1. Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки

Перші висловлювання про економіку як науку з'явилися понад два тисячоліття тому. На початку нової ери виникає християнство, яке проголосило навіть найпростішу працю необхідною і святою справою. Християнство проголошувало також принцип справедливої ціни, доцільності соціальної (а не індивідуальної) оцінки створених благ тощо. Ці положення були розвинуті у працях А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса та інших, проте перші систематизовані знання про сутність економічної системи, її цілі виникли лише наприкінці XV — в XVII ст., на етапі становлення капіталістичного способу виробництва.

Меркантилізм. Першою школою політичної економії (як основної складової економічної теорії) був меркантилізм, який отримав свою назву від італійського слова "мерканте" — торговець, купець. Це зумовлено тим, що капіталістичні економічні відносини почали формуватися насамперед у торгівлі. Найвидатнішим представником меркантилізму був французький учений А. Монкретьєн (1575— 1621). Меркантилісти відображали переважно інтереси торговельної буржуазії. Вони першими поставили питання про причину багатства, проте ототожнювали його з грошима, а джерелом багатства вважали сферу обігу, яку назвали предметом політичної економії. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. такі погляди почали суперечити інтересам промислової буржуазії, значною мірою перестали відповідати реаліям дійсності, тому на зміну меркантилізму приходить класична політична економія, що є другим етапом у розвитку економічної теорії.

Класична політекономія. Найвидатнішими представниками класичної політекономії були англійські економісти А. Сміт (1723-1790) і Д. Рікардо (1772-1823). Основою переходу до неї було те, що капітал із сфери обігу інтенсивно проникає у сферу виробництва. Предметом економічної теорії вважали відносини між людьми у цій сфері. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів: їх об'єктивного характеру, необхідності використання у господарській практиці та політиці. Так, Д.Рікардо доводив, що ця наука вивчає закони розподілу багатства, сформулював закон обернено-пропорційної залежності між заробітною платою і прибутком. Єдиним джерелом вартості він вважав працю робітника, яка лежить в основі доходів інших класів. Оскільки Англія на той період була найрозвинутішою країною світу, класики політичної економії виступали проти політики протекціонізму, за вільну конкуренцію. Зміцнілій буржуазії непотрібне було активне втручання держави в економіку, тому А. Сміт і Д. Рікардо виступали за державу, здебільшого як "нічного сторожа" — захисника приватної власності, вільної конкуренції, суб'єкта, що створює загальні умови виробництва (розвиває освіту, будує дороги тощо).

Марксистська політекономія. Наступний етап розвитку економічної теорії пов'язаний з іменами К. Маркса (1818—1883) та Ф. Енгельса (1820—1895). Основною заслугою економічних поглядів К. Маркса було вчення про двоїстий характер праці, додаткову вартість, обґрунтування законів розвитку капіталістичного способу виробництва і насамперед основного економічного закону. Він визначив предметом дослідження капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва та обміну, обґрунтував історично перехідний характер даного ладу, сутність абсолютної ренти та ін. Проте при з'ясуванні особливостей дії закону єдності та боротьби суперечностей за капіталізму акцентував увагу лише на боротьбі, на необхідності знищення класу буржуазії (значною мірою це було виправдано умовами тогочасного етапу розвитку капіталізму), недооцінював роль приватної власності, гіпертрофовано розглядав роль державної власності. Багато ідей К.Маркса догматично тлумачилися верхівкою партійного, державного та радянського апаратів.

Неокласичний напрям сформувався у протистоянні з марксизмом ще у 70-ті роки XIX ст. і відстоює ідею мінімального, опосередкованого втручання держави в економіку. Англійський економіст А. Маршалл (1842—1924) і український учений М. Туган-Барановський (1865—1919) справедливо стверджували, що ці два підходи слід об'єднати.

Нині неокласичний напрям представлений двома теоріями — монетаризмом і неолібералізмом. Найвідоміший представник монетаризму американський економіст М. Фрідман (народився у 1912) стверджує, що державне регулювання економіки повинно обмежуватися контролем над грошовою масою, кількістю грошей в обігу. Кейнсіанський напрям отримав назву від імені англійського економіста Дж. Кейнса (1883—1946), який стверджував, що без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів, зокрема — збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи тощо. Сучасних послідовників Кейнса називають посткейнсіанцями. Вони виступають за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за довгострокове регулювання економіки у формі національного планування та інші ідеї.