Хіміотерапія злоякісних новоутворень

Хіміотерапія злоякісних пухлин – це використання з лікувальною метою препаратів, що гальмують проліферацію або необоротно пошкоджують пухлинні клітини. Як метод лікування хіміотерапія почала оформлюватись у п’ятдесятих роках ХХ сторіччя, хоча перші успішні спроби медикаментозного лікування раку відносяться до 1941 року, коли Сh. Huggins зі співробітниками провів лікування раку передміхурової залози препаратами, що містили естроген. Але роком народження хіміотерапії у сучасному розумінні цього терміну слід вважати 1942 рік, коли L.S. Goodman та A. Gilman помітили вплив деяких похідних іприту на тканини, що швидко діляться, в том числі й лімфоїдну. Природно, що ця знахідка наштовхнула на думку про використання зазначених препаратів або їх аналогів для лікування злоякісних пухлин. Ця робота призвела до появи препарату ембіхіну в 1946 році.

Необхідно одразу ж оговоритися щодо термінології: під поняттям "хіміотерапія" в широкому розумінні мають на увазі будь-який медикаментозний вплив на пухлину, що використовується з метою гальмування її росту. Однак точнішим буде застосування терміну "медикаментозна терапія", що передбачає використання препаратів синтетичного і природного походження, гормонів, їх аналогів і блокаторів, а також інших протипухлинних засобів. Тому під терміном "хіміотерапія" у вужчому значенні частіше розуміють медикаментозний вплив на пухлинну клітину препаратами негормонального походження (антибіотики, антиметаболіти, алкалоїди тощо). Вплив на пухлинні клітини за допомогою гормонів, їх аналогів, антагоністів гормонів має назву "гормонотерапії".

Основні принципи хіміотерапії пухлин:

1. Підбір препарату здійснюється відповідно спектру чутливості конкретної пухлини певної локалізації та морфології;

2. Вибір оптимальної дози, режиму та способу введення препарату має забезпечувати відсутність незворотних змін здоров’я пацієнта;

3. Необхідно враховувати фактори, що потребують корекції дози та режиму введення препарату, для запобігання ускладнень хіміотерапії.

За характером і режимом проведення курсу хіміотерапію прийнято поділяти на моно- та поліхіміотерапію. Монохіміотерапія використовується сьогодні досить рідко. Найчастіше використовують поліхіміотерапію, тобто комбінацію з двох–трьох цитостатиків або гормонів. У схеми поліхіміотерапії, як правило, включають препарати, що мають схожий спектр протипухлинної активності, але є різними за механізмом дії на пухлинну клітину. Існує ряд принципів побудови схем поліхіміотерапії.

Токсикологічний принцип. У комбінації доцільно включати препарати, що мають різну токсичність, у яких при сумісному застосуванні протипухлинний ефект потенціюється, а токсичний підсумовується. Прикладом може бути схема СОРР, що призначається при лікуванні лімфогранулематозу. Як подальший розвиток цього принципу можна розглядати появу схем, що містять крім цитостатика антидот для зниження токсичності препарату.

Біохімічний принцип включення у схеми препаратів з різною біохімічною дією (наприклад, антибіотики, антиметаболіти й алкілуючі препарати).

Цитокінетичний принцип полягає у синхронізації клітинних циклів пухлини для того, щоб, застосувавши специфічно активний препарат у певній фазі, знищити максимально можливу кількість клітин. Наприклад, за допомогою вінкристину можна досягти затримки більшості клітин у фазі М, після чого у час вступу клітин у фазу S або G0, що передбачається, призначають специфічний для цієї фази препарат (наприклад, цитарабін або циклофосфан).

Необхідно окремо зупинитись на питанні комбінації препаратів у схемах хіміотерапії. Як правило, до використання рекомендуються тільки ті поєднання препаратів, що пройшли клінічні випробовування на достатньо великій кількості хворих; з різних варіантів вибираються найбільш оптимальні та найменш токсичні.

За відношенням до програми лікування хіміотерапію прийнято розділяти на ад’ювантну та неоад’ювантну. Ад’ювантною хіміотерапією називають режим при якому пухлину вже видалено, а метою проведення хіміотерапії є знешкодження передбачуваних, але таких, що не виявляються клінічно, мікpометастазів. Неоад’ювантною (індукційною) хіміотерапією називають проведення курсів поліхіміотерапії, коли пухлину ще не видалено, а за допомогою хіміотерапії створюються більш сприятливі умови для оперативного лікування.

Необхідно, крім того, виділяти симптоматичну хіміотерапію, що проводиться за наявності нерезектабельної пухлини. Метою проведення таких курсів хіміотерапії може бути зняття больового синдрому або досягнення тимчасового поліпшення стану хворого.

У залежності від методу введення хіміопрепаратів розрізняють системну хіміотерапію (внутрішньовенне введення), внутрішньоартеріальну (реґіонарну або селективну), ендолімфатичну (введення препаратів у лімфатичні судини), внутрішньопорожнинну (введення препаратів у грудну, черевну та ін. порожнини) та внутрішньотканинну (введення препаратів у пухлину) хіміотерапію.

При призначенні ад’ювантної хіміотерапії слід дотримуватись таких правил:

1. у кожного хворого має бути чітко визначені стадія та морфологічна будова пухлини;

2. хіміотерапію доцільно проводити при тих захворюваннях, коли вона поліпшує прогноз навіть при генералізованій стадії процесу;

3. рекомендовано починати безпосередньо відразу після операції, тривалість ­– не менше року;

4. проводиться тільки в лікувальних дозах;

5. інтервали між курсами не мають перевищувати 3–4 тижнів;

6. поліхіміотерапія є більш ефективною, ніж монохіміотерапія.

Переходячи до питання про класифікації хіміопрепаратів, необхідно зазначити, що всі використовувані в онкології за походженням (способом отримання) прийнято, досить умовно, розділяти на синтетичні й природні.