48. Сутність, види і джерела формування доходів. Номінальні і реальні доходи.

Дохід - багатогранне економічне поняття, яке застосовується у різних значеннях.

У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб'єктів господарського життя.

У вузькому значенні дохід - це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється у запасах активів (будівлях, спорудах, знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах іт.ін.), дохід передбачає приплив грошей.

В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

1. 3арівнем формування:

-доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.;

- доходи макроекономічного рівня; національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т. ін.

2. За суб'єктами привласнення: доходи індивіда; Доходи домогосподарства (сім'ї); Доходи підприємства (фірми); Доходи галузі; Доходи територіальної громади; Доходи держави; Доходи суспільства (національний дохід).

3. Залежно від цін, в яких визначається дохід:

- номінальний дохід - визначається в цінах поточного періоду;

-реальний дохід - визначається в цінах базового року (або в цінах поточного року за вилученням рівня інфляції).

4. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу:

Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг;

де ТЕ - валовий дохід; Р - ціна одиниці виробленого товару (послуги); ( - кількість реалізованих товарів (послуг); РС$ - виручка від реалізації продукції обсягом С} одиниць.

Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг:

Граничний дохід - приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг:

5. Залежно від включення доходу в ціну товару;

- первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента, прибуток, амортизація, непрямі чисті податки;

- вторинні доходи виникають у зв'язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін.

6. За джерелом отримання:

6.1 Доходи від ресурсу «праця» як такого, що не має відособленого від свого власника існування:

заробітна плата; доходи працівників колективних підприємств; доходи від індивідуальної діяльності; доходи від підсобного господарства; доходи від кооперативної діяльності; доходи підприємців.

6.2. Доходи від власності, яка має відособлене від власника існування:

дивіденди від акцій; відсотки від паю; відсотки від банківських вкладів; доходи від облігацій; орендна плата тощо.

6.3. Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності:

часткова компенсація виплат на освіту; безоплатне надання послуг з охорони здоров'я; адресна допомога малозабезпеченим верствам населення; благодійні послуги; соціальні пенсії тощо.

6.4. Доходи, що утворюються внаслідок використання певних факторів виробництва (факторні доходи);

-доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів; -рентний дохід;

-процентний дохід, або прибуток на капітал; -підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.

49. Функціональний розподіл доходів

Функціональний розподіл доходу — це розподіл національного доходу між власниками факторів виробництва. Розмір «функціональних» доходів залежить від співвідношення попиту та пропозиції на даний фактор виробництва. Вони представлені наступними видами: 1) зарплата найманих робітників у ринковому секторі; 2) платня службовців у державному секторі; 3) прибуток великих підприємців і компаній; 4) рента земельних власників і домовласників; 5) доходи дрібних власником (комбінація зарплати, прибутку, ренти, відсотка й дивідендів).

Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств.

В економічній теорії є два принципово різні підходи до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський. Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослідження розподілу сукупного національного доходу між власниками праці (робочої сили) та капіталу. Весь створений у суспільстві продукт може бути поданий як сума доходів від чинників, що беруть участь у його виробництві. Функціональний розподіл доходів – це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'язок стосується капіталу, тому для спрощення функціональний розподіл можна уявити як співвідношення між доходами від праці і від власності. Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а задачею макроекономіки є простежити зміну співвідношень долей праці і капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін й оцінити їх.

50. диференціація доходів населення. крива лоренца і коефіцієнт джині

Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов’язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Нерівність доходів може призвести до політичної та економічної нестабільності в суспільстві. Тому більшість країн прагнуть здійснювати заходи по скороченню нерівності громадян в доходах. Але абсолютна рівність в доходах приводить до зникнення зацікавленості в кращих результатах праці і веде до гальмування розвитку економіки.

Міру нерівності доходів відображає крива Лоренца, при побудові якої по осі абсцис відкладена кількість сімей (в відсотках від загального їх числа), а на осі ординат – їх дохід (у відсотках).

Загальну кількість сімей (100%) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група містить 20% населення.

Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік.

Рис. 13.2. Крива розподілу доходів (Крива Лоренца).

Можливість абсолютно рівного розподілу доходу представлене бісектрисою, яка вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це лінія абсолютної рівності. Крива Лоренца показує фактичний розподіл доходів і будується за реальними даними. Це крива розподілу. Область між лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності у розподілі доходів. Чим більшою є ця область, тим більша нерівність розподілу доходів у суспільстві і навпаки. Абсолютна нерівність в розподілі на графіку показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа. У цій ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в точці В. Він показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші – взагалі нічого не отримують.

Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом концентрації доходів або коефіцієнтом Джині (за ім’ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.), який запропонував використовувати цей коефіцієнт).

Коефіцієнт Джині показує характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими групами. За рівномірного розподілу доходів у суспільстві коефіцієнт Джині дорівнює 0, а чим вищий ступінь нерівномірності доходів у суспільстві, то ближчий цей коефіцієнт до 1.

51. Сутність суспільного відтворення. Відтворення національного продукту та національного багатства.

Одним із найбільш глобальних економічних процесів, що відбуваються на рівні всього суспільства, є процес суспільного відтворення.

Суспільне відтворення - це процес суспільного виробництва, який взято не як окремий одноразовий акт, а як постійно повторюваний процес.

Це суспільне виробництво, що перебуває в постійному процесі свого відновлення. Він охоплює всі фази й всі без винятку сторони суспільного виробництва. Але в цьому надзвичайно складному макроекономічному процесі виділяють три основні моменти:

- відтворення матеріальних благ;

- відтворення робочої сили;

- відтворення виробничих відносин.

Відтворення матеріальних благ є кінцевою метою функціонування суспільного виробництва, адже тільки через їх постійне виробництво стає можливим процес обміну речовин між людиною і природою. Цей процес є підґрунтям суспільного відтворення, відображає сутність останнього і не має аналогів щодо своєї складності. Його кінцевим наслідком є постійний процес споживання створених матеріальних благ і такий самий постійний процес відновлення всієї сукупності матеріальних благ для їх наступного споживання.

Як відомо, створення матеріальних благ є безпосередньо функцією робочої сили, витрати якої слід кожного разу відшкодовувати. Цей процес полягає в тому, що з усієї сукупності вироблених матеріальних благ слід виділити ту їх частку, яка буде еквівалентною за вартістю витраченій робочій силі і призначена виключно для її відновлення. За своєю натуральною формою ця сукупність матеріальних благ і послуг являє собою ті блага, які слугують відновленню фізичної та духовної енергії, витраченої всіма робітниками.

Відтворення виробничих відносин являє собою процес, кінцевим результатом якого, перш за все, є відновлення статус-кво основних суб'єктів цих відносин. Такими основними суб'єктами суспільного виробництва є з одного боку, власники засобів виробництва, а з іншого - власники робочої сили (наймані працівники). Сутність цього процесу полягає в тому, що кожен з цих суб'єктів виходить з процесу суспільного відтворення в тій якості, в якій він у нього вступив. Власники засобів виробництва не тільки залишаються власниками певної кількості об'єктивного фактора виробництва, а й збільшують його розміри. Власник же робочої сили кожного разу виходить з процесу суспільного виробництва тільки власником своєї робочої сили. Але ця постійність відновлення статусу суб'єктів суспільного виробництва має місце тільки стосовно сукупного феномену (сукупний власник, сукупна робоча сила) і не стосується кожного окремого індивіда. Серед них відбувається процес переходу зі стану, наприклад, власника, у стан найманого працівника і навпаки. Але ці одиничні й випадкові за своїм характером переходи не змінюють загальної ситуації, яка реалізується в тому, що з кожного процесу такого відтворення сукупний власник виходить власником, а той, хто входив у цей процес як найманий працівник, виходить з нього в тій самій якості.

Матеріальним результатом суспільного відтворення є сукупний суспільний продукт. За своєю натурально-речовою формою він поданий матеріальними благами у вигляді певних речей і послугами, які теж є матеріальними, але не набувають речової форми.

Виробництво суспільного продукту є важливим джерелом зростання національного багатства. Національне багатство - це сума матеріальних і духовних благ, які вироблені в суспільстві за всю його історію. Відповідно до концепції національних рахунків національне багатство визначається як сума чистого власного капіталу всіх суб'єктів господарювання, тобто в нього входять, крім матеріальних благ і ресурсів, також невиробничі матеріальні активи (авторські права, ліцензії і т. п.), фінансові активи (без фінансових зобов'язань).

У широкому розумінні слова до національного багатства слід включати те, чим в тій чи іншій формі володіє нація. При такому розумінні змісту цієї категорії до його складу зараховують не лише матеріальні блага, а й усі природні ресурси, твори мистецтва тощо. Однак при цьому досить складно підрахувати його обсяг через ряд об'єктивних причин. Тому показник національного багатства у практиці аналізу використовується у вузькому розумінні його змісту. Для цього до його складу зараховують усе те, що так чи інакше опосередковане працею людей і може бути відтворене. У зв'язку з цим національне багатство країни можна визначити як сукупність матеріальній: і культурних благ, нагромаджених на відповідний момент у певній країні протягом її історичного розвитку.

До складу національного багатства входять:

– основні виробничі і невиробничі фонди;

– обігові виробничі фонди і матеріальні запаси та резерви;

– природні ресурси, які включені до народногосподарського обігу або розвідані й оцінені та які можуть бути включені до нього найближчим часом.

Важливим аспектом відтворення національного багатства є відтворення трудових ресурсів. Воно включає в себе: природний рух населення, тобто народжуваність та смертність; відновлення і розвиток життєвих сил людей; забезпечення усіх працездатних роботою у матеріальному виробництві та інших сферах діяльності; планомірне навчання суспільно корисній праці; підвищення виробничої кваліфікації; розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між галузями та економічними районами країни.

Національний продукт являє собою сукупність товарів і послуг, вироблених у межах національного господарства протягом року. В умовах товарного виробництва він обчислюється у вартісному вираженні. Національний продукт є матеріальною основою життя людей, оскільки саме він задовольняє різноманітні потреби населення.

Відтворення національного продукту – це безперевне поновлення витрачених обсягів продукції, товарів і послуг шляхом їхнього наступного відтворення / поновлення.

52. Економічне зростання: сутність, типи і фактори.

Загальновідомим фактом є те що економіка розвивається циклічно. Незважаючи на те, що економічне зростання переривається спадами, переважає зростання. Економічне зростання визначається з двох позицій:

1) як поступальний приріст реального обсягу ВВП, ВНП або національного доходу (НД) за рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або) кращого їх використання без порушення рівноваги у короткострокових періодах;

2) як реальний приріст ВВП (ВНП чи НД) на одну особу.

Розрізняють три типи економічного вростання:

- екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів;

- інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;

- змішаний, який поєднує інтенсивні й екстенсивні типи. Оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм

майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним. Залежно від того, які фактори превалюють, можна говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи.

Фактори:

1) Фактори пропозиції включають:

1. кількість і якість природних ресурсів; 2. кількість і якість трудових ресурсів; 3. обсяг основного капіталу (основні фонди);

Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори.

2) Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує збільшення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

3) Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

53. Циклічність економічного розвитку. Основні характеристики циклів.

О дним з найважливіших проявів економічної нестабільності є циклічність. Циклічність економічного розвитку – це регулярні коливання рівнів ділової активності, при яких зростання активності (виробництва) замінюється спадом, який, у свою чергу, потім замінюється зростанням. Циклічність можна розглядати як один із способів саморегулювання ринкової економіки. Оскільки характерна риса циклічності - рух не по колу, а по спіралі, вона є формою прогресивного розвитку. Економічний цикл – це форма руху і розвитку ринкової економіки, природний спосіб економічного саморегулювання, коли ринок стихійно відновлює пропорційність економіки і втрачену рівновагу. Враховуючи основний елемент економічного циклу – економічні кризи, можна дати й іншу назву економічному циклу – рух виробництва від однієї економічної кризи до початку іншої. В економічній літературі виділяються такі цикли: за одне століття, за декілька десятиліть, нормальні економічні цикли, малі цикли, специфічні коливання всередині окремих галузей економіки ( наприклад, сільського господарства) і т.д. Причини виникнення циклічності: зовнішні (політичні, міграції населення, відкриття нових технологій, родовищ, потужні відкриття технологій, інновацій). Внутрішні (особисті потреби, скорочення або зростання яких відбивається на обсягах виробництва і зайнятості; інвестування)

Виділяють 4 фази екон. циклу:

1. пік (спостерігається повна зайнятість і повна потужність виробництв, ціни підвищуються, зростанні ділової активності припиняється)

2. спад (виробництво і зайнятість скорочується, але ціни не завжди падають, тільки тоді, коли є депресія (глибокий тривалий спад) )

3. дно (виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня)

4. пожвавлення (виробництво і зайнятість зростають, зростають і ціни)

54. Ринок праці та особливості його функціонування.

Одними з основних понять ринкової економіки є поняття ринку і його різновидів. Ринок взагалі - це система економічних відносин між продавцями і покупцями товарів та послуг, форма зв'язку між сторонами обміну, в процесі якого встановлюється ринкова ціна на об'єкт обміну і відбувається зміна його власника. Ринком називають також механізм, що зводить разом продавців і покупців товарів та послуг і регулює відносини між ними. Відповідно ринок праці — це система суспільних відносин, пов'язаних з наймом і пропозицією праці, тобто з її купівлею і продажем; Слід підкреслити, що ринок праці не вичерпується відносинами по працевлаштуванню безробітних та заповненню вакансій, а охоплює всю сферу найманої праці. Це положення має не лише теоретичне, але і важливе практичне значення, оскільки з нього витікає, що об'єктом політики ринку праці повинно бути широке коло трудових відносин і все економічно активне населення. Сюди відносяться проблеми оплати і умов праці, обсягу й інтенсивності виконуваної роботи, стабілізації і гарантій зайнятості, трудової мотивації, підготовки і перепідготовки робочої сили. Таке трактування предмету ринку праці називається розширеним на відміну від звуженого, яке відносить до проблем ринку праці лише сферу обігу, а до суб'єктів ринку праці лише людей.

55. Безробіття, його види та наслідки

Безробіття — це складне соціально-економічне явище, при якому частина економічно активного населення не має роботи.

Види:

Циклічне безробіття виникає внаслідок коливань економіки.

Фрикційне безробіття виникає, коли люди тимчасово знаходяться без роботи в результаті зміни місця праці, професій або при першому пошуку роботи.

Структурне безробіття — виникає в результаті зміни структури економіки, викликане науково-технічним прогресом і зміною структури потрібних кадрів.

Сезонне безробіття — результат природних коливань кліматичних умов протягом року або коливань попиту. Зникає протягом року.

Наслідки:

Коли економіка не в змозі створювати достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенційне виробництво товарів і послуг втрачається. Тобто безробіття заважає суспільству постійно рухатися вгору по кривій своїх потенційних можливостей. Економісти вважають цю втрачену продукцію відставанням ВВП, або розривом ВВП (розрив є різницею між потенційним ВВП і фактичним ВВП. Останній визначається, виходячи із припущень про те, що існує природний рівень безробіття за нормальних темпів економічного зростання)

До негативних соціально-економічних наслідків безробіття можна віднести:

1. Незайнята робоча сила означає недовикористання економічного потенціалу суспільства, прямі економічні втрати, що є наслідком природного й фактичного безробіт­тя (і відповідно зайнятості).

2. Безробіття сковує вимоги профспілок про підвищення заробітної плати, тобто спрацьовує на користь вимог союзів підприємців.

3. При тривалому безробітті працівник втрачає кваліфі­кацію, а одержання нової кваліфікації й адаптація до нових умов часто протікають для нього болісно. За результатами досліджень, працівник навіть після трьох місяців безробіття досягає попередньої продуктивності праці лише приблизно через 7 місяців.

4. Безробіття веде до прямого падіння раніше досягнуто­го рівня життя. Допомога по безробіттю завжди є меншою, аніж за­робітна плата і має тимчасовий характер. Зростання без­робіття знижує купівельний, інвестиційний попит, скоро­чує обсяги заощаджень у населення.

56 Цілі принципи та механізм державного регулювання зайнятості. Державне регулювання зайнятості населення — це система соціально-економічних й організаційно-правових заходів, які розробляють і реалізують органи державної влади, спрямовані на забезпечення ефективної зайнятості трудових ресурсів.

Сучасний механізм регулювання досить складний, органіч¬но поєднує ринковий механізм саморегулювання економічних процесів і систему заходів державного сприяння зайнятості. Державне регулювання зайнятості є різноплановим за своїми наслідками процесом. Його об'єктом є людина, яка завжди і безпосередньо перебуває в ролі суб'єкта всього спек¬тра суспільних відносин. Тому цільові орієнтири механі¬зму регулювання зайнятості повинні виходити з бага¬тьох засад, основними з яких є: — економічна доцільність досягнення певного рівня зай¬нятості та вибору відповідних регулюючих заходів; — достатня і стабільна ефективність розподілу ресурсів праці; — утвердження гуманістичних і демократичних рис суспільства. Цільові орієнтири зумовлюють відповідний вибір прин¬ципів державного регулювання зайнятості Державне регулювання зайнятості потребує відповідних інфраструктурних елементів, конкретного набору заходів, певної послідовності й узгодженості впровадження їх, що у своїй сукупності визначає механізм впливу держави на систему зайнятості. Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові: — система вивчення і прогнозування стану загальнона¬ціонального та локального ринків праці; — розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості; — система професійної підготовки та перепідготовки; — розгалужена система органів працевлаштування; — централізовані й місцеві банки даних попиту на ро¬бочу силу та її пропозицію; — спеціальні програми стимулювання зайнятості у пра-ценадлишкових регіонах. Ефективність державного регулювання зайнятості в значній мірі залежить від співвідношення активних та па¬сивних методів впливу на рівень зайнятості (5). Формування інформаційного суспільства та підвищен¬ня інтелектуального змісту праці зумовлюють зростання вимог до якості робочої сили. Тому в державному регулю¬ванні зайнятості розвинутих країн набирають ваги заходи довготривалого характеру, спрямовані на розвиток якісних параметрів трудових ресурсів.

57Еволюція теоретичних концепцій ринку праці, зайнятості та безробіття

Економічна наука в цілому досить повно дослідила тео­ретичний і практичний зміст, принципи організації та ме­ханізм функціонування ринку праці. Це дає змогу харак­теризувати його, незважаючи на всю реальну суперечливість, з позицій системної цілісності. Найвідомішими концепція­ми, що висвітлювали історичний процес еволюції ринкової системи, є неокласична, кейнсіанська та інституціональна концепції ринку праці та безробіття.

Неокласична концепція ґрунтується на теорії загальної економічної рівноваги, розробленій у другій половині XIX ст. Л. Вальрасом. Створена за її принципами статична модель ви­ходить із таких ідеальних умов виробництва й реалізації:

—   наявність досконалої конкуренції, що забезпечує аб­солютну гнучкість цін і ставок заробітної плати;

—   миттєва реакція цін і ставок заробітної плати на зміни ринкової кон'юнктури;

—    обов'язкова раціональність поведінки ринкових су­б'єктів, їхня повна інформованість та вільна мобільність.

Статичний характер моделі ринку, орієнтуючи її на вияв лише властивостей цін рівноваги, залишав поза увагою сам механізм формування таких цін. Тому послідовники тра­дицій неокласичної школи (Д. Гілдер, А. Лаффер, Р. Холл та ін.) розглядають саме ціновий механізм як основний регулятор динамічної системи ринку праці. Заробітна пла­та, виступаючи ціною праці, з одного боку, відповідно реагує на кон'юнктуру ринку, а з другого, впливаючи на попит і пропозицію робочої сили, регулює їхнє співвідношення, підтримуючи необхідну відповідність між ними. Згідно з цією концепцією існує зворотна пропорційна залежність між рівнем заробітної плати й величиною зайнятості: чим ниж­чий рівень заробітку, тим за інших однакових умов вища зайнятість, і навпаки. Тому зростання безробіття тут ста­виться в пряму залежність від надмірно високої і негнуч­кої заробітної плати всіх, хто працює за наймом, і трактується як добровільне волевиявлення носіїв робочої сили, які ко­лективними зусиллями протидіють зниженню заробітної плати в разі перевищення пропозиції праці над попитом на неї.

Катастрофічна криза початку 30-х років, що охопила провідні індустріальні держави світу, спричинила появу нових, кейнсіанськихпоглядів на проблему функціонування ринку праці, зайнятості й безробіття. Піддавши різкій кри­тиці постулат про ніким і нічим не обмежену саморегу- льованість ринку через механізм вільної конкуренції, Дж. Кейнс та його послідовники розробили теорію, яка за своєю сутністю є дослідженням причин відхилень від ста­ну ринкової рівноваги. На відміну від неокласиків, Кейнс досліджував ринок праці як інертну, статичну систему з жорстко фіксованою ціною праці, відтак і пояснював виму­шене безробіття причинами недостатнього сукупного попи­ту: недостатність сукупного попиту на продукцію обмежує прибуткову реалізацію товарів і послуг; зменшення доходів підприємств обмежує, у свою чергу, обсяги інвестицій у виробництво, відповідно скорочується і попит на працю. Забезпечення стимулів до зростання сукупного попиту Дж. Кейнс покладав на державу, якій належить розробля­ти й здійснювати комплекс заходів бюджетної та грошово- кредитної політики як допоміжних регулюючих засобів.

Положення Дж. Кейнса про недостатність сукупного ефективного попиту як основну причину безробіття, регу­люванням якого держава може вирішувати проблему, ак­тивно підтримали інші дослідники (Р. Лекачмен, С Харрі- сон, Дж. Робінсон). Динамічні моделі неокейнсіанців, роз­роблені відповідно до післявоєнних умов розвитку, зняли статичні обмеження кейнсіанського підходу, врахувавши не лише стан депресії, а й піднесення.

Тісно перегукується з цими трактуваннями ринку праці, зайнятості й безробіття і концепція А. Філліпса, більше відо­ма під назвою "кривої Філліпса". На основі емпіричних до­сліджень вчений встановив зворотну залежність між рівнем безробіття і темпами інфляції: чим вищий рівень безробіття, тим нижчі темпи інфляції, і навпаки. Виведена функціональ­на залежність стала головним аргументом його рекомендації про можливість регулювання рівня безробіття за рахунок інфляції, так само як і інфляції за рахунок безробіття.

Рішучими критиками кейнсіанської концепції зайня­тості виступили представники монетаризму на чолі з М. Фрідменом. Висунута ними теорія адаптивних очіку­вань спростовує тезу про альтернативність у довготривало­му періоді змін рівнів інфляції та безробіття. Відрив номі­нальної заробітної плати від її реальної купівельної спро­можності швидко усвідомлюють як працівники, так і підприємці: перші вимагають підвищення заробітної пла­ти, другі реагують на це згортанням виробництва й попиту на працю. Тільки максимальне вивільнення попиту і про­позиції робочої сили, включаючи обмеження тиску з боку профспілок на рівень заробітної плати, здатне підвести під зайнятість і безробіття економічну основу, повернувши їм активну роль факторів економічного зростання.

Виходячи з об'єктивних наслідків та передумов функціо­нування ринку, монетаристи виводять закономірність ринку праці у вигляді "природної норми безробіття", розуміючи під нею рівень безробіття, який за відсутності циклічних коливань дорівнює сумі структурного і фрикційного безро­біття. Це гранично допустимий і разом з тим необхідний рівень безробіття. Причому гранична допустимість його зумовлюється зовсім не оптимальністю економічного зрос­тання (остання може бути й нижчою, ніж природний рівень), а функціональними залежностями ринкової системи і пе­редусім антиінфляційним ефектом мінімізації безробіття до певних меж. Намагання уряду скоротити розміри "резерв­ної армії праці" до нижчих від її природної норми спричи­нятимуть посилення інфляційних процесів, оскільки на основі інфляційних очікувань поступово формуються уяв­лення і приймаються рішення щодо ділової активності й зайнятості. Врешті-решт економіка повертається до первіс­ного стану безробіття, але вже на вищому інфляційному рівні.

При всій аргументованості й поширеності сьогодні мо- нетаристської концепції проблема зайнятості й безробіття в частині меж і загалом можливостей регулювання її за допомогою ринкового механізму залишається дискусійною. Чи не тому в 60—70-ті роки впливовим у науці став інсти туціональнишапрям, який відійшов від традицій мак- роекономічного аналізу і пояснював диспропорції ринку праці особливостями динаміки окремих галузей економі­ки, професійних і демографічних груп. Теоретичні конст­рукції цього напряму (Т. Веблена, Дж. Гелбрейта, Д. Уль­мана та ін.) обґрунтовують помилковість основних прин­ципів неокласичного аналізу стосовно реальної та повної інформованості суб'єктів ринку, їхньої вільної і раціональної мобільності, досконалої конкуренції. Навіть розвиток де­мократичних засад і техніко-інформаційних можливостей не позбавляє ринкову систему інерційності, що певною мірою паралізує ринкові процеси. Нарощувана неоднорідність рин­ку у вигляді множини секторів і робочих місць із різною специфікою характеристик, узгодження підприємницьки­ми асоціаціями формальних і неформальних правил віднос­но питань найму, звільнення працівників та інших питань гальмують вільний перелив робочої сили, спричиняють ти­повість саме недосконалої конкуренції. Усі ці бар'єри по­ряд з іншими політико-правовими, національними, мораль­но-психологічними факторами ("інституціями") в реальній дійсності й визначають поведінку суб'єктів на ринку праці. Тому вирішення проблем зайнятості й безробіття залежить від здійснення різного роду інституційних реформ. Головну проблему ринку праці — безробіття — інституціоналісти роз­цінюють як наслідок ринкової стихії, яка зумовлює циклічні коливання кон'юнктури. Звідси й пояснення пропонованих ними методів реалізації "соціального контролю" — держав­ного антициклічного регулювання й планування економіки, соціального страхування безробітних тощо.

58 Необхідність, зміст, структура та функції фінансів

У сучасних умовах фінанси визначають як систему економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД).

Об'єктивна необхідність фінансів, Незвважаючи на те, що існування фінансів безпосередньо пов'язане з існуванням грошей, причиною, що зумовила виникнення та існування їх, є не гроші, а потреби суб'єктів економіки (домогосподарств, підприємницького сектору та держави) у ресурсах, які б забезпечували їхню життєдіяльність.

Структура фінансів

До приватних фінансів подекуди відносять фінанси населення (домогосподарств, сім'ї). Це пов'язано з проблемою вивчення структури надходжень і витрат сімейного бюджету. Такий підхід потребує пояснення.

Фінанси домогосподарства - грошові відносини щодо формування та використання громадянами (членами сім'ї), які разом проживають і ведуть домашнє господарство, спільного грошового фонду, який називають сімейним бюджетом. Проблема фінансів домогосподарства теоретично осмислюється вітчизняною наукою і потребує подальшого розвитку. Сьогодні нам важливо зрозуміти, що купівля-продаж товарів домогосподарства ми - явище обміну. Формування спільних грошових фондів та використання їх - сфера розподільчих (перерозподільчих відносин), яка і утворює фінанси.

Фінанси підприємств, установ та організацій - система відносин між юридичними особами, між юридичними особами і державою, між юридичними і фізичними особами з приводу формування та використання певних грошових фондів (фінансових ресурсів). На цьому рівні формується переважна частка фінансових ресурсів країни.

Фінанси громадських об'єднань - система відносин між:

- громадськими об'єднаннями та їхніми членами;

- щодо сплати членських внесків, отримання різних виплат, надання пільг;

- за напрямами використання грошових фондів об'єднання: -громадськими об'єднаннями і підприємствами, організаціями

й установами (добровільні внески, пожертвування тощо);

- між різними рівнями громадських об'єднань;

- між громадськими об'єднаннями і підвідомчими господарськими об'єднаннями.

Державні фінанси - особлива сфера розподільчих відносив, пов'язана з первинним і вторинним розподілом та використаним ВВП з метою утворення фонду грошових засобів, необхідного для здійснення державою покладених на неї функцій.

Такі грошові засоби набувають форм:

- державного бюджету;

- регіональних бюджетів;

- місцевих бюджетів;

- спеціальних фондів;

- фінансів державних підприємств. Риси фінансів:

- набирають грошової (ненатуральної) форми;

- носять розподільчий (нееквівалентний) характер, на відміну від обміну, якому властива еквівалентність;

- розподіл ВВП і НД здійснюється через реальні грошові фонди (на відміну від цінового розподілу);

- акумулюють і використовують фінансові засоби на безоплатній основі.

Значення фінансів. Фінанси виникли як реакція на реальні потреби суб'єктів суспільного життя. Завдяки акумуляції грошових ресурсів, тобто зібранню та накопиченню їх у спільному фонді, і розподілуїх незалежно від внеску суб'єктів, що формували цей фонд, здійснюється стабілізаційний вплив на економічний стан членів сім'ї, економічний і соціальний клімат підприємства, відбувається економічне та соціальне вирівнювання в суспільстві.

59 Фінансова система держави

Фінансова система - це сукупність фінансових операцій, які проводяться суб'єктами фінансової діяльності з використанням певного фінансово-кредитного механізму. Розгляд фінансової системи за складом суб'єктів передбачає визначення підсистем діяльності таких суб'єктів. До них відносяться; державні фінанси, фінанси недержавних підприємств і установ, фінанси громадян, фінанси спільних підприємств, фінанси закордонних юридичних та фізичних осіб та ін. В свою чергу, кожен із названих елементів включає певну сукупність фінансових операцій, яка розглядається як фінансова підсистема.

Під фінансовою системою держави розуміють: - сукупність фінансових інститутів, кожен з яких сприяє утворенню та використанню відповідних грошових фондів; - сукупність державних органів та установ, які здійснюють у межах своєї компетенції фінансову діяльність;  - система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів грошових коштів держави, місцевого самоврядування, підприємств. Установ, організацій, галузей народного господарства. 

фінансова система включає:

1) бюджетну систему яка складається з державного бюджету й місцевих бюджетів;.

2) фінанси спеціальних цільових фондів (Пенсійного фонду- фондів соціального страхування. Фонду гарантування вкладів фізичних осіб);

3) кредитну систему, яка включає як державний і муніципальний кредит, так і банківське кредитування. Проте, якщо державний і муніципальний кредит є безумовною сферою публічного регулювання, то банківське кредитування досить специфічно входить до фінансової системи. Фінансово-правовий аспект банківського кредитування стосується тільки тих відносин, які охоплюють і регулюють рух публічних грошових коштів, не включаючи цивільно-правові аспекти банківського кредитування;

4) обов'язкове державне страхування, що є формою формування, розподілу й використання цільових грошових фондів, призначених для соціальних, відновлювальних, попереджувальних та інших цілей;

5) фінанси господарюючих суб'єктів як відокремлені грошові фонди, що пов'язані з формуванням, розподілом і використанням грошових фондів держави й місцевого самоврядування.

Зазначені Інститути фінансової системи Існують як на державному, так і на місцевому рівнях. Всі вони мають властивості, притаманні фінансам як економічній

бюджет — це система грошових відносин, яка виникає між державою, з категорії, проте через свої особливості по-різному впливають на соціально-економічні процеси, одночасно взаємодіючи між собою.

60 Державний бюджет. Бюджетний дефіцит і державний борг

Державний одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланснадходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності.

Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогоспо­дарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Бюджетний дефіцит представляє собою різницю міждержавними доходами і видатками. Це означає, що держава стає позичальником фінансових коштів у населення, банків і підпри-ємств або іншої держави, у міжнародних фінансових організацій.Форми залучення позикових коштів для фінансування витратбюджету можуть бути такими, як випуск і розміщення державних зобов'язань, різноманітні позики. Дефіцит свого бюджету держава покриває за рахунок позики – випуску

державних боргових зобов”язань. Інший шлях покриття дефіцитного бюджету

– емісія небезпечних кредитних грошей, що веде до значного стрибка

інфляції