Засоби, що зменшують потребу міокарда в кисні

-Адреноблокатори

-Адреноблокатори (анаприлін, піндолол, надолол, метопролол, атенолол, талінолол та ін.) є основними препаратами терапії у більшості випадків ІХС.

Блокуючи -адренорецептори в серці, препарати зменшують надмірний вплив на серцево-судинну систему стресових ситуацій та негативних емоцій. Під впливом -адреноблокаторів зменшуються сила та частота скорочень серця, в результаті чого зменшується його потреба в кисні. -Блокатори негативно впливають на коронарний кровотік. Причиною цього є блокування ₂-рецепторів коронарних судин (для неселективних препаратів), зменшення ударного та хвилинного об`ємів циркулюючої крові. Висока ефективність -блокаторів при ІХС зумовлена виключно значним зменшенням роботи серця.

Тривала терапія -блокаторами (місяці і роки) в індивідуально підібраних дозах знижує в 2 (і більше) рази частоту раптової смертності хворих на ІХС і пацієнтів, які перенесли інфаркт міокарда; полегшує стан хворих, підвищує витривалість до фізичних навантажень, значно зменшує частоту і тяжкість нападів стенокардії.

У цілому перевагу віддають селективним ₁-адреноблокаторам, оскільки вони не блокують ₂-адренорецептори і меншою мірою редукують коронарний і периферичний кровотоки. Крім того, при супутній патології органів дихання ці препарати мало підвищують ризик розвитку бронхоспазму.

-Адреноблокатори із внутрішньою симпатоміметичною активністю (піндолол та ін.) меншою мірою зменшують скоротливу активність міокарда, у зв`язку з чим їм віддають перевагу під час лікування хворих з ослабленим серцем і у постінфарктному періоді.

-Адреноблокатори вводять парентерально і призначають всередину. Більшість препаратів добре (на 70-90%) всмоктується із шлунково-кишкового тракту. Біодоступність -блокаторів становить близько 50%. Біотрансформація їх відбувається в печінці. Ступінь зв`язу-вання з білками плазми для різних препаратів значно коливається (від 5% до 90%). -Блокатори добре проникають у різні тканини. Тривалість ефекту більшості препаратів - близько 8 годин, метопрололу - 12 годин, атенололу і піндололу - 24 години. Ліпофільні -блокатори в основному виводяться через печінку, гідрофільні - через нирки.

-Адреноблокатори найчастіше використовують для лікування стенокардії напруження у хворих з тенденцією до підвищення артеріального тиску і частоти серцевих скорочень. Як правило, використовують селективні -блокатори у комбінації із препаратами інших фармакологічних груп. Хворим із брадикардією або схильністю до неї, з прихованими проявами серцевої недостатності краще призначати -блокатори із внутрішньою симпатоміметичною активністю (піндолол).

-Адреноблокатори призначають для лікування гіпертонії, надшлуночкових аритмій, екстрасистолій, тиреотоксикозу, для профілактики повторних інфарктів міокарда.

При терапії -адреноблокаторами можуть спостерігатися брадикардія, порушення провідності, артеріальна гіпотензія, серцева недостатність, бронхоспазм, погіршення ліпідного спектра (препарати збільшують кількість атерогенних ліпопротеїдів), пригнічення центральної нервової системи, гіпоглікемія, спазм судин кінцівок, диспептичні розлади.

У β-блокаторів відсутній синдром звикання. Вони ефективні при багаторічному прийманні.

Для препаратів характерний синдром відміни. Тому -блокатори відміняють поступово, зменшуючи дозу впродовж тижня або більше.