Первинна та вторинна профілактика раку

Нині доведено, що найбільш ефективним методом боротьби з раком є попередження його виникнення за допомогою різних методів профілактики захворювання. Це підтверджується успішним зниженням рівня захворюваності на рак шлунка (США – пропаганда здорового харчування), раку легень (США, Франція, Великобританія – боротьба з палінням), раку шийки матки (США, Європа – масові профілактичні огляди й ефективне виявлення і лікування передракових захворювань шийки матки, вакцинація жінок) тощо. Однак слід зазначити, що профілактика раку є ефективною на популяційному рівні, методи індивідуальної профілактики потребують наукового обґрунтування і подальшої розробки.

Первинна профілактика спрямована на зниження захворюваності на злоякісні пухлини та передбачає систему соціально-гігієнічних заходів, скерованих на усунення факторів ризику й підвищення неспецифічної протипухлинної резистентності організму людини. Основні напрямки первинної профілактики злоякісних пухлин:

• охорона навколишнього середовища від забруднення канцерогенними речовинами;

• дотримання техніки безпеки на шкідливих виробництвах;

• вживання екологічно чистих продуктів і використання ліків, що не мають канцерогенного ефекту;

• відмова від шкідливих звичок (паління, надмірне вживання алкоголю);

• раціональне харчування (регулярне харчування, вживання їжі, багатої на вітаміни групи А, С, Є, й такої, що містить достатню кількість клітковини, кисломолочних продуктів; обмеження прийому алкоголю, копчених, солоних, гострих, маринованих, смажених і консервованих продуктів).

Вторинна профілактика спрямована на зниження смертності населення від злоякісних пухлин і полягає у ранньому виявленні злоякісних пухлин, лікуванні передпухлинних захворювань (пігментна ксеродерма, поліпоз кишечника), а також деяких хронічних захворювань (атрофічний гастрит, виразкова хвороба шлунка, трофічні виразки кінцівок тощо). До вторинної профілактики належить обстеження й лікування осіб з високим степенем ризику онкологічного захворювання. З цією метою визначено контингенти, що входять до груп підвищеного ризику з основних локалізацій (Інструкція МОЗ України №192 від 7.04.1986 року).

Література:

1. Гнатышак А.И. Общая клиническая онкология / Гнатышак А.И. – 2-е изд., перераб. и доп. – Львов; Вища шк.; Изд-во при Львов. ун-те, 1988. – 240 с.

2. Напалков Н.П.. Общая онкология: Руководство для врачей / Н.П. Напалков. – Л.: Медицина, 1989. – 648 с.

3. Рак в Україні, 2008–2009. Бюлетень національного канцер-реєстру України №11 / [Федоренко З.П., Гайсенко А.В., Гулак Л.О. та ін.] – К., 2010. – 104 c.

Розділ 3

Організація онкологічної допомоги Історія організації онкологічної допомоги в Україні

Перші спроби організації онкологічної допомоги зроблено ще за часів царату. Так, А.А. Муратов у 1906 році організував “Товариство боротьби зі злоякісними новоутвореннями жіночої статевої сфери у Південно-західному регіоні”. Проте поодинокі зусилля ентузіастів не могли вирішити проблеми.

Лише в 1920 році на Україні відкрито Харківський і Київський науково-дослідні інститути рентгенології і онкології. Першим директором Харківського інституту став С.П. Григор’єв, Київського – Ю.П. Тисленко.

Поряд з теорією проблеми, в Україні інтенсивно розроблялись питання клінічної онкології. Так, уже в 1923 році при Харківському рентгено-радіологічному й онкологічному інституті організовано клініку, очолювану О.В. Мельниковим.

Академік АМН СРСР Олександр Васильович Мельников (1889 – 1958)

Разом з М.І. Ліфшицем у 1930 році він випустив перше в СРСР керівництво для лікарів “Клініка злоякісних пухлин”. Ця книга відіграла значну роль в опануванні основ хірургічного й променевого лікування злоякісних пухлин. О.В. Мельников є засновником журналу “Вопросы онкологии”, започаткував створення онкологічної служби на Україні.

Активну роль у протираковій боротьбі відіграло Одеське хірургічне товариство. У 1924 р. Я.В. Зильберберг запропонував організувати при ньому протираковий центр для надання онкологічним хворим амбулаторної і стаціонарної допомоги, для проведення лабораторних досліджень і обліку хворих.

У 1926 році створено комісію для вивчення злоякісних пухлин і методів боротьби з ними. Велику увагу приділено організації протиракової боротьби, санітарно-просвітницькій роботі, розширенню наукових досліджень з онкології.

У 1930 році в Києві організовано Інститут експериментальної біології і патології під керівництвом О.О. Богомольця, видатного вченого нашої країни; у закладі інтенсивно розробляли теоретичні проблеми онкології.

Академік АН СРСР Олександр Олександрович Богомолець (1881 – 1946) З 1930 по 1946 р. очолював Академію наук УРСР.

О.О. Богомолець запропонував оригінальну ідею стосовно виникнення злоякісних пухлин, ролі сполучної тканини в процесі їх профілактики і лікування. Він створив школу експериментаторів, які з успіхом вивчали і розробляли питання канцеро­гене­зу. Одним з учнів О.О. Богомольця є Академік АН УРСР Р.Є. Кавецький,

До 1931 року організовано 5 науково-дослідних інститутів та їх філій: Харківський, Київський, Дніпропетровський, Донецький, Одеський.

За ініціативою В.М. Іванова і Г.Б. Биховського у 1934 році при Київському рентгенорадіологічному й онкологічному інституті відкрито клініку на 50 ліжок, при якій розробляли питання діагностики пухлин легень і шлунка. У 1941 році клініка вже нараховувала 125 ліжок, а її співробітники займались вивченням основних розділів онкології.

У 1931 році у Харкові відбувся Перший Всесоюзний з’їзд онкологів. Вибір місця проведення з’їзду не був випадковим: саме на Україні в ці роки особливо активно відбувався пошук оптимальних форм організації протиракової боротьби, багато чого робилося в напрямку вивчення захворюваності й смертності населення від злоякісних пухлин. Найбільші делегації були від РРФСР і УРСР (155 і 285 осіб). Порядок денний першого дня з’їзду було сформульовано так: «Державна і суспільна боротьба зі злоякісними новоутвореннями, статистика, профілактика». З програмними доповідями, присвяченими статистиці злоякісних новоутворень, виступили С.А. Холдін та А.М. Мерков.

У 1934 році в Харкові проведено І Всеукраїнську конференцію онкологів, рентгенологів і радіологів; у 1936 році створено Українське товариство онкологів, першим головою якого обрано О.В. Мельникова. Незабаром такі товариства були створені у Києві, Донецьку, Одесі та інших містах республіки.

У травні 1938 року відбувся І Всеукраїнський з’їзд онкологів, що являв собою підсумок проведеної роботи з онкології у республіці. На з’їзді констатовано необхідність розвитку профілактичного напрямку в онкології.

Вже до початку Великої Вітчизняної війни на Україні функціонували 13 онкодиспансерів і 34 онкологічні пункти, що проводили велику роботу з надання допомоги онкологічним хворим на периферії.

За роки фашистської окупації всю онкологічну мережу респуб­ліки зруйновано, після війни онкологічні заклади довелось створювати знову. Відразу ж почав функціонувати Київський науково-дослідний рентгенорадіологічний і онкологічний інститут, директором якого був призначений І.Т. Шевченко, Харківський (директор – Є.А. Базлов) й Одеський (директор Ю.Т. Коваль) науково-дослідні інститути такого ж профілю.

Заслужений діяч науки, доктор медичних наук, професор Іван Теодосович Шевченко (1905 – 1993)

Новий, особливо бурхливий етап розвитку онкологічної служби на Україні пов’язаний з прийняттям постанови РНК СРСР від 30 квітня 1945 року, відповідно якому в нашій країні створено мережу онкологічних закладів. Основною її ланкою був онкологічний диспансер.

Широкий розвиток отримав профілактичний напрямок онкології. У 1947 році почали проводити профілактичні огляди населення з метою виявлення ранніх форм раку і передракових захворювань. До цих заходів залучено і лікарів загальної лікарняної мережі. Особливо активно включились до цієї роботи гінекологи на чолі з головним гінекологом республіки А.Ю. Лур’є.

У 1956 році відбулись ІІ з’їзд онкологів і ІІІ з’їзд рентгенологів УРСР. Наприкінці 1957 році на Україні вже функціонувало 40 онкологічних диспансерів зі стаціонарами на 5000 ліжок.

У 1960 році почалось будівництво Київського НДІ експериментальної і клінічної онкології (директор – акад. АН УРСР Р.Є. Кавецький).

Академік АН УРСР Ростислав Євгенович Кавецький (1899 – 1978) Р.Є Кавецький – один із засновників української школи онкологів. Зробив великий внесок у вивчення механізму взаємодії організму і пухлини, розробляв проблеми антиканце­рогенезу.

У ньому проводяться дослідження в галузі експериментальної онкології, вивчення механізмів канцерогенезу. З 1966 року цей інститут є одним із провідних в галузі клінічної онкології на Україні.

У 1963 році у Києві відбувся ІІІ з’їзд онкологів УРСР, на якому програмними питаннями були: організація протиракової боротьби у республіці, передрак і комплексна терапія раку. У грудні 1970 року проходив ІV з’їзд, на якому всебічно обговорено питання ранньої діагностики й лікування найбільш важких локалізацій злоякісних пухлин. З програмними доповідями виступили І.П. Дєдков, І.Т. Шевченко, А.І. Позмогов, А.І. Гнатишак.

Видатний український онколог, доктор медичних наук, професор Анатолій Іванович Гнатишак (1917 – 1997) У 1966 році професор А.І. Гнатишак у Львівському медичному інституті організував першу в країні кафедру онкології, досвід якої враховувався при організації кафедр онкології в інших вишах СРСР (з 1972 р.). А.І. Гнатишак підготував перший підручник з онкології, практикум “Клінічна онкологія”.

У 7 з 13 медичних вишів України нині існують кафедри онкології. Після­дипломна підготовка лікарів з онкології здійснюється на кафедрах онкології інститутів удосконалення лікарів, що організовані з 1936 р., та на курсах інформації і стажування в онкологічних диспансерах.

У 1971 році проведено реорганізацію Київського рентгенорадіологічного й онкологічного інституту й Інституту експериментальної і клінічної онкології. В системі АН УРСР організовано Інститут проблем онкології (нині Інститут експериментальної патології, онкології та радіобіології ім. Р.Є. Кавецького НАН України), що став провідним з вивчення питань канцерогенезу у нашій країні.

Інститут рентгенорадіології і онкології став головним інститутом МОЗ УРСР й очолив організацію онкологічної допомоги населенню республіки. Зараз це Національний інститут раку.

.

Національний інститут раку

Директор Національного інституту раку, головний онколог України проф. І.Б. Щепотін

Останнім часом другим за значенням лікувально-науковим закладом в онкології на Україні став Донецький протипухлинний центр, очолюваний професором Григорієм Васильовичем Бондаром, Героєм України, Заслуженим діячем науки України, академіком АМН України.

Донецький міжрегіональний протипухлинний центр.

Академік АМН України Григорій Васильович Бондар (Г.В. Бондар – автор понад 430 друкованих праць, 117 винаходів, 4 монографій; підготував 8 докторів і 26 кандидатів наук. З його безпосередньою участю в лікувальних закладах України, Росії та країн СНД розроблено і впроваджено нові методи лікування хворих зі злоякісними пухлинами).

У 1975 році в Запоріжжі проведено V Республіканський з’їзд онкологів, програма якого охоплювала обговорення таких проблем: організація онкологічної допомоги населенню республіки і шляхи її удосконалення; канцерогенні фактори і профілактика раку; діагностика й лікування візуальних форм злоякісних пухлин; нове в онкології. На з’їзді констатовано розширення онкологічної мережі. Так, за період з 1962 до 1968 року збудовано 15 нових і розширено існуючі диспансери, укріплено їх матеріальну базу.

На наступних з’їздах онкологів – VI (Київ, 1980), VII (Сімферополь, 1985), VIII (Донецьк, 1990) – розглядались питання про науково-технічний прогрес в діагностиці й лікуванні злоякісних пухлин, питання імунології злоякісних пухлин, генетичні аспекти в клінічній онкології, діагностика й лікування рецидивів і метастазів, реабілітація онкохворих тощо. У 1995 році у Вінниці відбувся IX з’їзд, перший з’їзд онкологів незалежної України, на якому проаналізовано стан протиракової боротьби на Україні та розглянуто пріоритети її удосконалення, обговорено методи діагностики й лікування злоякісних пухлин у дорослих і дітей. У 2000 році у м. Києві відбувся ІІ з’їзд онкологів країн СНД, ХІ з’їзд онкологів проходив у м. Судаку АР Крим (2006 р.).

Високий рівень захворюваності та смертності від раку, стійкі тенденції до їх зростання, можливість подальшого погіршення ситуації внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС свідчать про надзвичайну гостроту проблеми. Це підкреслює необхідність залучення в систему протиракової боротьби не тільки онкологічних установ, але й усіх лікувально-профілактичних організацій, установ інших галузей народного господарства, науки, культури, інформації, що свідчить про необхідність створення державної програми протиракових заходів.