Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
30
Добавлен:
30.05.2020
Размер:
1.23 Mб
Скачать

прадистанціювання, співвідношення, розуміння, інформація, бажання, екофілософія, екосоціологія, життя, екоалармізм. Римський клуб, біоцентризм, консерваціолізм, благоговіння перед життям.

1. Філософія постмодерну та діалогу

Постмодерн ("пост" - латиною "після", "модерн" французькою -"сучасний", "новітній") буквально означає те, що відповідає сучасності. Виник він в останню чверть XX ст., як критична рефлексія соціокультурних та філософських контекстів сучасної цивілізації. В межах постмодернізму творять філософи, соціологи, лінгвісти, філологи, мистецтвознавці тощо. Проте чітко означеної постмодернової філософії, на думку її ж представників, не існує і вона взагалі не можлива. Це тому, що все, з чим має справу людина, є ілюзією, примарністю, а вибір, який вона здійснює, є вибором поганого з найгіршого. Тобто, серед постмодерністів панує сумнів щодо усталених форм, норм та цілісності буття. Ними визнається лише розмитість границь всього існуючого, всіх сутностей у світі реалій та культурі, тобто ведеться гра з частковим, різноманітними окремостями цілого. Від того постмодерну притаманний песимізм, "втрата суб'єкта", оскільки він грає зі стилями

ісмислами попередніх епох, намагається стерти будь-яку межу між визначеннями та структурами.

Постмодерн також прагне заміни філософських парадигм, у зв'язку з чим критикуються панлогізм, раціоналізм, об'єктивізм та історизм, які несли попередня філософська традиція. Замість дослідження "що зроблено", в центр висунуто "як це зроблено", що вимагає пояснення ролі знака, символа, мови і структуропороджуючої діяльності. Тут філософське кредо - не пізнання світу заради його перетворення, а його де-конструкція. Тим самим ігнорується значення істини і, взагалі, сенс буття. Не істинні знання визначають існування, а лише його розуміння, де панує безліч суб'єктивних істин. Систематизація знань втрачає смисл, а від того неможлива специфікація буття за предметами дослідження. Тому, вважають постмодерністи, наявна необхідність з'єднання в єдиний потік розуміння науки, мистецтва, філософії, філології, релігії тощо.

Сталими в постмодерні є переконання, що "події завжди випереджають теорію",

іпанує висновок про неможливість філософії і науки сформувати відповідну картину світу. Відтак і в людському житті е вичерпаними цінності, моральні принципи, сенс існування. Реальність вважається нескінченним "текстом", де наявна безліч метафор, недомовок, цитат, алюзій (натяків). Самосвідомість особистості складає "суму текстів", що вступають у взаємодію з іншими текстами і які становлять культуру. В дійсному усвідомленні буття повинен губитися центр об'єкта, його домінанта, мають розсіюватися часово-просторові виміри.

Людина постмодерністами не визнається суб'єктом, оскільки її сутність ними зводиться до колективного "Я", "до соціального і політичного несвідомого". Стверджується, що в людському житті домінують суспільні цінності: сила, воля, влада тощо. Вони пояснюються як спроба суспільного маніпулювання людиною, а її свобода, як проблема боротьби окремої особи з соціальними правилами існування.

Прикладом такого філософування є творчість француза Жака Дерріди (1930 р.) -

31

основоположника деконструктивізму. Сприйнявши погляди Ніцше, Фрейда, Гуссерля та ін., він висунув тезу про вичерпність філософії та розуму в класичному визначенні, побудованому на розумінні буття як присутності, і натомість запропонував метод деконструкції. В книзі "Про граматологію" ним критикується традиційне будівництво смислу буття через логічну субординацію понять та філософських категорій, що закріплюється в тексті. Навпаки, пояснює автор, слід зруйнувати всі конструкції понять навколо кожного знаку. Адже текст е чимось іншим ніж він є. Необхідно зрозуміти його історію і мову без авторської думки. Свобода інтерпретації має бути повною: слід відкинути логоцентризм і головну увагу надавати голосові, а не суб'єкту. Це тому, що фоноцентризм (голос) визначає дійсний смисл буття. Витіснення чийогось голосу з культури, скажімо, жіночого або іншого, збіднює її процес. Використання письма (а це філософія) веде до вмирання голосу, вкидає людину в рабство. Слід шукати "живий голос", той, що виводить за межі тексту, знімає таємницю письма. Лише безпосереднє буття є знаком та текстом, тоді як письмо вбиває можливість свободи.

Таким чином, для Дерріди є характерним бінаризм в осмисленні світу (наявність-відсутність, істина-хиба, головне-вторинне, письмо-голос) і спроби стерти опозиційну рису через ще нерозкрите, щось неявне, приховане і не помічене до цих пір.

Спробу глибокої критики соціальної теорії з позиції знаковості здійснив у книзі "Дзеркало виробництва" (1973) французький філософ Жан Бодрійар. Він розглядає соціальну історію як історію розвитку способів зазначень. Так, знакові коди сучасної історії започатковані в епоху Відродження, а набули сили в XX ст., і від того, за Бодрійаром, соціальна історія е витісненням смерті (асистемності): спочатку мертвих, потім дикунів і так аж до інтелектуалів та жінок. Причому смерть амбівалентна життю (рівнозначностям, які переходять одна в одну). Цей феномен зворотності використаний для розбудови філософської концепції симуляції - змішування дійсного і уявного. В такому разі світ втрачає конкретність, стає сукупністю моделей, чим підривається його системність. Знак же людського існування втрачає всякий зв'язок з реальністю, від чого стає зрозумілою кінечність культури, й" деградація. Це тому, що світ не являє собою гармонію чи зрівноваженість.

Специфічними є концепції постмодерністів Жіля Дельоза та Фелікса Гваттарі, що викладені у їхніх спільних працях "Капіталізм і шизофренія. Анти-Едіп" (1972) та "Тисяча поверхней" (1980), спрямованих проти європейського панлогізму і раціоналізму з використанням проблематики психоаналізу, політичних теорій тощо. Головною проблемою вважається проблема бажання, його рефлексія, фіксація і кодифікація, тобто мовне оформлення бажання, що визначає місце людини в "соціальній машині". Необхідно декодифікувати бажання, позбавити його від свавілля "граматики" і тим самим привести людину до істинної природи, а не "едіпової" (закомплексованої) культури, що робить звичайна філософія. Це здійснюється через шизоаналіз. руйнування ілюзій "Я", завдяки позбавленню людини від символів та кодів.

Знаки, що маркирують "територію людини", прив'язують її до певного простору через державні і культурні інститути. В сучасних умовах необхідна детериторизація через декодифікацію, руйнування границь та централізованих

32

соціальних систем. Це зробить людину унікальною, самою собою. Інакше існує загроза фашизації і, навіть, параноїдальності. В "Анти-Едіпі" Дельоз і Гваттарі трактують дійсність як сукупність "бажаючих машин", машин-людей, які обмежені маркуванням та кодифікацією.

Вкнизі "Молекулярна революція" (1977) Гваттарі продовжує розкривати репресивний вплив на людину процесів кодифікації, а Дельоз в роботах "Кіно" (1983-1985) та "Фуко" (1986) досліджує структуру знака, співвідношення мови і соціокультурних інститутів. І знову обидва приходять до висновку необхідності руйнування соціальних систем.

Впринципі постмодернізм, досліджуючи досить складні проблеми сучасної кризи культури, суперечності розвитку засобів масової комунікації, не заглиблюється в їх сутність і при тому претендує на створення "нового мислення", "нової ідеології" з метою розмивання підвалин, цінностей і границь традиційного європейського філософського знання. Дещо іншою є філософія діалогу.

Вважається, що філософію діалогу започаткував ще Сократ. Сучасна філософія діалогу розвивається в двох напрямах: між-особистому і інформаційному. В останньому діалог виступає як теорія мовних комунікацій, логіка дискурса (понятійної сфери). Вже Л. Фейєрбах в "Основах філософії майбутнього" її предметом зробив зв'язок між людьми, між "Я" і "Ти". Однак не всі представники тогочасної некласичної філософії (С. К'єркегор, Ф. Ніцше, М. Хайдеггер та ін.) глибоко оцінили такий зв'язок в поясненні сутності людини. Лише в 20 рр. XX ст. на нього звернули увагу деякі єврейські філософи. Вони творили незалежно один від одного, але їх об'єднало як критичне ставлення до філософії суб'єктивізму, так і філософія реалізму від Декарта до Гегеля, що й привело їх до філософії діалогу або

філософії зустрічі.

Франц Розенцвейг (1886-1929) вбачав зло філософії від Парменіда до Гегеля у її намаганні ввібрати в себе сутності, тотально схопити всещо веде до одного початку (Космосу, Бога чи людини). А це - абсурд. В такому випадку неможливо пояснити "що чим є". Лише метод розповіді, опису може показати чим є дійсність. Оповідь або опис мають бути не монологами, а "розмовою". Лише риторику розмови, діалогу слід вважати змістом і смислом філософії. Мислення і мова мають бути не безадресними, а для когось і сприйматися кимось. І цей хтось обов'язково повинен бути чітко зазначеним і мати "не лише вуха, а й рот" і теж вести мову. Таким чином, нове мислення засноване на "довірі досвідові", під час якого відбувається зустріч з іншим.

Мартин Бубер (1878-1965), єврейський релігійний філософ, за головну тему своїх філософських рефлексій взяв проблему реальності людини, намагаючись розкрити таємницю її буття шляхом виділення "праслів": "Я-Ти", "Я-То" та "діалогічного принципу". Завдяки тому, Бубер розрізняє два "способи буття" людини, що є умовою для подвійного "руху", коли перший з них зумовлює другий.

Упершому випадку відбувається оволодіння об'єктом на рівні

"прадистанціювання" - спосіб "Я-То" (бачу, уявляю, мислю, відчуваю), а в другому - "Я-Ти", як "входження в стосунки", коли між мною і світом виникає діалог, співбесіда. В такому випадку "Я-То" є досвідом, і він не є зустріччю і навіть заперечує її. В іншому - відбувається діалогічна зустріч, співвідношення.

У співвідношенні можуть бути не тільки люди, а й світ природи і світ

33

"духовних сутностей". Співвідношення повинно відбуватися безпосередньо, без всяких засобів. Ось тоді дійсно наявна зустріч. Лише у живому спілкуванні пізнається сутність людей і між ними з'являється бог.

Колективне життя нерідко визначається нестабільністю, а то й ворожістю до людини. Відтак значною кризовою ситуацією для індивіда стає його конфлікт з колективом, що діє як неістинна релятивно-релігійна сфера. Діалог же між особистостями будує життєдайний центр і маленькі одиниці (общини, трудові групи) в такому випадку стають спільнотою діяльної любові. Великі соціальні структури (класи, нації, народи) в такому випадку значної ролі не відіграють.

Емануель Левінас, також єврейський мислитель, не погоджується з думкою Бубера про наявність в діалозі симетрії, адже може бути як активність так і пасивність якоїсь з сторін. Ближній в діалозі не той, "хто не - Я", а хтось неповторний. Моя зустріч з ближнім є подією, тому вона не пізнавальна, а етична. У зустрічі вирішальним моментом має бути почуття і усвідомлення відповідальності. В істинній зустрічі вирішальним є голос "ближнього", а мій має бути відповідальним. Так з'являється істинний діалог (любов) і тут відповідальність є його основою, і він несе мир, злагоду, взаємопорозуміння між людьми.

Згаданий вже екзистенціаліст Карл Ясперс вважав, що діалог є способом визначення сутності свободи. Адже її немає за межами комунікації. Свобода, за Ясперсом, наявна скрізь, де в напруженому протистоянні ми залишаємося відкритими і зберігаємо свої можливості. Діалог, а це любов, творчий підхід, продуктивний спосіб існування "бути" тощо, суперечить відчуженню, опредмечуванню людини, її дегуманізації. Ось такими є основні концепції філософії діалогу. Вони є черговими спробами відповісти на запитання, які висувають найболючіші проблеми сучасності.

2. Екофілософія

Екофілософія як окрема ділянка філософського знання виникла на початку XX ст. Екологія (грецькою "вчення про житло") вивчає взаємовідносини організмів одного з одним і з середовищем їх існування. Загальним поштовхом до й" появи було перетворення людської діяльності в геологічну силу, що сформувало потребу нового осмислення співвідношення суспільства і природи.

Першою групою безпосередніх причин виникнення екофілософії став розвиток природознавства; другою - загострення кризи в оточуючому нас середовищі; а третьою - проблеми майбутнього Землі, її живої оболонки. На жаль, в наш час погляди на екологію перетворилися у вузьку науку, яка насамперед вивчає допустимі межі промислового впливу людей на природу. Більш широке розуміння екологічних проблем: прогнозування майбутнього Землі, завдання щодо гармонізації взаємодії людини і природи тощо, крім спеціалістів, фактично нікого не турбує. І як не дивно, не турбує не лише малоосвічених людей, а й усі верстви населення. Від екології чекають лише чистих продуктів, незабруднених водоймищ та повітря, але тільки не суворого втручання в пагубну для природи виробничу діяльність соціуму.

І тим не менш з 80-х років XX ст. розпочалася екологізація всієї науки. Екологія вийшла за межі дослідження окремих ділянок природи, відношень всередині

34

біомів (тварин, рослинних організмів) на рівні популяції, біологічних видів тощо. Сьогодні її об'єктами стали екосистеми, біосистеми, вся біосфера в цілому. Відтак з'явилися різноманітні підходи в екологічних роздумах.

Так, розгортаючи ідею В. Вернадського про живу речовину як сукупність організмів, що є основою біосфери ( до неї - явища космічного, входить і людина), американець Джеймс Лавлок висунув цікаву гіпотезу. На його думку, всі земні сфери (атмо, гідро, літо та ін.) разом з біосферою складають дуже злагоджений механізм. Ноосфера ж, проникнувши в усі пори цього механізму, заносить в нього людську агресію, руйнуючи його. Особливо це стало характерним для цивілізації XX ст., що поглиблює проблеми, пов'язані з виживанням людства. Це точка зору екоалар місті» (французькою "аларм" - "тривога").

Сьогодні формується екосоціологія - свого роду синтез екології і соціології, яка займається пошуком виходу як з екологічної кризи, так і вирішення багатьох глобальних проблем взагалі. В ній виділяють окремі напрями:

-теорія біоцентризму, концепції якої спрямовані на охорону дикої природи;

-концепція консерваціолізму, формування продуктивної діяльності людей без екологічної загрози;

-теорія екологістів, попередження екокатастрофи на підставі об'єктивних вимог природознавства;

-вимоги еколого-економістів щодо значного обмеження економічного росту споживання соціуму та ін.

Центральною категорією екофілософії є життя, що розуміється як космічне явище, куди входять біологічні, психологічні, духовні та душевні характеристики, інтуїція і чуттєвість, завдяки чому руйнується межа між світом людей і світом природи. Так розглядав проблему людини і життя французький релігійний філософ П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955). Він у своїй праці "Феномен людини" співвідносить людську природу зі Всесвітом, підкреслюючи, що культура підпорядкована універсальній еволюції і космогенезу. Людська культура, за Тейяром де Шарденом, не штучне утворення, а необхідний етап розвитку Космосу,

алюдина - згусток усіх етапів його розвитку, регулятор, початок і кінець Всесвіту. Нова культура людей без сучасного егоїзму можлива лише на підставі любові, а для цього слід об'єднати зусилля науки і релігії.

Німецько-французький філософ Альберт Швейцер (1875-1965) створив етичну концепцію благоговіння перед життям, у якій стверджується, що добро зберігає і розвиває життя, а зло - знищує його.

Суттєво розгорнули екологічні проблеми учасники Римського клубу (крупні вчені, політики, бізнесмени), який очолював італійський вчений Ауреліо Печчеї (1908-1984). Під егідою клубу відбувалися і відбуваються різноманітні міжнародні теоретичні і практичні акції (конференції, ведеться радіо і телепропаганда, спрямовуються дії Грінпісу тощо).

Новий гуманізм, запропонований А. Печчеї, сповідує розвиток відчуття глобальної відповідальності, любові до справедливості і нетерпимості до насилля. Наявні і багато інших концепцій: культурної еволюції, повернення людини до "природного начала" - відречення від сучасної цивілізації і т.п. Всі вони, безперечно, повинні принести благодатні плоди для безпечного існування людства.

35

3. Що чекає філософію

Коротка характеристика сучасної західної філософії звичайно не розкриває всю палітру її вчень, течій та шкіл. Проте вона дає можливість уявити їх розмаїття. При намаганні модернізації філософії здійснюються і спроби повернення її класичного "обличчя". Одночасно вперто доводиться і неспроможність філософії до існування. Хто ж. має рацію? Де істина?

Мабуть, слід виходити з того, що філософія виникла як сутнісна потреба людей зрозуміти світ, осмислити своє місце в ньому і свій зв'язок з навколишнім середовищем та з іншими людьми. Відповіді на ці запитання у кожну епоху, навіть

утой самий час, але у різних народів, різна. І скільки існуватиме людство, стільки

йіснуватимуть ці питання і виникатимуть різні відповіді на них. А це вже філософія - пошук відповідей на "вічні" запитання: "хто ти є, людино?", "для чого живеш?", "що тебе чекає у майбутньому?" тощо.

Єрізні прогнози щодо предмета філософії (кола проблем, що вона вивчає), й структури, методики викладання і т.п. Але при всіх модернізаціях, найновітніших тлумаченнях суті та призначення філософії, на наді погляд, й" осередком залишиться дослідження системи "людина - світ". А цей процес, як і філософія, нескінченний.

Контрольні запитання:

1.Що таке постмодерн, до чого він прагне?

2.Яка сутність деконструктивізму?

3.Які проблеми розглядає філософія діалогу?

4.Розкрийте зміст екофілософії.

5.Що чекає філософію в майбутньому?

Тема VI. Філософське розуміння світу

1.Філософське розуміння буття.

2.Матерія.

3.Спосіб та форми існування матерії.

Література:

1.Алексеев П.В.,Панин А.В. Философия.-М.:Проспект,2000.-С.420-451.

2.Авдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации. -М.: 1994. -Гл.2,5.

3.Жданов Г.Б. О физической реальности й зкспериментальной "невесомости" //

Вопросы философии. - 1998. - №2.- С.101-107.

4.Моисеев Н.Н. Быть или не быть...человечеству //Вопросы философии.-2000.- ,№.-С.З-28.

5.Філософія: Підручник (За редакцією Г.А.Заїченка та ін.) -К.:1995 С. 185 - 205.

6.Філософія: Навчальний посібник /І.Ф.Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1999.-С. 195-210.

7.Философия (Под ред. Лавриненко В.Н.) -М.: Юристь, 2001. -С.218-245.

8.Спиркин А.Г Философия.-М.:Гардарики,1999.-С.242-285.

36

Знати основні поняття:

Буття, форми буття, субстрат, субстанція, матерія, рух, простір, час, картина світу, об'єктивна реальність, абсолютне, конкретне, абстрактне.

1. Філософське розуміння буття

Проблема буття відноситься до так званих "вічних питань" філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя і, відповідно, й світогляду людини. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішувалося ще філософами стародавнього світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому, є небуття і омана. Геракліт започаткував іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття: стабільного, стійкого буття нема і його сутність у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Тому космічний вогонь Геракліта, як основа світу в наочно-образній формі, і виражає буття як становлення. Ці два підходи до тлумачення буття проходять через всю історію розвитку філософської думки людства.

Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, що охоплює все існуюче:

як матеріальні, так і духовні та соціальні феномени.. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у себе й світ людського духу всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість е теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.

Специфічна особливість буття природи полягає в тому, що воно існує до появи людини. Воно є первинним, базисним стосовно інших форм буття. На його основі виникає олюднена природа, формується суспільне і духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю природних закономірностей і суспільних процесів, це той штучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.

Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетворень і процес "самотворення" людини.

Суть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло діє на інші фізичні об'єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одязі.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.

Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користуючись певною системою моральних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому вона живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до такого його стану, в якому б вона

37

хотіла жити, стану, що гідний її. Буття людської свідомості є, таким чином, функціональним, воно формується аксіологічними, когнітивними, конструктивнопроектуючими чинниками.

Буття суспільства (соціального) ґрунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише детермінуються природними закономірностями.

Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне значення залежить від того, скільки він засвоїв і як він їх може відтворити.

Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне, ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об'єктивоване ідеальне) - суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного життя люди формують такі основи колективної свідомості, як політика, мораль, релігія, право тощо. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.

2. Матерія

Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Багато її ідей без суттєвих змін проіснували до кінця XIX ст. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомом і т.д. Реальними властивостями матерії вважались просторові параметри і вага.

Наприкінці XIV ст. природознавство відкриває нові явища, і це завдає відчутного удару по традиційних уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину). Фундаментальні відкриття: відкриття електрона, рентгенівських променів, виникнення теорії відносності, вимагали відмовитися від традиційних уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів, незмінність маси тіл і т.д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінці поглядів на природу матеріального.

Сучасний матеріалізм розглядає матерію як нескінченно різноманітну єдність матеріального світу, що існує лише в багатоманітності конкретних об'єктів, через них, а не поруч з ними. Матерія — це філософська категорія для позначення

об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них.

Це визначення витікає з нескінченної різноманітності структурних особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не тільки ототожнюється з уже пізнаними і загальними й станами - речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями, а й залишається відкритою для нового знання про неї. Матерія невичерпна у структурному плані, і й неможливо звести до одного певного стану, одного структурного рівня чи основних властивостей.

Матерія у чистому вигляді, у формі якоїсь "праматерії" не існує. У світі існують лише конкретні матеріальні утворення. У категорії "матерія" ця безліч утворень

38

об'єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості - існувати незалежно від людських чуттів і відображатись у людській свідомості. Філософське поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форму об'єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будьяким речовинним субстратом.

Категорія матерії має вагоме методологічне і світоглядне значення. Світоглядна роль цієї категорії полягає у тому, що вона охоплює не лише ті об'єкти, які вже пізнані наукою, а й ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об'єкти, можливо, будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людськими відчуттями. Методологічна функція поняття "матерія" виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуків першоматерії як останньої і незмінної суті об'єктивного світу. Матерія нескінченна у своїх просторово-часових і якісних вимірах (кожне явище є лише формою матерії, а не якимсь останнім субстратом світу).

3. Спосіб та форми існування матерії

Як свідчить практика, оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні, в русі. Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, чи була б у стані абсолютного спокою. Така нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла би виявити жодних своїх властивостей, тобто вона стала би абсолютно непоміченою. На цій підставі цілком слушним стає висновок про те, що рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії. Ті всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії. Рух - це зміна загалом.

Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі - це абстракція, яка в дійсності реально не існує: реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних форм руху варто пам'ятати, що конкретні форми руху безпосередньо пов'язані з ієрархією структурних рівнів матерії.

В основу виділення форм руху покладені такі основні принципи:

а) субстратний, що пов'язує певну форму руху із специфічним матеріальним носієм, кожна форма руху має свою матеріальну основу;

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.

У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов'язані між собою, їх взаємозв'язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе в

знятому виді.

Рух є способом існування матерії, а простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійсності і виступають формами існування матерії. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченного світу.

39

Кожне матеріальне тіло має об'ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими тілами, займає своє місце у відповідній більш широкій системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті "простір". Отже, простір - це об'єктивна

форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.

Разом з тим, в дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни. Окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту прояву матерії у філософії вироблено поняття часу. Час - це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує

послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.

Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність.

Разом з тим, простір і час мають відмінності. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю.

Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір - це пустота, вмістилище тіл; час - це рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові зміни в уявлення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обґрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно - структурних особливостей об'єктів, виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей набувають форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

Контрольні запитання:

1.Що таке онтологія?

2.Яка структура буття?

3.Які форми має людське буття?

4.Розкрийте філософський зміст понять "матерія", "простір", "час", "рух".

5.Які існують проблеми створення цілісної картини світу?

Тема VII. Свідомість

1.

Виникнення і природа свідомості.

 

2.

Структура свідомості, її основні рівні.

 

 

Література:

 

1.

Алексеев П.В., Панин А. В. Философия. - М.:Проспект. 2000. - С.254-283.

2.

Лой А.М. Проблема свідомості //Філософська

і соціологічна думка. -

40

Соседние файлы в папке Філософія