відповідними речами й явищами. Адже спроба пізнати їх до досвіду - апріорі завжди невдала. Тому провідним слід вважати у знаннях сам процес пізнання, а не об'єкти, що пізнаються. Завдяки пізнанню конструюється образ об'єкта (його якість, властивості, структура). Таким чином, думка передує природі матеріального. Не вона узгоджується з предметом, а навпаки. Так Кант прийшов до другого періоду своєї творчості, який він назвав критичним.

Цей період пов'язаний з аналізом відношення людини до світу речей і співвідношення з ними через процес пізнання. Основні його твори цього часу "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", окреслюють позицію автора, за його ж визначенням, як "критичний ідеалізм". Адже предмети досвіду, з якого розпочинається пізнання світу, створюються несвідомо силою уяви.

Розмірковуючи над складністю пізнавального процесу, Кант приходить до висновку, що загальні його результати не залежать від досвіду чи відчуття того, хто пізнає. На його думку, ці результати в сфері людської чуттєвості набувають "упорядкування" завдяки таким апріорним формам чуттєвості, як простір, час та інші. Адже розум, що стоїть вище розсуду людини і знаходиться за його межами, з'єднує все пізнане. Це "чистий розум", який байдужий до людського життя. Він виконує регулятивну дію: з'єднує в систему знання. Байдужість же розуму до людської діяльності створює факт "речей у собі", непізнаності конкретних предметів. У цілому усе це визначає механістичність позицій Канта, що обумовлюють жорстку природну причинність у всьому.

Але у вимірі людського буття Кант рішуче відмежовувався від панування того причинно-наслідкового процесу, який є у природі. Він стверджував, що наділена розсудком і розумом людина здатна вийти за межі механістичної природної вимушеності і розпочати свій, незалежний від зовнішнього впливу, ряд вчинків. Це дало змогу І.Канту зробити ключовий висновок у дусі гуманістичних традицій:

людина, як розумна істота, сама по собі є мета, а не засіб для сторонньої волі.

Звідси витікає і його так званий "категоричний імператив" (повеління): слід діяти завжди лише так, щоб людина була метою, а не засобом у досягненні чиїхось цілей.

Безумовно, що одним а найвидатніших представників німецької класичної філософії є Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). У своїх працях "Феноменологія духу", "Енциклопедія філософських наук", "Філософія права" та

19

багатьох інших він створив всеохоплюючу філософську систему світу з точки зору "абсолютного" (об'єктивного) ідеалізму. В "Феноменології духу" Гегель визначає духовну культуру людства як вияв творчої сили світового розуму. Духовний розвиток індивіда складає лише стадії самопізнання світового духа, творча діяльність якого отримала назву абсолютної ідеї. "Самоусвідомлення" Цієї ідеї знаходить прояв у вигляді логіки (законів мислення). Обґрунтував ці думки Гегель у праці "Наука логіки".

На погляд філософа, абсолютна ідея функціонує, змінюється, розвивається у відповідності до діалектичних принципів і законів. Кількісні зміни ведуть до якісних перетворень об'єкта, а джерелом цього є боротьба протилежностей у самому об'єкті. Якась з протилежностей ніби "відпускається" духом, вона набуває нової якості і вже проявляється на новому рівні, в новій іпостасі. Проте все нове несе в собі певні риси старого, що е процесом спадкоємності в розвитку. І так все це відбувається нескінченно, вічно. Ці принципи саморозвитку лежать в основі сучасної діалектики.

Однією з центральних проблем філософської системи Гегеля є проблема людської свободи. З її розвитком він пов'язує весь історичний процес. Виступаючи проти спінозівського розуміння свободи (як пізнаної необхідності, умов дії), Гегель тлумачить її як творче утвердження, як позитивну діяльність. Адже люди, ототожнюючи свободу зі сваволею, несподівано для себе стають й" невільниками. На дорозі у сваволі завжди виникають різні обмеження з боку волі інших людей: у поведінці, цілях, меті тощо, а це означає, що така свобода формальна, не життєва. Вона ніби є, але насправді відсутня, це нерозумна свобода. Лише розум, на думку Гегеля, встановлює рівень свободи. Він є її "самосвідомістю". Свобода тоді буде дійсною, коли вона наповнена розумом. Адже розум і свобода знаходяться в єдності, їх вмістилищем є вільна істота - людина. Проте в подальшому Гегель позбавляє її свободи дії. Для нього людина лише "окремий момент" історичного процесу, оскільки його формує народ, причому не кожен, а лише "історичний", а інші, "неісторичні народи" - лише підручний "матеріал історії".

Як найдосконаліший витвір природи пояснював людину Людвіг Фейєрбах (1804-1872). У його вченні вона показана як головна ланка світу, як вершина розвитку природи. Це був антропологічний матеріалізм.

Проте погляди Фейєрбаха на природу, яка створила людину, близькі до пантеїзму (грецькою "пан" - усе, "теос" - бог) епохи Відродження. Але ж Фейєрбах проголошує атеїзм - повне заперечення бога. Чим же він заповнює його місце у світі? Людиною. Причому у своїй філософії він й" проголошує не як об'єкт абстрактного, відокремленого від буття розуму, а розумною, дійовою істотою, що здатна до самовизначеності. І ще одне. В людському існуванні важливу роль відіграє чуттєвість. Завдяки їй людина пізнає світ і себе в ньому та стає творчою істотою. Найповніша реалізація людської чуттєвості досягається у взаємній любові людей. Лише вона піднесена до рівня релігії, - здатна ощасливити людство. На ці думки спиралась марксистська філософія.

3. Філософія марксизму

Створене Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) матеріалістичне філософське вчення стало в XX ст. найпоширенішим у світі. Ще в

20