Блокатори ангіотензинових рецепторів

Дана група представлена такими препаратами, як лозартан (козаар), ірбезартан, валзартан (діован), золарзартан та інші.

Родоначальником цієї групи препаратів є саралазин, який на сьогодні втратив своє значення і не застосовується в клінічній практиці. У 1992 році в медичну практику був упроваджений лозартан (козаар). Пізніше були розроблені такі препарати, як ірбезартан, валзартан, золарзартан, епрозартан.

Препарати блокують ангіотензинові рецептори (АТ₁) в судинах, надниркових залозах та інших органах, знижують рівень альдостерону і норадреналіну в крові. У результаті зменшується загальний периферичний опір судин, знижуються системний артеріальний тиск і тиск у малому колі кровообігу. При блокаді АТ₁-рецепторів у крові підвищується концентрація реніну, ангіотензину І, ангіотензину ІІ. Підвищення останнього приводить до стимуляції АТ₂-рецепторів, які активують натрійурез і розширюють судини, стимулюючи вивільнення NO, а також пригнічують проліферацію ендотелію. Натрійуретичний та діуретичний ефекти також сприяють дилятації судин. Блокатори ангіотензинових рецепторів не впливають на метаболізм брадикініну. Гіпотензивна активність препаратів не нижча, ніж у інгібіторів АПФ, але препарати краще переносяться хворими.

Препарати призначають ентерально незалежно від приймання їжі. Біодоступність становить близько 30%. Блокатори ангіотензинових рецепторів проникають у різні тканини та органи, зв`язуються з білками плазми. Антигіпертензивний ефект розвивається впродовж 6 годин, зберігається до 24 годин. Призначають препарати 1 раз на добу. Максимальний ефект спостерігається через 3-6 тижнів постійного приймання і зберігається тривалий час після відміни препарату. Виводяться блокатори ангіотензинових рецепторів та їх метаболіти через печінку.

Препарати призначають при гіпертонічній хворобі, реноваскулярній гіпертензії, для діагностики підвищеної активності ренін-ангіотензинової системи, при хронічній серцево-судинній недостатності.

Приймання блокаторів ангіотензинових рецепторів може супроводжуватися головним болем, ортостатичною гіпотензією, тахікардією, гіперкаліємією, кашлем (рідше, ніж при застосуванні інгібіторів АПФ). Перелічені побічні ефекти не мають постійного характеру. Препаратам даної групи властива тератогенна дія, у зв`язку з чим вони протипоказані під час вагітності.

Діуретики

До сечогінних засобів, які використовують для лікування гіпертонічної хвороби, відносять такі, як фуросемід, дихлотіазид, оксодолін, клопамід, індапамід, спіронолактон, тріамтерен та ін.

Дія діуретиків на нефрон супроводжується зменшенням реабсорбції натрію і води та зниженням об`єму екстрацелюлярної рідини. Сечогінні засоби мають гіпотензивний ефект на різних етапах захворювання і суттєво потенціюють дію препаратів інших груп. Діуретики широко застосовують для монотерапії початкової стадії гіпертонічної хвороби. Для лікування гіпертонічної хвороби застосовують в основному препарати тіазидного та нетіазидного походження із середньою силою діуретичної дії (дихлотіазид, індапамід, оксодолін, клопамід) і калійзберігаючі препарати із слабкою діуретичною дією (спіронолактон, тріамтерен). Для посилення ефекту та зменшення побічної дії діуретики часто комбінують між собою. Під час лікування загострень гіпертонічної хвороби ІІ і ІІІ стадій та для екстреної терапії гіпертонічних кризів використовують потужні “петлеві” діуретики (фуросемід та ін.). Препарати з середньою та слабкою діуретичною активністю не впливають на рівень артеріального тиску у здорових людей.

Початкове зниження артеріального тиску під час застосування діуретиків є наслідком збільшення екскреції натрію і води із організму та зменшення об`єму циркулюючої крові. Через 6-8 тижнів після початку терапії сечогінними засобами діуретичний ефект препаратів поступово зменшується, і серцевий викид нормалізується. Це пояснюється тим, що зменшення об`єму плазми і зниження артеріального тиску супроводжуються підвищенням активності реніну та альдостерону в крові, які попереджають подальшу втрату організмом рідини і солей. За цих умов гіпотензивний ефект діуретиків пов`язують зі зменшенням периферичного опору судин. Ймовірно, зниження судинного тонусу зумовлене поступовим “вимиванням” внутрішньоклітинного натрію і зростанням концентрації іонів калію у судинних стінках. Незважаючи на підвищену активність ренін-ангіотензинової системи, опір периферичних і ниркових судин зменшується. Діуретики знижують як систолічний, так і діастолічний тиск, зберігають (або навіть збільшують) об`єм серцевого викиду. Терапія діуретиками не супроводжується ортостатичною гіпотензією.

Найбільш широкого використання в лікуванні гіпертонічної хвороби набув дихлотіазид (гіпотіазид), який, як правило, призначають двічі на день, підбираючи для кожного хворого індивідуальну дозу. Останнім часом була створена нова група препаратів діуретиків з вазодилятуючим ефектом, представником якої є індапамід та його пролонгована форма – індапамід-ретард. При лікуванні гіпертонії перевагу віддають препаратам тривалої дії (індапамід-ретарду, оксодоліну і клопаміду), які призначають 1 раз на день або через 1-2 дні.

При надмірному сечогінному ефекті з`являються м`язова слабість (результат втрати калію), спрага, сухість у ротовій порожнині, парестезії. Для профілактики гіпокаліємії призначають препарати калію (калію хлорид, “Аспаркам”, “Панангін”) або комбінують тіазидні діуретики з калійзберігаючими препаратами. Крім того, діуретики (зокрема, тіазидові діуретики) зменшують рівень кальцію в плазмі крові, викликають гіперглікемію, гіперурикемію, підвищення рівня холестерину в крові.