4. Суспільний продукт і його структура

Суспільний продукт – це всі матеріальні і нематеріальні блага, створені суспільством в різних галузях виробництва за певний проміжок часу

В залежності від того, які до його складу входять елементи, розрізняють такі види:

• валовий суспільний продукт;

• кінцевий суспільний продукт;

• валовий внутрішній продукт;

• валовий національний продукт.

Валовий суспільний продукт – це сума виробленої за певний проміжок часу (наприклад, за рік) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва.

Кінцевий суспільний продукт – вся маса виробленої за певний період часу готової продукції.

Валовий і кінцевий продукт – це показники матеріального виробництва.

Валовий внутрішній продукт – вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни.

Валовий національний продукт – складається з кінцевого продукту та вартості виготовлених нематеріальних благ і наданих послуг.

Чистий продукт (національний дохід) – це реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва.

Важливе значення має також поділ чистого продукту на необхідний і додатковий продукт.

Необхідний продукт – це частина чистого продукту, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили в сфері виробництва, тобто для підтримання її працездатності

Додатковий продукт – це частина чистого прибутку, яка виступає як надлишок над необхідним продуктом. Він використовується для розширення виробництва, повнішого задоволення духовних потреб суспільства.

Національне багатство – це сума матеріальних і духовних благ, які є в розпорядженні суспільства. Основну його частину становить матеріальне багатство, крім того НБ включає також нематеріальні цінності та природні багатства

Питання 11

5. Ефективність виробництва, її сутність, економічні та соціальні показники

Сучасна політекономія оцінює результати функціонування економіки країни дво­ма способами: економічним зростанням і ефективністю су­спільного виробництва

Економічне зростання – це розвиток національної еконо­міки протягом певного періоду, що вимірюється абсолютним при­ростом обсягів валового внутрішнього продукту (ВВП), валового національного продукту (ВНП) та національного доходу (НД).

Ефективність виробництва – категорія, яка характери­зує віддачу та результативність виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про якість економічного зростання.

В політекономії та економічній практиці розрізняють економічну і соціальну ефективність виробництва.

Соціальна ефективність виражає ступінь задоволення особистих по­треб суспільства.

Економічна ефективність виражає результативність суспільного вироб­ництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату.

Продуктивність праці на мікрорівні визначається як відно­шення обсягу виробленої продукції до кількості робітників, зай­нятих у її виробництві,

Трудомісткість – це показник, зворотний продуктивності праці, який відображає кількість затраченої живої праці на ви­робництво одиниці продукції.

Фондовіддача – це показник, який характеризує ефектив­ність використання засобів праці, тобто кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів.

Фондомісткість – це зворотний показник фондовіддачі, який показує вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції.

Матеріаловіддача характеризує ефективність використа­них предметів праці, тобто показує, скільки вироблено про­дукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів

Матеріаломісткість є зворотним показником матеріаловіддачі, який характеризує вартість витрат матеріальних ре­сурсів на одиницю виробленої продукції.

Капіталомісткість – це показник, близький до показни­ка фондомісткості продукції. Він визначається як відношення обсягу капітальних вкладень до зумовленого ним приросту об­сягу виробленої продукції:

Екологоефективність. Показник еколого-економічної ефектив­ності (Е) визначається за такою формулою:

Е =Е₀ – (А + В + С),

Для визначення ефективності господарської діяльності підприємства в цілому з урахуванням одночасного впливу всіх факторів вироб­ництва застосовується інтегральний показник ефективності, який розраховується за формулою:

Рівень життя – це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами певної країни в конкретний історичний період.

Прожитковий мінімум – це вартісна величина набору про­дуктів харчування достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

У розвинутих країнах існує і такий показник, як якість життя населення, сформований на основі так званих індексів розвитку людини (ІРЛ), який характеризують:

— обсяг реального ВВП на душу населення;

— середню тривалість життя;

— рівень грамотності населення;

Питання 12

Економічні потреби суспільства, їх суть і структура.

Потреба – це категорія, яка відображає ставлення людей до умов їх жит­тєдіяльності, це щось необхідне для розвитку людини як особистості та суспільства в цілому.

Потреби людей надзвичайно різноманітні:

— фізіологічні потреби, зумовлені існуванням і розвитком людини як біологічної істоти (їжа, одяг, житло тощо);

— соціальні потреби, зумовлені соціальною (суспільною) природою людини (спілкування, суспільне визнання, самореалізація тощо);

— духовні потреби, зумовлені розвитком людини, як осо­бистості (творчість, самовдосконалення, самовираження тощо).

За значимістю потреби можна представити у вигляді піраміди.

Класифікація потреб:

За суб’єктами (носіями потреб):індивідуальні (домогосподарств);колективні (підприємств);суспільні (держави).

За об’єктами матеріальні (потреби в матеріальних благах та послугах);духовні (потреби у творчості, самовираженні, розвитку своїх можливостей, соціальні (коханні, дружбі, спілкуванні, участь у суспільно-корисній ді­яльності).

За характером виникнення:первинні (базові), пов’язані із самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інформація та ін.

За засобами задоволення:матеріальні (потреби в матеріальних благах);нематеріальні (духовні потреби).

За черговістю задоволення:першочергові (предмети першої необхідності);другорядні (предмети розкоші).

За можливостями задоволення:насичені, вгамовні (мають чітку межу і можливість пов­ного задоволення);ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені пов­ністю, не мають меж насичення).

За участю у відтворювальному процесі:виробничі (потреби у засобах виробництва);невиробничі (потреби у споживчих благах).

За сферами діяльності:праці;спілкування;рекреації (відпочинку, відновлення працездатності);економічні.

За ступенем реалізації:абсолютні (породжені сучасним рівнем розвитку економіки);дійсні (відповідають рівню розвитку економіки певної країни);платоспроможні (потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін).

Засоби за­доволення людських потреб називаються благами.

Благо – будь-яка корисність (предмет, явище, процес), яка задовольняє людську потребу.

Розрізняють такі блага:

1. Неуречевлені (сонячне світло, здоров’я, спілкування, знання) та уречевлені (дари природи, а також продукти праці: їжа, одяг, житло тощо).

2. Неекономічні (необмежені, надані природою без зусиль людини; їхні обсяги перевищують наявні людські потре­би) та економічні (обмежені; такі, що є результатом чи об’єктом економічної діяльності; їхні обсяги обмежені порівняно з існу­ючими потребами).

Виробництво поділяється на офіційну і тіньову економіку.

Тіньова економіка – сукупність неврахованих, нерегламентованих і про­типравних видів господарської діяльності.

Загальні ознаки:

• прихований, таємний характер

• охоплює всі фази: виробництво – розподіл – обмін – споживання;

• незаконне збагачення шляхом приховування доходів від державного оподаткування, безкоштовне привласнення чужого майна.

Структура тіньової економіки:

• неофіційна (“сіра”) – охоплює легальні, дозволені види господарської діяльності, розповсюджена особливо в сфері послуг (ремонт квартир, медична допомога, надання житла в курортній місцевості). Отримані дохо­ди приховуються від оподаткування;

• фіктивна (білокомірцева) – господарською діяльністю займається керівний склад підприємств і державні чиновники в тих країнах, де значно розвинений державний сектор економіки

підпільна (чорна) – заборонена законом діяльність – наркобізнес, контрабанда, торгівля людьми, замовні вбивства та інше

Питання 13

Економічний закон зростання потреб.

Економічні потреби суспільства є безмежними за своєю суттю. Безмеж­ність їх має різні форми прояву. Вона полягає, по-перше, в тому, що потреби постійно відтворюються

по-друге, розвиток суспільства породжує все нові й нові потреби;

Всезагальний економічний закон зростання потреб відображає суттєві й сталі зв’язки між виробництвом і споживанням, потребами та існуючи­ми можливостями їхнього задоволення. Відповідно до цьо­го закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу все нових і нових потреб.

Потре­би у споживанні породжують стимули до виробництва. Вироб­ництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби.

Вирішення суперечності між безмежні­стю потреб і обмеженістю ресурсів породжує проблему ви­бору та визначає мету економічної діяльності

Отже, основою господарської діяльності є виявлення шляхів ефективного використання обмежених ресурсів з метою максимально можливого задоволення безмеж­них потреб.

Питання 14

Економічні інтереси: сутність, суб’єкти, об’єкти, класифікація

Інтерес (в перекладі з лат. – мати важливе значення) – форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її за­доволення.

Економічні інтереси – усвідомлене прагнення суб’єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Суб’єкти економічних інтересів – окремі індивіди, сім’ї, домогосподарства, колективи, групи людей, держава, суспільство в цілому.

Об’єкти економічних інтересів – економічні блага (това­ри, послуги, інформація тощо).

Економічні інтереси можуть бути класифіковані за різними критеріями:

За суб’єктами:

• особисті;

• колективні, групові;

• суспільні.

За важливістю:

• головні, першочергові;

• другорядні.

За часовою ознакою:

• поточні;

• перспективні.

За об’єктами:

• майнові;

• фінансові;

• інтелектуальні.

За територіальною ознакою:

• муніципальні;

• регіональні;

• національні;

• об’єднання держав;

• загальнолюдські (глобальні).

При неузгодженні інтересів економічними суб’єктами виникає таке явище, як корупція.

Корупція – негативне соціальне явище, пов’язане зі зловживанням держав­ною владою, корисливим використанням службовцями офіцій­них повноважень, авторитету для отримання особистих вигод.

Суб’єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів у ринковій економіці:

• економічні інтереси домашніх господарств – спрямовані на максимізацію корисності благ з урахуванням існуючих цін та доходів;

• економічні інтереси підприємств спрямовані на максимізацію прибутку зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

• економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспіль­ства в цілому.

Питання 15

Взаємодія потреб та інтересів як рушійна сила соціально-економічного прогресу

Інтерес виникає тоді, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета. Наприклад, максимізація прибутку.

Між підприємцями і виробниками, між виробниками і споживачами, між державою та недержавним сектором мають місце елементи боротьби і співробітництва.

Але лише взаємодія інтересів виступає рушійною силою соціально-економічного розвитку, а реалізація цих економічних інтересів здійснюється через досягнення конкретних економічних цілей.

Питання 16

Економічна система, її сутність, цілі й основні структурні елементи

Соціальна система – це складно організована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти, які об’єднані системою різних зв’язків і взаємовідносин.

Фундаментом соціальної системи є економічна система.

Економічна система – це сукупність взаємопов’язаних і впорядкованих елементів економіки, що утворюють певну економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Економічна система складається з трьох основних ланок:

1. Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, на­уки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

2. Економічні відносини – це відносини між людьми з приво­ду виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.

Техніко-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу створення та використання ними засобів та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві блага.

Організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом.

Соціально-економічні відносини – насамперед це відноси­ни власності в економічному значенні цього поняття, тобто це спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

3. Господарський механізм складається із сукупності форм і методів ре­гулювання економічних процесів та суспільних дій господарю­ючих суб’єктів на основі використання економічних законів ринку та правових норм.

Суб'єкт, що виконує в системі різноманітні економічні функції, назива­ється економічним суб’єктом.

Економічне середовище – це те середовище, де здійснюється діяльність економічних суб’єктів, яке характеризується специфічним якісним станом різноманітних економічних процесів, властивих національній економіці в певний період.

Питання17

. Типи економічних систем

Найпоширенішою є класифікація економіч­них систем за двома ознаками:

— за формою власності на засоби виробництва;

• за способом управління господарською діяльністю.

Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам (їх близько 100). Вона ха­рактеризується відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраст­руктурою, найпростішими формами організації праці і вироб­ництва, бідністю населення. Характерною є неграмотність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття та низька продуктивність праці. На соціально-економічні процеси впливають традиції та зви­чаї, релігійні та культові цінності. У сучасних умовах країни з традиційною економі­кою потерпають від насичення іноземного капіталу, гігантської зовнішньої фінансової заборгованості. Такі країни є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, служать ринком збуту готової продукції.

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на фактори виробництва, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свобо­ду вибору підприємницької діяльності. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід, діючи на свій страх і ризик. Господарські рішення приймаються особисто. В системі багато як виробників, так і споживачів одного продукту.

Економіка вільної конкуренції проіснувала при­близно до 30-40-х років XX ст.

Командно-адміністративна система – це неринкова еко­номіка, яка базується на пануванні державної власності, ресурси є народною або державною власністю і нікому окремо не належать. Відсутність будь-якої конкуренції, через те, що планом передбачено виробництво кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб. Звідси – монополізм виробників. Як підсумок: панування виробника над споживачем. На ринках купується те, що виробляється. Вибір відсутній. Цій системі притаманні несприйнятливість до НТП, відсутність матеріа­льних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особ­ливо товарів народного споживання). Усе це призвело її до кризи, а потім і розпаду.

Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії.

Змішана економічна система є адекватною формою фун­кціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризу­ється такими рисами:

— різноманітністю форм власності й рівно­правним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів (при­ватних, колективних, державних);

— високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;

— оптимальним поєднанням ринкового механізму з держав­ними методами регулюванням економіки, які органічно пере­плітаються і доповнюють один одного;

• збільшуються затрати на освіту, медичне об­слуговування, створюються державні й приватні фонди соціаль­ного страхування та соціального забезпечення населення тощо.

Ідея “змішаної економіки” виникла ще у ХІХ ст., але подальшого розвитку набула у 30-х рр. ХХ ст.

Питання 18

Місце і роль людини в економічній системі

Людина –поєднує в собі як біологічні, соціальні, та економічні риси.

Як біологічна істота людина – унікальний продукт природи, наділений сукупністю фізичних і розумових здібнос­тей, здатністю взаємодіяти з природою і жити за її законами.

Людина як соціальна істота є частиною суспільства, має багатогранні стосунки з іншими людьми (еко­номічні, політичні, національні, сімейні), виконує і підкоряєть­ся юридичним законам, додержується певних моральних норм і правил соціальної поведінки, прийнятих в суспільстві.

Людина економічна – головний суб’єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні рішення з урахуванням усіх на­явних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інте­ресів та мети

1. Людина-працівник в економічній системі виступає робочою силою, головним елементом продуктивних сил.

В історичному плані людина-працівник пройшла у своєму розвитку дві стадії: індивідуального (одноосібного) працівника і сукупного працівника

На ранніх етапах розвитку суспільства, коли речі виготовлялись від початку до кінця одним робітником, то останній виступав як працівник-індивід.

Сукупний працівник – це сукупність працівників різних спеціальностей, які є учасниками спільного виробництва пев­ного товару на основі розподілу праці між ними.

2. Людина як споживач реалізує себе через задоволення своїх різних потреб. Потреби людини можна поділити на потреби людини-працівника і потреби людини-підприємця.

Потреби людини-працівника пов’язані з особистим споживанням.

Потреби людини-підприємця стосуються виробничих по­треб.

3. Людина як суб’єкт економічних відносин. Людина економіч­на реалізує себе в економічній системі завдяки певним госпо­дарським відносинам, у які вона вступає з іншими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ.

Роль людини як суб’єкта економічних відносин полягає та­кож у тому, що економічні закони виявляються і ре­алізуються через її господарську діяльність.

4. Людина як кінцева мета суспільного виробництва. Суспільний продукт, про­ходячи через фази виробництва, розподілу й обміну завершує свій цикл у фазі споживання. Без споживання виробництво існу­вати не може, воно не має сенсу. Отже, людина зі своїми потребами є кінцевою метою суспільного виробництва та головним фактором його функціонування.

Питання 19

Сутність власності як економічної категорії

Певна річ стає власністю, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.

Власність в економічному розумінні – це відносини між людьми з при­воду привласнення засобів виробництва та його результатів.

Основою всієї системи економічних відносин є відносини влас­ності.

Відносини власності – відносини між людьми, пов’язані з майновими правами володіння, розпорядження, управління, використання і присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їх використання.

Привласнення – це повна економічна влада суб’єкта над об’єктами і пов­на відповідальність суб’єкта за результати їх використання.

Одночасно з привласненням блага відбувається його відчуження.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом влас­ності.

Поняття власності знаходить свій прояв в її об’єктах і суб’єктах.

Об’єкти власності – все те, чим володіє суб’єкт власності.

Суб’єкти власності, або власники – це люди чи групи людей, які володі­ють, розпоряджаються та користуються об’єктами власності.

Власники поділяються на два види:

• фізична особа – людина як суб’єкт майнових прав;

• юридична особа – організація (об’єднання осіб), що є суб’єктом майнових прав.

Власність виступає також як юридична категорія, яка реалізується через пра­во власності.

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юри­дичних осіб, які складаються між ними з приводу привлас­нення й використання об’єктів власності.

Повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв’язку відносин володіння, користування й розпорядження.

• Право володіння – це фізичне володіння певним економічним благом.

• Право користування – це процес вилучення корисних властивостей з об’єкта власності для задоволення певних потреб

• Право розпорядження – це прийняття власником рішен­ня про те, хто і як може використовувати річ.

В сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих кра­їн застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським юристом А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів (пучок прав):

• право володіння;

• право користування;

• право розпорядження;

• право на дохід (право на володіння результатами викори­стання благ);

• право на відчуження (споживання, зміну або знищення речі);

• право відповідальності (можливість стягнення блага на сплату боргу);

• право на безпеку (право на захист від пошкодження в навколишньому середовищі);

• право на передачу благ у спадок;

Питання 20

Форми власності в сучасних умовах

Існують два підходи до класифікації форм влас­ності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Згідно першої класифікації кож­ному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна фор­ма власності.

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на головний об’єкт власності – зем­лю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується зосередженням прав власності у рабовласника на засо­би виробництва, результати праці та на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника

Капіталістична власність характеризується зосереджен­ням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особи­сту свободу.

Згідно з другою класифікацією існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

1. Приватна власність – це такий тип власності, коли ви­ключне право на володіння, користування і розпорядження об’єк­том власності та отримання доходу належить приватній (фізич­ній чи юридичній) особі.

Приватна власність може проявити себе як: трудова приватна власність; нетрудова приватна власність.

Трудова приватна власність – приватна власність, яка формується за ра­хунок власної праці і для власних потреб. Джерело – переважно фізична праця. Приклад: продукти городництва, фермерства.

Нетрудова приватна власність – формується у результаті привласнення продуктів як своєї праці, так і чужої. Приклад: власник за­воду, на якому працюють робітники.

Серед країн з розвиненою ринковою економікою нема жодної з 100% приватною власністю.

Індивідуально-трудова власність: одноосібна характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одноосібно володіє і управляє об’єктами індивідуальної власності.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності

З найманою працею:

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб з метою здійснення спільної підприємницької діяльності. Корпоративна (акціонерна) власність – це капітал, утво­рений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, є також інше майно, придбане в результаті гос­подарської діяльності.

2. Суспільна власність – це тип власності, коли засобами виробництва і результатами праці володіє більша частина суспільства.

Оскільки суспільна власність – це спільне володіння, то вона урівнює всіх стосовно засобів виробництва. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники.Суспільна власність існує у двох формах: державній і колек­тивній.

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і му­ніципальну

Загальнодержавна власність – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється між окремими учасниками економічного процесу.

Об’єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв’язок, дороги, навчальні за­клади, оборонні та космічні об’єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Колективна власність:

Власність трудового колективу – спільна власність, пере­дана у розпорядження колективу підприємства

Питання 21

Роздержавлення і приватизація як методи реформування відносин власності в Україні.

Становлення в українській державі різних форм власності значною мі­рою забезпечується здійсненням процесів роздержавлення та приватизації.

Роздержавлення – це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на недержавних формах власності.

Приватизація (від лат. privates – приватний) – це відчуження державою її власності на користь інших суб’єктів, тобто перетворення колишніх дер­жавних підприємств у приватні

Роздержавлення та приватизація в Україні відповідно до чинного законо­давства можуть здійснюватися у різних формах.

Стосовно роздержавлення, то його основними формами є про­даж певної частини акцій громадянам та їхнім господарським об’єднанням; оренда майна; обме­ження втручання держави в процес ціноутворення та ін.

Очікувані кінцеві результати роздержавлення й приватизації:

• створення різних типів, видів, форм власності;

• утвердження приватного сектора економіки як основи ста­більності і прогресу суспільного життя;

• розвиток конкурентного середовища;

• створення передумов для формування ефективної держави та громадян­ського суспільства.

Питання 22

Форми організації суспільного виробництва: натуральне і товарне

Існує дві основні форми організації суспільного виробництва: натураль­на і товарна.

Натуральне виробництво – така форма організації ви­робництва, при якій люди виробляють продукти для за­доволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми, розподіляються без участі ринку і призначені для особистого та внутрішнього господарського споживання.

Основні риси натурального виробництва:

Універсальний характер ручної праці. Кожна людина виконує всі основні роботи, застосовуючи найпростіші засоби праці

1. Замкнута система організаційно-економічних відносин. Суспіль­ство складається з маси роз’єднаних і економічно ізо­льованих один від одного господарських одиниць (сімей, общин, маєтків), що самостійно виконують всі види господарських робіт.

2. Прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Ство­рена продукція розподіляється між всіма учасниками виробництва, і минаю­чи її обмін, одразу споживається.

3. Визначальна роль природних ресурсів.

4. Використання примітивної техніки та технології виробництва.

5. Слабко виражений суспільний характер.

Поступово на зміну натуральному прийшло товарне виробництво як більш розвинена і ефективніша форма організації суспільного виробництва.

Товарне виробництво – це така форма організації су­спільного господарства, за якої продукти виробляються не для власного споживання, а спеціально для обміну та продажу їх на ринку.

Головними рисами товарного виробництва є:

1. Суспільний поділ праці

Відкрита система організаційно-економічних відносин.

Непрямі, опосередковані зв’язки між виробництвом і споживан­ням.

2. Економічна свобода у виборі товарів та партнерів.

3. Виробництво для обміну з розрахунку на вигоду.

4. Здійснення економічної конкуренції виробників.

Розрізняють два типи товарного виробництва:

Просте товарне виробництво – це дрібне виробництво окремих самостійних селян, що працюють на ринок, яке ґрунтується на особистій праці.

Розвинене або підприємницьке товарне виробництво – це вищий і ефективніший процес товарної організації виробництва, характер­ними рисами якого є застосування найманої праці;

жорстока конкуренція.

Товарне виробництво є основою виникнення і розвитку рин­кової економіки.

Питання 23

Економічні та неекономічні блага. Товар і його властивості

Благо – все те, що здатне задовольняти людські потре­би (див лекцію 3).

Блага поділяють на економічні та неекономічні.

Неекономічні блага надаються людині природою, без прикладання її праці, у необмеженій кількості

Економічні блага – це блага економічної (трудової) діяль­ності людини, які існують в обмеженій кількості

Товар – це економічне благо, що задовольняє певну по­требу людини і призначений для обміну (купівлі – продажу на ринку).

Товар має дві властивості – споживчу та мінову вартість

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.

Мінова вартість – це здатність товару обмінюватись на інші товари в певних кількісних пропорціях.

Для того, щоб виготовити певний товар, люди мають витратити певну кількість праці.

Вартість товару – це кількість суспільної праці товаровиробників (з урахуванням якості), що міститься в товарі.

Розрізняють просту і складну працю.

Проста праця – це праця, яка не потребує спеціальної кваліфікації.

Складна праця – це кваліфікована праця, яка вимагає попередньої спе­ціальної підготовки.

Існують такі основні властивості товару, як корисність, цінність та рідкість.

Корисність на відміну від споживчої вар­тості, поняття чисто суб’єктивне, індивідуальне для кожної кон­кретної людини. Вона показує ступінь задоволення, яке отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги.

Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Тому цінність, як і корисність, є категорією суб’єктивною. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, вона частково формує ціну товару.

Рідкість – характеристика економічних благ, що відобра­жає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства.

Питання 24

Альтернативні теорії вартості

Найпоширені­ші теорії – класична теорія трудової вартості та маржиналістська теорія граничної корисності.

Трудова теорія вартості була започаткована представни­ками англійської класичної політичної економії В. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо

Згідно з цією концепцією єдиним джерелом вартості є пра­ця, яка становить її внутрішній зміст.

Ця теорія має ряд недоліків:

1) У створенні вартості беруть участь, крім праці, також усі інші фактори виробниц­тва – земля, наука капітал, інформація, підприємницькі здібності тощо.

2) У трудовій теорії вартості було недостатньо приділено уваги і взає­мозв’язку вартості та споживчої вартості, відбувалося ото­тожнення споживчої вартості з корисністю.

3) Відповідно до марксистської теорії, вартість створюється пра­цею робітників лише у сфері матеріального виробництва, що зумовило розмежування економіки на виробничу і неви­робничу сфери.

У другій половині XIX ст. поряд із трудовою теорією вартості виникла і отримала широке поширення маржиналістська теорія граничної кори­сності.

• Засновники цієї теорії К. Менгер, Ф. Візер, Г. Гессен, В. Парето вважа­ли, що в основі цінності товару лежить не праця, а суб’єктивна думка споживача щодо його корисності.

граничної корисності.

Маржиналісти відзначали, що наліз економічних процесів слід розпочинати не з виробництва, а з вивчення потреб людей, з пошуку критерію оцінювання ступе­ня корисності благ.

Але ці дві теорії мали свої недоліки і заперечували одна одну.

Питання 25

Закон вартості, його сутність та функції

Закон вартості – це закон, який передбачає, що вироб­ництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.

Регулювальна роль закону вартості виявляється в тому, що відбувається роз­поділ робочої сили і капіталу між різними галузями виробництва. Якщо того або іншо­го товару виробляється недостатньо, то попит на нього пере­більшує пропозицію.

Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Кожний товаровиробник в умовах конкуренції і загрози розо­рення прагне здобути найбільший прибуток.

Закон вартості спричиняє диференціацію, розшарування товаровиробників. Окремі товаровироб­ники не реалізують товари на ринку внаслідок надмірних витрат вироб­ництва та інших факторів, вони банкрутують, інші отримують додаткові доходи і ще більше збагачують­ся.

Питання 26

Виникнення і сутність грошей, їх функції

Найпростішою формою обміну з економічної точки зору був бартер.

Бартер – безпосередній обмін одного товару на інший, чи однієї по­слуги на іншу.

Форми вартості грошей:

1. Проста або випадкова форма вартості – це виражена вартість товару в іншому товарі-еквіваленті. Наприклад: 1 вівця → 3 кг. риби.

2. Повна або розгорнута форма вартості – відбувається за умов, коли кож­ний товар можна обміняти на декілька інших товарів – еквівалентів.

3. Загальна форма вартості – коли з'явився товар-еквівалент, який можна було обміняти на будь-який інший товар.

Загальний еквівалент – товар, за яким закріплювалась властивість безпосереднього обміну на ін­ший товар.

4. Грошова форма вартості – коли роль товарів еквівалентів закріпилася за різними металами (оловом, свинцем), а згодом за золотом.

Існують дві основні концепції, походження грошей: раціоналістична та еволюційна

Раціоналістична концепція панувала до кінця XVIII ст. З неї випливає, що гроші виникли як ре­зультат раціональної угоди між людьми, націленої на покращення умов об­міну через необхідність виділення спеціального інструменту.

Еволюційна концепція вперше була сформульована за­сновниками класичної політичної економії А. Смітом, Д. Рікардо, а потім була розвинута

К. Марксом.

Гроші – це особливий товар, який виконує роль загального ек­вівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Функції грошей – це дії, які вони здійснюють у ринковій економіці.

Класична економічна теорія виділяє п’ять функцій грошей

1. Функція грошей як міри вартості полягає у здатності грошей як загального еквівалента вимірювати вартість усіх інших товарів, надаючи їй форму ціни

2. У функції засобу обігу – гроші виконують роль посеред­ника в обміні товарів і забезпечують їхній обіг.

Процес товарного обміну з участю грошей виражається фор­мулою:

Т – Г – Т

3. Функцію утворення скарбу виконують ті гроші, які ви­ходять з обігу, тимчасово переривають свій рух, нагрома­джуються і перетворюються на скарб.

Ліквідність – ступінь легкості, з якою якесь майно може бути перетворе­не на готівку або здатність грошей обмінюватись на товари й послуги.

4. Функція засобу платежу полягає в обслуговуванні гро­шима погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин.

5. Функція світових грошей полягає в обслуговуванні гро­шима міждержавних економічних відносин, пов’язаних з розрахунками за зовнішньоторговельні операції, наданням кредитів та іншими угодами.

Питання 27

Грошовий обіг і його закони

Грошовий обіг – це рух грошей у готівковій і безго­тівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і не­товарні платежі в господарстві.

Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в

обігу має бути певна, об’єктивно зумовлена грошова маса.

Згідно з класичним підходом кількість грошей, необхідних для обігу, може бути визначена за такою формулою:

де КГ – кількість грошей, необхідних для обігу;

СЦ – сума цін товарів, реалізованих протягом року;

К – сума цін товарів, прода­них у кредит;

П – платежі за кредити минулого року;

ВП – пла­тежі, які взаємно погашаються;

О – швидкість обороту однієї гро­шової одиниці за рік.

І. Фішером:

MV = PQ,

де М – маса грошей в обігу;

V – середня швидкість обігу грошей;

Р – середній рівень цін на товари та послуги;

Q – кількість то­варів та послуг, представлених на ринку.

З цього рівняння можна визначити кількість грошей, необ­хідних для обігу:

Грошова маса – це сукупність усіх грошових засобів у готівковій і безготівковій формах, які забезпечують реалі­зацію товарів, послуг і всі нетоварні платежі у народному господарстві.

Купівельна спроможність грошей показує, яку кількість товарів і по­слуг можна придбати за одиницю грошей.

• Рівень цін зростає – купівельна спроможність грошей падає.

• Рівень цін падає – купівельна спроможність грошей зростає.

В Україні обсяг грошової маси розраховується за допомогою чотирьох грошових агрегатів (М₀, M₁, M₂, М₃).

Питання 28

Грошова система, її основні типи

Рух грошей здійснюється в рамках грошової системи.

Грошова система – це форма організації грошового обі­гу, яка історично склалася в певній країні і закріплена законодавчими актами.

Вона складається з таких елементів

Грошовий обіг здійснюється у готівковій і безготівковій формах.

Готівкові гроші – це банкноти, білети державної скарбниці й монети.

Безготівкові гроші – це засоби на рахунках у банках, різноманітні вкла­ди (депозити) у банках, депозитні сертифікати, державні цінні папери.

Історія знає два основних типи грошових систем: металеву і паперово-кредитну (рис. 6.8).

1. Металева система – це грошова система, в якій роль за­гального еквівалента і засобу обігу виконують металеві гроші із золота чи срібла.

Металева система поділяється на два види – біметалізм і монометалізм.

Біметалізм є системою, де роль загального еквівален­та законодавчо закріплюється одночасно на рівних правах за двома благородними металами – золотом і сріблом.

Монометалізм – це грошова система, в якій роль за­гального еквівалента закріпляється за одним благородним металом – золотом.

Розрізняють чотири різновиди золотого монометалізму:

• Золотомонетному стандарту притаманні такі риси: вільний обіг золотих монет; виконання золотом усіх функцій грошей; відкрите карбування монет із золота; вільний рух золота між країнами;

• золотозливковий стандарт, за якого обмін банкнот міг проводитися лише на золоті зливки, але його було обмежено вартістю зливків.

Німеччина, Австрія, Норвегія, Данія та інші країни, які не мали значних запасів золота, запровадили у себе золотодевізний стандарт.

За цією системою паперові гроші обмінювались на іно­земну валюту (девізи), яка в свою чергу розмінювалась на золото.

• При золотодоларовому стандарті розмін національних валют на золото був відмінений в усіх країнах, а обмін доларів США на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн – членів МВФ. У 1971 р. було припинено й обмін доларів на золото.

2. У паперово-кредитній системі функціонують паперові й кре­дитні гроші.

Паперові гроші – це банкноти (банківські білети), які випускає державне казначейство для бюджетних потреб і наділені державою примусовим курсом.

Сучасні особливості паперових грошей: набувають представницької вар­тості в обігу; позбавлені власної вартості; виконують роль купівельного пла­тіжного засобу.

Кредитні гроші – це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником.

1. Вексель – письмове боргове зобов’язання позичальника кредиторам про сплату боргу в призначений строк.

Векселі бувають простими і переказними.

Простий вексель – це вексель, підписаний однією особою на ім’я іншої особи, який не може бути переданий третій особі.

Переказний вексель (тратта) – це вексель, який може передаватися третій особі для отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк.

2. Банкнота – це боргове зобов’язання банку, яке об­мінювалося на повноцінні гроші (золото) за першої вимоги.

3. Чек – це письмове розпорядження власника поточного рахун­ку в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунку на інший рахунок певної суми грошей

4. Кредитна картка – це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунку в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг в кредит без оплати готівкою.

5. Електронні гроші – це магнітні носії платіжної інформації, які використовуються їх власниками в елек­тронній системі банківських послуг.

Питання 29

Валютні курси. Конвертованість грошей

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї краї­ни, виражена в грошових одиницях іншої країни.

Функції валютного курсу:

• порівняння національних цін на товари, послуги, робочу силу

• порівняння витрат виробництва, продуктивності праці, торговельних і платіжних балансів тощо;

• певний перерозподіл національного доходу між країнами,

Заходи щодо регулювання валютного ринку:

Девальвація – цілеспрямовані дії уряду на зниження обмінного курсу валюти своєї країни.

Ревальвація – дії уряду, спрямовані на підвищення обмінного курсу на­ціональної валюти.

Валютна інтервенція – вплив на курс національної валюти шляхом ку­півлі-продажу іноземної валюти.

Валютний курс можна визначити як:

Курс національної валюти є кількістю іноземної валюти, яку можна ку­пити або продати за одиницю національної валюти на певний момент часу.

Курс іноземної валюти є кількістю національної валюти, яку можна ку­пити за одиницю іноземної валюти.

У реальній практиці валютних відносин використовують такі види ва­лютних курсів:

• фіксований – передбачає наявність певного офіційного паритету (рівності двох сторін), який підтримується державними валютними органами;

• плаваючий (гнучкий) – самостійно формується на валютних бір­жах або на ринку під впливом попиту і пропозиції;

• змішаний – контрольований плаваючий курс, держава вибирає валютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації,

Також розрізняють номінальний та реальний валютний курс.

Номінальний валютний курс – це відносна ціна однієї валюти, виражена в іншій валюті.

Реальний валютний курс – показує, у якому співвідношенні товари однієї країни обмінюються на товари іншої країни.

Купівельна спроможність грошей – це кількість товарів і послуг, які можна придбати за одну грошову одиницю в певній країні

Конвертованість валюти означає ступінь її здатності вільно обмінюватися на національні грошові одиниці інших країн.

1. За повної (вільної) конвертованості всі фізичні і юридичні особи, що володіють належною сумою грошей певної країни, можуть вільно і необмежено об­мінювати їх на іноземні з метою здійснення всіх поточних і зовнішніх розрахунків.

2. При частковій конвертованості вводяться певні обмеження на обмінні операції тільки для певних категорій суб’єктів підприємництва або за пев­ними видами операцій

3. Внутрішня конвертованість валюти передбачає надання прав громадянам і юридичним особам лише певної країни вільно купувати за національну валюту іноземну валюту

4. За зовнішньої конвертованості валюти лише іноземним громадянам надається право вільно обмінювати свої активи у гро­шових одиницях певної країни на необхідну їм валюту інших країн

5. Замкнена (неконвертована) валюта – це національна ва­люта, яка функціонує лише в межах країни, не вивозиться за кордон і не обертається на світових валютних ринках.

Питання 30

Інфляція, її сутність, причини, види і соці­ально-економічні наслідки

Інфляція– це процес знецінення грошей внаслідок перевищення кількості грошових знаків, які перебувають в обігу.Виділяють два показники інфляції:

Рівень інфляції – показує зміни цін в економіці та вимірюєть­ся за допомогою індексів цін.

Темп інфляції – показує, як змінилася сама інфляція за певний період.

дефляція, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується.

Існує дві концепції щодо визначення першопричин інфляції: структурна і монетарна.

Прихильники структурної концепції вбачають неминучість інфляції за умов дефіциту державного бюджету, зростанням цін на товари

Монетаристи вважають інфляцію суто грошовою, вона зу­мовлена м’якою грошовою та бюджетною політикою держави

Інфляція зумовлена також рядом причин, що поділяються на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх причин належать:

• відставання галузей, що виробляють предмети споживання, від галузей, що виготовляють засоби ви­робництва;

• дефіцит державного бюджету;

• високий рівень невиробничих витрат держави (особливо військо­вих);

• монополія великих компаній на встановлення цін;

• високі податки та висока процентна ставка за кредит;

• структурні світові кризи

• обмін банками національної валюти на іноземну

• зменшення надходжень від зовнішньої торгівлі;

1. Залежно від переважаючого впливу факторів:

Інфляція попиту – це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту.

Інфляція пропозиції (витрат) – це зростання цін внаслі­док підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної про­позиції.

2. За темпами зростання:

Помірна (повзуча) інфляція – коли річний приріст цін складає не більше 10%. Спостерігається на початку розвитку інфляційно­го процесу.

Галопуюча інфляція – коли річний приріст цін вимірюється десятка­ми або сотнями відсотків (від 20% до 300% на рік).

Гіперінфляція – коли річний приріст цін вимірюється тисячами або мільйонами відсотків на рік. Інфляція стає некерованою

3. За ступенем прогнозування:

Очікувана інфляція – спричиняється певними заходами, запланованими державою, тому вона очікувана і може бути врахована заздалегідь.

Неочікувана (непередбачена) інфляція - є результатом непередбаче­них змін в економіці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупно­му попиті та пропозиції.

4. За характером прояву:

Відкрита інфляція – характеризується зростанням цін на вільному рин­ку при невтручанні держави у процес їх формування.

Прихована інфляція – збереження сталих цін та заробітної плати при зростанні продуктивності праці; зниження якості товарів та послуг.

5. За співвідношенням темпів зростання цін на товари:

Збалансована інфляція – помірне зростан­ня цін одночасно на всі товари та послуги, що не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів.

Незбалансована інфляція – являє собою різні темпи зростання цін на різні товари та послуги.