§5. Доба бронзи

Бронзовий вік дістав свою назву від першого здобутого людьми штучного сплаву міді з оловом, свинцем або миш'яком. Бронза була значно міцніша за мідь. Ця перевага сприяла поширенню й утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї і прикрас, однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося. Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі і Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. е. Поступово було налагоджене місцеве виробництво: у Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні – металообробки.

Доба бронзи та раннього заліза

3 появою бронзи відбувся перший суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства. Поділ праці між орачами і скотарями передбачав необхідність обміну продуктами праці, тобто примітивної торгівлі, яка включала в себе тепер не лише злаки (ячмінь, пшеницю, просо, жито) і м'ясо, але й металеві вироби і сіль.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в епоху бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

завдяки значному посиленню ролі чоловіка в господарстві й усіх сферах суспільного життя в епоху бронзи відбулася заміна матріархату патріархатом, родовід тепер вівся батьківською лінією;

значне зростання продуктивності праці призвело до появи додаткового продукту, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

з великосімейної громади виокремилися мала сім'я (чоловік, дружина, діти);

формувалися союзи племен, створювалися органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

В епоху бронзи стрімко вдосконалювалася зброя, відбувалася подальша воєнізація суспільства, інтенсивно формувалися й переміщалися етноси (тому епоху бронзи ще називають періодом першого Великого переселення народів). Первісне суспільство в цю епоху поступово вступає в пєріод розкладу, оскільки:

виокремлюється як основний його осередок патріархальна сім'я;

виникає поділ общинників на багатих і бідних (майнова і станова нерівність);

з'являється приватна власність.

Наприкінці III - першої половини II тис. до н. е. на теренах Прикарпаття, Поділля, Волині й Полісся проживали скотарські племена індоєвропейців - носіїв культури шнурової кераміки, які стали етнічним підґрунтям формування пізніших племен германців, балтів і слов'ян. У XV ст. до н. е. їх змінили споріднені з ними племена комарівської і тшинецької культур, які розселилися в Прикарпатті, Волині, долині Середнього Дніпра та басейні Прип'яті.

Значні археологічні культури: ямна культура, катакомбна культура, зрубна культура.

5.1. Ямна культура

За своєю масштабністю ямна спільнота не мала аналогів у світовій системі культур доби бронзи. Вона об'єднувала пам'ятки ямної, буджацької та полтекінської культур, що відносяться до періоду раннього бронзового віку (XXX—XXIIІ ст. до н. е.). Поширення ямної спільноти у степу та лісостепу Східної і Центральної Європи, від Зауралля на сході до теренів Сербії, Болгарії та Угорщини на заході, позначено будівництвом курганів. Тому її іноді називають ямно-курганною спільнотою. Класик російської археології В. О. Город-цов виділив ямну культуру на початку XX ст., після розкопок могил, розташованих уздовж середньої течії Сіверського Дінця. Надалі "ямні" могили досліджено в Криму, Степу та Лісостепу. Поза "ямним" ареалом в Україні лишилися Полісся та Захід. Помітний внесок у вивчення "ямників" зробив російський археолог М. Я. Мерперт. Серед українських дослідників ямної спільноти — О. Г. Шапошникова, І. Ф. Ковальова, З. П. Марі на, А. В. Ніколова, М. Я. Ричков, Д.Л. Тесленко та ін. Назва спільноти походить від типу поховальних споруд — прямокутних ям, перекритих могильним насипом. Могили ямної спільноти виступали родовими усипальнями великих сімей. Померлих ховали у скорченому стані на спині на ранньому етапі та на боці — у пізніші часи, посипали червоною вохрою. Орієнтували небіжчиків переважно на схід у регіонах на схід від Дніпра та на захід — у Правобережній Україні. Над поховальною спорудою зводили могилу. Небіжчиків, особливо дітей, супроводили горщиками з високими плічками та пригостреним дном, а також знаряддями праці, зброєю та прикрасами. Серед прикрас дротяні пронизки із золота й срібла. У поховальному звичаї використовували кам'яну монументальну скульптуру — антропоморфні стели, що являють собою стилізовані зображення людини.

Поселення ямної спільноти відомі менше. Розташовувалися вони здебільшого вздовж Дніпра. Серед них Михайлівське (верхній шар), Дурна Скеля у Надпоріжжі та група селищ поблизу Черкас, досліджених М. П. Сиволапом. Михайлівське поселення, обнесене ровами та кам'яними мурами, вважається племінним центром ямного населення нижньодніпровського регіону. Серед інших племінних груп спільноти в межах України виділимо буджацьку, дністровську, південнобузьку, кримську, молочанську, східну надазовську, сіверськодонецьку, орільсько-самарську, лісостепову лівобережну та лісостепову правобережну. Кожна з них репрезентована сотнями, а то й тисячами досліджених поховань. Тобто український масив "ямних" старожитностей є найпотужнішим серед інших і деякою мірою визначає образ спільноти загалом.

Племена ямної спільноти, розвиваючи систему пасторалізму, вели активний спосіб життя, поступово освоюючи обшири Степу та Лісостепу. У тваринництві поєднувалися стійлове утримання худоби й відгін у сприятливі пори року. В першому випадку розводили переважно велику рогату худобу, у другому — дрібну, зокрема — овець. Серед остеологічної колекції з середнього та верхнього шарів Михайлівки переважала велика рогата худоба (44,2%). Дрібна становила 32,7 %, кінь — 17,8 %, а свиня лише 2,2 %. У перерахунку на живу вагу роль великих тварин стає ще відчутнішою. Окрім м'ясо-молочної худоби, утримували волів як тяглову силу. Відбувалося поступове, але неухильне освоєння степових межиріч, вододілів. Тому й могили ямної спільноти досліджені не тільки вздовж річкових долин, а й на певній відстані від них, у відкритому степу. Мобільності населення сприяло застосування колісного транспорту — возів (на двох чи чотирьох суцільних дискових колесах), запряжених волами. Водночас підтримання збалансованого харчового раціону вимагало культивації зернових культур. Землеробство мало підсобний характер. Для посівів використовувалися родючі ділянки заплави Дніпра. На кераміці з поселень виявлено відбитки пшениці-двозернянки, м'якої та карликової пшениці, ячменю, проса. Знайдено рогові мотики для обробки ґрунту, крем'яні вкладні для серпів, зернотерки.

Ліплена кераміка в якісному відношенні поступалася кращим зразкам енеолітичної, особливо трипільської. В асортименті "ямного" посуду, де значною мірою зберігалися середньостогівські традиції, переважали округлі горщики з короткою шийкою, високими плічками та пригостреним дном. З'являються також кружки та амфорки з невеликим сплощеним денцем. Скромний декор посуду обмежувався відбитками мотузки, защипами, розчосами гребінцевого штампу, функціонально декоративними вушками (рис. 11). Значного розвитку набула місцева металообробка. Ретельний аналіз відповідних матеріалів дав підстави українській дослідниці Л. А. Черних поставити питання щодо виділення надчорноморського "ямного" осередку металовиробництва, орієнтованого, зокрема, на розробку донецьких родовищ мідної руди в Бахмутській улоговині. На Михайлівському поселенні, де знайдено ступки для подрібнення руди, сопла, ковадла та зразки готової продукції, С. С. Березанська та О. Г. Шапошникова реконструюють майстерню для виготовлення металевих артефактів. Про її існування за тих далеких часів свідчить, зокрема, склад супроводу поховань ковалів, досліджених С. С. Березанською. Металокомплекс ямної спільноти включав втульчасті сокири, тесла, черенкові долота, ножі, бритви, шила, спіральні пронизки. У виробництві переважали миш'якові бронзи. На цій підставі російський археолог Є. М. Черних відніс ареал ямної спільноти до складу Циркумпонтійської металургійної провінції.

Деревообробне виробництво як окрема галузь господарства вперше наочно представлене саме у населення ямної спільноти. Рештки дерев'яних поховальних споруд і транспортних засобів (возів) дають можливість розкрити особливості теслярської майстерності, підкріпленої належним інструментарієм із бронзових знарядь праці (сокири, тесла, долота, шила). Традиція широкого використання колісного транспорту в поховальному ритуалі також уперше засвідчена у ямної людності, яка поширила її від Уралу до Балкан. Локалізація поховань із возами чи елементами колісного транспорту охоплювала Степове Надчорномор'я між Доном і Дунаєм та передкавказький локальний варіант ямної спільноти (пам'ятки новотитарівської культури в Надкубанні). Вперше поховання з рештками дерев'яного воза з колесами виявлено О. І. Тереножкіним у кургані Сторожова Могила на Дніпропетровщині. Добре збереглися рештки критого чотириколісного воза в могилі Лук'янівка поблизу Кривого Рога (розкопки О. О. Мельника). Нині колеса виявлені не лише на Балканах та Поділлі, а й на Уралі. Вози були двоколісні (гарби) та чотириколісні, запряжені волами. Дискові колеса зі ступ и ця ми виготовлялися із суцільного шматка деревини чи з двох-трьох дощок, з'єднаних дерев'яними шипами . Використання колісного транспорту чи його елементів (коліс) у поховальному ритуалі стає з часом вагомою матеріальною ознакою культури індоєвропейців загалом та індоіранців зокрема. Отже, поховання у возах фіксуються на усьому степовому просторі Східної Європи, концентруючись при цьому навколо Нижнього Дніпра. Там містилося укріплене Михайлівське поселення — центр нижньодніпровського союзу племен. Певною мірою можна стверджувати, що поховання з возами позначали напрями розселення давніх індоєвропейців.