Питання 41-50

41 . Україна в роки Першої світової війни

Для України XX століття було найтрагічнішим за всю її історію. І це не перебільшення чи художній образ, а констатація факту: адже внаслідок політики геноциду, що її проводили колонізатори, внаслідок двох світових війн, чиї фронти прокотилися по Україні, та революцій українці зазнали колосальних втрат. У процентному відношенні вони близькі до рівня втрат, яких зазнали інші народи — жертви геноцидів XX ст.: білоруси, євреї, вірмени, ассірійці. Якщо ж урахувати репресії, депортації, політику денаціоналізації, то стає зрозумілим, чому нині, на початку XXI ст., українців не набагато більше, ніж на початку XX ст. І це при тому, що рівень народжуваності в Україні на початку XX ст. був одним з найвищих у світі!

* * *

Перша світова війна 1914—1918 pp. і національні революції, каталізатором яких стала Україна, відкрили у світовій історії новітню добу, що триває й нині. Вона була війною імперіалістичною, зумовленою глибокими суперечностями (економічними, політичними, військовими) між двома протилежними блоками: Антантою (Англія, Франція, Росія, ін.) та Троїстим союзом, який згодом став Четверним, або ж Центральним блоком (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). Так, Росія прагнула загарбати Галичину й Буковину, знищити тут «український П'ємонт», заволодіти Стамбулом (Константинополем), узяти під одноосібний контроль протоки Босфор та Дарданелли і під звуки переможних сурм придушити революцію у власній країні. Австро-Угорщина мала схожу мету, зокрема хотіла захопити деякі території на Балканах і частину земель Правобережної України. Те, що деякі країни, наприклад Бельгія та Чорногорія, вели справедливу війну, суттєво не впливало на загальний несправедливий з обох боків характер цієї кривавої бійні. Ситуація, в якій опинилася Україна, як і деякі інші країни (зокрема Польща), була особливо тяжкою, оскільки напередодні війни українські землі перебували під владою двох ворожих одна одній імперій (Російської та Австро-Угорської). Внаслідок цього українці мусили проливати кров у абсолютно непотрібній їм війні, за чужі інтереси, та ще й воювати між собою. Крім того, до лав військ воюючих коаліцій їх було мобілізовано непропорційно більше, ніж представників інших народів. У складі російської армії воювало 3,5 млн українців, у складі австрійської — понад 300 тис.

Кілька разів наприкінці XIX — на початку XX ст. світ стояв на грані війни, але приводом до неї судилося стати вбивству ерцгерцога Франца-Фердинанда 28(15) червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво. Замах учинив 19-річний босняк, студент Гаврило Принцип, член нелегальної організації «Молода Боснія». Остання прагнула звільнити Боснію, анексовану в 1908 p., від австрійського панування. Це вбивство болісно сприйняли в Австро-Угорщині. За спиною змовників стояла Сербія, насамперед деякі праворадикальні офіцерські організації, а за нею — Російська імперія. Австро-Угорщина, покаравши смертю й тюремним ув'язненням організаторів замаху (Г. Принцип у зв'язку зі своїм неповноліттям був засуджений до 20 років тюремного увя'знення і невдовзі помер від туберкульозу), поставила Сербії гострий ультиматум. Сербія, спираючись на поради з Петербурга, погодилася з дев'ятьма пунктами ультиматуму, відхиливши два з них. У свою чергу, Австро-Угорщина за порадою з Берліна не погодилася укласти мир і 28(15) липня оголосила Сербії війну. Наступного дня цар Микола II підписав указ про загальну мобілізацію, який не був відкликаний, незважаючи на вимоги Німеччини. 1 серпня (19 липня) Німеччина оголосила війну Росії, а через день — її союзниці Франції. Згідно із задумом начальника німецького генштабу графа Шліффена («план Шліффена») німецькі війська не стали йти на потужні укріплення франко-німецького кордону, а обійшли їх і через територію Бельгії рушили на Париж. Після блискавичного розгрому Франції військова машина Німеччини мала бути розвернута проти Росії. У відповідь на дії Німеччини Англія оголосила їй війну. 6 серпня (24 липня) Австро-Угорщина оголосила війну Росії.

Учасники війни сподівалися, що вона буде швидкоплинною та маневреною і закінчиться за кілька місяців, максимум за рік, як переважно відбувалося у війнах XIX ст. Проте з маневреної війна поступово перейшла у виснажливу, окопну й охопила весь світ. 10 серпня 1914 р. війну Німеччині оголосила Японія, яка вирішила захопити німецькі колонії на Далекому Сході. Італія не підтримала своїх союзників, а у 1915 р. навіть виступила на боці Антанти. Зате Центральний блок підтримала Османська імперія (жовтень 1914 p.), яка розгорнула військові дії насамперед на Балканах та Закавказзі, а також Болгарія (1915 p.). Усього в цій війні взяло участь 38 держав, більшість з яких вступили в неї в останній період на боці Антанти.

Українці в ході цієї війни були розділені. Керівники українського руху, щоб не стати об'єктом додаткових репресій, мусили заявити про свою лояльність до імперій, під владою яких вони перебували.

Підросійська Україна. Симон Петлюра, член ТУП (Товариства українських поступівців) — найвпливовішої української політичної організації, що діяла в Російській імперії, виступив з гаслом підтримки у війні Російської імперії. Своїм проантантівським позиціям Петлюра ніколи не зраджував. Пізніше з участю української інтелігенції виникла низка громадських товариств і комітетів з допомоги жертвам війни (Союз міст, Земський союз, Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій). Щоправда, не всі «тупівці» були такої думки, деякі з них, зокрема Є. Чикаленко, А. Ніковський, вважали, що Росія в цій війні зазнає поразки. Щоб не допустити розколу, восени 1914 р. ТУП прийняло компромісне рішення: дотримуватися нейтралітету щодо війни та воюючих сторін.

Українці в еміграції. Найбільша за чисельністю українська громада проживала тоді в Канаді, яка була британською колонією. Переважна більшість українців походила з підавстрійської України, і тільки на цій підставі вони, незважаючи на свої запевнення в лояльності до Канади та британської корони, дискримінувалися. Чимало чоловіків-українців було заарештовано, кинуто на примусові роботи, де вони хворіли й гинули, через те що їхнє становище було гірше, ніж становище німецьких та австрійських полонених. Чимало українців мусили стати на спеціальний облік у поліції і не могли вільно пересуватися по країні. Такий стан тривав мало не до кінця 1917 р., коли внаслідок протестів з боку української громади канадський уряд змінив свою політику. Українців почали призивати на військову службу, а тих, хто походив з Російської імперії, направляли на Західний фронт; деякі з них, наприклад Пилип Коновал, були удостоєні найвищої британської відзнаки — «Хреста Вікторії». Значно більша кількість українців з Канади перебувала у складі фронтових будівельних батальйонів у Європі («канадські лісові батальйони»).

Підавстрійська Україна. 2 серпня представники трьох українських галицьких партій створили у Львові Головну Українську Раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким, яка заявила про свою підтримку Австро-Угорщини і поставила за мету створити українські військові формування. Галичан підтримала й частина українців-східняків, які перебували в еміграції і могли вільно, не оглядаючись на царську «охранку», висловити свою думку. У Львові виникла також «Спілка визволення України» (СВУ) (В. Дорошенко, Д. Донцов та ін. емігранти-східняки), яка закликала українців стати у цій війні на боці Австро-Угорщини. У травні 1915 р. представники СВУ разом з представниками Західної України заснували у Відні Загальну Українську Раду — координаційний орган, який прагнув до створення самостійної держави у Східній Україні й автономії для українців у межах Австро-Угорщини. До речі, таким самим шляхом ішли представники південнослов'янських народів, але вони орієнтувалися на Антанту.

Вже 2 серпня з ініціативи ГУР почали формувати Легіон українських січових стрільців (УСС, «усуси») — українські військові підрозділи в австрійській армії. Надії ГУР на цей легіон базувалися на достатніх підставах. Австро-Угорщина на відміну від Росії проводила набагато ліберальнішу політику щодо українців. Тут дозволялася діяльність політичних партій та організацій, спортивних організацій, діяли школи з українською мовою навчання, виходили українською мовою газети та журнали. В разі перемоги країн Центрального блоку можна було б розраховувати на значне розширення автономії, в разі поразки чи розпаду імперії — на створення незалежної Української держави. Українські військові частини в будь-якому випадку стали б опорою народу в його національно-визвольній боротьбі. Аналогічним шляхом ішли не лише українці, а й поляки, чехи, котрі створили національні частини, що відіграли важливу роль у творенні їхніх незалежних держав.

Отже, вперше в новітній історії було сформовано українські військові частини, причому українська молодь, у тому числі й жінки, йшла до Легіону «усусів» добровільно, охоплена патріотичним прагненням вибороти незалежну Українську державу. Пізніше «усуси» справді зроблять важливий внесок у національно-визвольну боротьбу українського народу 1918—1921 pp. Саме з їхнього середовища вийшла ціла когорта борців за волю України. Досить назвати такі імена як Ольга Басараб, Софія Галечко, Олена Степанів, Дмитро Вітковський, Роман Дашкевич, Андрій Мельник та ін. «Усуси» відзначилися вже в 1914—1915 pp., особливо під час боїв у Карпатах, насамперед за гору Маківку (травень 1915 р.). У середовищі «усусів» було складено багато популярних патріотичних пісень, які часто звучать і в наш час.

Хід воєнних дій у 1914 р. Оскільки німецькі війська вже загрожували Парижу, Росія мусила перейти в наступ у Східній Пруссії, який закінчився крахом і загибеллю двох армій у районі Мазурських озер, але допоміг Парижу, змусивши німців перекинути із Західного фронту два корпуси й одну кавалерійську дивізію. Внаслідок битви на р. Марна («чудо на Марні») 5—12 вересня, в якій з обох боків брало участь 2 млн солдат, німці відступили і стали готуватися до нового наступу. Тоді ж в акваторію Чорного моря увійшов німецький лінкор «Гебен» і бомбардуванням Севастополя показав, хто насправді є господарем на цьому морі. Дії «Гебена» завдали тяжкого удару по зовнішній торгівлі Російської імперії.

На Східному фронті головні події у 1914 р. відбувалися в Галичині. Спочатку російські війська вели успішні бої, оскільки вони явно переважали австрійські кількісно. Австро-угорські армії генералів Данкля та Ауфенберга вдарили з Галичини на північ — на підросійську Польщу, щоб, з'єднавшися з німецькими силами, повести спільний наступ на схід. У боях під Любліном, Замостям, Красноставом та Красником австрійці взяли гору. Цей наступ оголив Східну Галичину й Буковину, чим і скористалася російська армія, завдавши потужного удару. Після переможної битви під Равою-Руською російські війська під командуванням генералів Брусилова та Рузського захопили Львів (3.09.1914 p.), а пізніше, після надзвичайно тяжкої облоги (100 днів!), було взято й багатостраждальний Перемишль, який за період війни п'ять разів переходив із рук у руки. Вже в 1914 р. зазнали сильних руйнацій внаслідок боїв такі міста, як Тернопіль, Сокаль, Жовква, Гусятин, Броди та ін. Велика трагедія сталась у Чорткові. Під час артилерійського обстрілу російськими військами один снаряд знищив локомотив переповненого біженцями поїзда. Від вибуху поїзд помчав з гори назад, ударив у такий самий потяг, що йшов слідом, після чого обидва, охоплені полум'ям, на величезній швидкості врізалися у натовп людей на вокзалі. На місці загинуло кілька тисяч чоловік. Чи варто говорити, що ця трагедія не була єдиною, що на долю мирного українського населення, яке опинилося в самому центрі змагань гігантських армій, випала маса страшних випробувань...

Вже перші тижні війни принесли масові арешти не лише серед недвозначно сприяючих Росії «москвофілів», а й серед усієї української людності. Чим більше погіршувалося становище на фронті австро-угорської армії, тим брутальнішими ставали репресії. Свій «внесок» зробили й польські шовіністи, якими повнилася галицька адміністрація, зокрема голова військового трибуналу у Львові Загорський. Вони використовували ситуацію для розправи над українцями. Багатьом галичанам навіть іменування себе русинами дорого обійшлося, бо австро-угорська солдатня, не завжди розрізняючи співзвучні слова «русин» і «росіянин», чинила насильства над галичанами, навіть убила тисячі з них, особливо з числа москвофілів. Так, у вересні 1914 р. 30 тис. галичан та буковинців було кинуто до концтаборів, насамперед у лихої слави «Талергоф» у Австрії, де внаслідок хвороб та недоїдання померло близько 1700 в'язнів. Але це був лише початок...

Галичина й Буковина під російською окупацією. Набагато гірші часи настали, коли російські війська окупували Галичину, Буковину й Закарпаття, утворивши Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Граф О. Бобринський оголосив Східну Галичину й Лемківщину аж до Нового Сонча споконвічною частиною великої Росії, запровадив тут великодержавно-шовіністичну політику Петербурга. Окупаційна адміністрація закрила українські установи, школи, клуби, бібліотеки, союзи, в тому числі «Просвіту» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), редакції українських газет, пограбувала музеї, заборонила продаж та поширення українських книг і газет. Як писав у спогадах польський історик М. Бобжинський, «зграя російських чиновників залила край, запроваджуючи до урядування російську мову і російську систему разом з хабарництвом. У школах порядкували вчителі з Росії, а для вчителів-русинів відкрили курси російської мови». Тисячі українців, насамперед еліту Галичини, депортували на схід. У заслання потрапив і М. Грушевський — видатний український історик. Нещадних репресій зазнала Українська греко-католицька церква (УГКЦ), а її митрополита — Андрія Шептицького заарештували і вивезли в глиб Росії, де він перебував до Лютневої революції 1917 р. Тоді ж було депортовано чимало поляків та євреїв, а також значну частину населення Волині, Холмщини, Білорусі. Після цих акцій та досвіду життя в російській глибинці полуда москвофільства спала з очей багатьох галичан, і ця течія в суспільно-політичному житті Галичини тоді майже зникла.

Андрій Шептицький (1865—1944) — видатний український церковний та громадський діяч. Походив із старовинного українського шляхетського роду, представники якого носили графський титул. Закінчив гімназію в Кракові. Після навчання у Ягеллонському (Краків) та Вроцлавському університетах здобув ступінь доктора права. З 1885-го — чернець, пізніше здобув науковий ступінь доктора теології та філософії. У 1892 р. висвячений на священика, у 1899-му — на єпископа, з 1900-го — на галицького митрополита. Відіграв визначну роль в організації та розбудові українського національно-релігійного життя на Галичині й далеко за її межами, зокрема серед української еміграції Канади, США, Південної Америки. Засуджував політику полонізації, що її проводив на західноукраїнських землях польський уряд у міжвоєнний період, водночас був противником збройних замахів, що їх застосовувала ОУН. Під час гітлерівської окупації врятував багато євреїв, котрі переховувалися в його резиденції та монастирях.

Хід воєнних дій у 1915 р. Не досягнувши вирішальних успіхів у Франції, Німеччина вирішила перенести головні воєнні дії на Східний фронт. До того ж треба було допомогти Австро-Угорщині, яка намагалася виправити становище і вже в лютому 1915 р. відбила Чернівці. Поблизу лемківського містечка Горлиця командувачем Східного фронту П. Гінденбургом та австрійським генералом Макензеном було сконцентровано потужні сили і 2 травня (19 квітня) 1915 р. німецькі та австро-угорські війська перейшли в наступ. «Горлицький прорив» армій Центрального блоку привів до очищення від російських військ майже всієї Галичини й частини Волині. Внаслідок наступного удару німців — по Ризі — росіяни з тяжкими втратами відступили з Польщі, Холмщини й Підляшшя, частково з Прибалтики й Білорусі. При цьому російська армія провела масову евакуацію українського населення Холмщини та Підляшшя, спалила там багато українських сіл. Це призвело до тяжких демографічних наслідків для цих етнічних українських земель. Однак вивести з війни Російську імперію з її величезними людськими ресурсами (не випадково її називали «паровим котком») Німеччині не вдалося.

Війна затягувалася, ставала позиційною, перетворювалася на війну економічних потенціалів держав, що воюють. Найгостріше, особливо для країн Центрального блоку, стояла проблема постачання армії зброєю, боєприпасами і провіантом.

Уряди шукали вихід у дедалі більшій експлуатації трудящих, що загострювало економічну та політичну кризи, в посиленні національного гноблення. Так, на українських землях, що перебували під Росією, було заборонено політичну й культурну діяльність, у тому числі й «Просвіту». Така національна політика мала тяжкі наслідки для Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, особливо якщо врахувати нерозв'язаність у Росії аграрного питання.

До того ж у Російській імперії цар Микола II став знаряддям у руках придворної камарильї, у якій велику роль відігравав «старець» Григорій Распутін (Черних) — шарлатан, розпусник і п'яниця. І хоча Распутіна було вбито внаслідок змови у грудні 1916 p., однак авторитет царя й самодержавства був безповоротно втрачений. Вибухали конфлікти і в середовищі панівної верхівки, між представниками різних політичних течій і партій. Цим уміло скористалася ліворадикальна опозиція на чолі з більшовиками, яка дістала потужну фінансову допомогу від німецького уряду. Останній вважав, що перевороти й хаос приведуть до виходу Росії з війни і це дасть можливість країнам Центрального блоку здобути перемогу.

1916 рік було ознаменовано, в першу чергу, кривавими битвами під Верденом («Верденська м'ясорубка») та на р. Соммі у Північній Франції, де обома сторонами було втрачено близько 2 млн (!) вояків, але суттєвих змін на цьому театрі війни не сталося. Не надто насичений військовою технікою Східний фронт був рухливішим. 4 червня (22 травня) 1916 р. тут відбувся «Брусилівський прорив». Війська російського Південно-Західного фронту під командуванням талановитого генерала Брусилова прорвали австро-угорську оборону на широкому відрізку в чотирьох місцях. Через кілька днів було взято Луцьк, у липні — серпні російська армія знову увійшла в Галичину і зайняла Буковину. Переоцінивши слабкість Центрального блоку, у війну на боці Антанти вступила Румунія, але була швидко окупована німецькими військами. 21.11.1916 р. помер Франц-Йосиф II, а на престол зійшов останній імператор Австро-Угорщини Карл, який був прихильнішим до українців.

1917 року у війну вступили Сполучені Штати Америки, що, врешті, й схилило терези на бік Антанти. А тим часом у Російській імперії в умовах війни, тяжкої економічної та політичної кризи, невирішеності національного питання склалася революційна ситуація. Це привело до Лютневої революції 1917 p., яка, на думку багатьох сучасників, відкрила шлях до демократичного розвитку Росії. Цей день був навіть «червоним» (святковим) у календарях радянської доби 20-х років, бо Лютнева революція розглядалася як пролог Жовтневої.

42. Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

1.  Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в)  необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г)   саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

3.  Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а)  необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б)  можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в)  майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

4.   Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

Утворення і розвиток Великого князівства Литовського

Перша згадка про Литву датується 1009 р. На той час вона не становила єдиної держави. Це були окремі язичницькі племена. У XIII ст. перший об'єднувач литовських племен Міндовг (помер 1263 р.) створив єдину державу, до складу якої увійшли як литовські, так і слов'янські племена. Прискорила утворення Литовського князівства агресія хрестоносців у Прибалтиці. Формування держави відбулося дуже швидко: слов'янські землі завдяки вищому рівневі господарського, політичного і культурного розвитку стали для литовських князів опорою для об'єднання їхніх земель. У першій половині XIV ст. за князів Вітеня (1293-1316 рр.) і Ґедиміна (1316-1341 pp.) Велике князівство Литовське оволоділо білоруськими землями і частиною українських. Ґедимін став засновником литовської династії. Він встановив династичні зв'язки з Польщею і Тверським князівством. На час його правління припали перші відомості про Вільно (Вільнюс), яке згодом стало столицею Великого князівства Литовського. Ґедимін прагнув заволодіти Києвом, що мало б «узаконити» претензії литовських князів на землі Русі, але утвердитися на Київщині він не зміг. Проте монгольське панування спонукало руських князів до об'єднання з Литвою. Завдяки значним територіальним здобуткам Литва перетворилася на велику державу, причому значну частину земель було прилучено без застосування зброї. Приєднуючи нові терени, литовські князі залишали по суті недоторканими соціально-політичний лад білоруських та українських земель, кажучи: «Ми нового не вводимо і старого не рушимо». Великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 pp.) продовжив політику свого батька. Доручивши братові Кейстутові захищати Литву від нападів німецьких рицарів, Ольгерд розширював свої володіння за рахунок Русі. Він продовжував боротьбу за галицько-волинську спадщину, на сході вступив у боротьбу проти Москви, а на південному сході — проти татар. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. його війська заволоділи Київщиною. У Києві Ольгерд посадив сина Володимира Ольгердовича. У 1362 р. він заволодів Чернігово-Сіверщиною і частиною Переяславщини. Важливою була його перемога 1362 р. над татарами на Синіх Водах. Це дало змогу Ольгердові встановити свій контроль над Поділлям. Отож, у результаті походів Ольгерда до Великого князівства Литовського було приєднано більшість українських земель — Київщину з Переяславщиною, Волинь, Поділля, Чернігово-Сіверщину. Населення цих земель визволилося з-під монголо-татарського гніту. Прагнення литовських князів об'єднати під своєю владою всі землі Русі наразилися на рішучий опір Москви, яка претендувала на роль «збирача руських земель». Литовсько-московська війна 1368-1372 pp. стала початком тривалої боротьби між Литвою (а згодом Річчю Посполитою) та Москвою за панування у Східній Європі. 

Українські землі під владою Литви

На литовських землях, оточених непрохідними для кінноти лісами і болотами, й тому недосяжних для монголо-татарських орд, у XIII ст. утворилася і швидко набрала військової міці держава. Литовські князі почали активно захоплювати сусідні землі, послаблені внутрішніми міжусобицями й боротьбою із зовнішніми ворогами. Населення Русі вважало перехід під владу Литви меншим злом, аніж перебування під ординським пануванням — литовці не грабували русичів і не руйнували звичайного побуту, традицій, культури, тому приєднання більшості українських земель проходило мирно, без жорстокого опору. Литовсько-Руська держава, яка увійшла в історію під офіційною назвою «Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське» (Жмудь — область Литви), за півтора століття набула розмірів найбільшої в Європі, 90 % її території становили східнослов'янські землі. Литовці завоювали й підкорили землі слов'ян, але підпали під їхній культурний вплив. Руська Правда стала правовою основою Великого князівства Литовського, а руська мова — державною мовою. Литовська аристократична верхівка прийняла православну віру. Отже, ця держава була багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою, у якій литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурна й економічна. 

Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII ст. під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину. Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні (1316—1341рр.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були наступні: — Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням; — Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар; — Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу; — Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами. Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою. Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною". Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, — поступового витіснення руських впливів польськими. Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення. Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі і Литві об'єднати свої зусилля у боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі і зупинити його просування на Схід і, зокрема, на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польських впливів і початок насадження католицизму на українських землях. Унія неоднозначно була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392-1430 pp.), який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано. Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати управління, Вітовт ліквідує південно-західні руські князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під управління своїм намісникам. Внаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була ліквідована колишня автономія українських земель. Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 p.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий стіл. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта. Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку. У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді і сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі в Грюнвальдській битві (1410 р.) на боці Литви і Польщі. У результаті перемоги Литви і Польщі над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. Зокрема литовські землевласники-католики, на відміну від православних, отримали право вільно розпоряджатися своїми землями ( до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер). Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер. Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів та бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків. У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигізмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і "Велике князівство Руське", між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча Свидригайлу і вдалось врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд опанував всі землі Великого князівства Литовського. Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спертися на шляхту, що викликало невдоволення магнатів, як литовських так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовська знать не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир (1440-1492 pp.), який у 1447 р. став і королем Польщі. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий "Віленський привілей", який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної. Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і надав йому у володіння відновлене Волинське князівство. Було також відновлено Київське князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром Ольгердовичем. Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир, скориставшись смертю Свидригайла і Семена Олельковичів, ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було поширено воєводський устрій. Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито. Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності. Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.

44 Запорозьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю козацьких мас в управлінні. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх зв'язків. Рада обирала кошового отамана або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французький інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: "Гетьмани дуже суворі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана".

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. З'явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформляв найголовніші січові справи.

Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона змінювала місце розташування, але завжди була у добре захищених природою місцях: після Хортиці (1552— 1557) — на о. Томаківці (60-ті рр. XVI — 1598); на о. Базавлук (1593—1638) і на Микитиному Розі (1638—1662). Кожна з них мала укріплення — високі й міцні вали, по яких ішов дерев'яний частокіл" а також башти з бійницями для гармат. Усередині стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, крамниці тощо. У центрі був майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства поширювалася на значну територію. Берегом Дніпра, нижче від Хортицької Січі, простягався Великий луг — низинна місцевість, вкрита соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та річки, вщерть заповнені рибою. Січова вольниця освоювала землі й далі від Дніпра. На середину XVII ст. козаки вклинювалися вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й народними звичаями. Козацький край залишався національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси. Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сторожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мурашник. До неї звідусіль, долаючи різні перешкоди, стікалися козаки, що зимували "на волості" і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них приєднувалося безліч промисловиків, які протягом коротких літніх місяців намагалися взяти якнайбільше від торгівлі, рибальства, бортництва й мисливства. До козацького гурту приймали всіх охочих. Після ствердної відповіді на питання "У Бога віруєш?" і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість прагнула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньостеблівському, Кальниболоцькому чи будь-якому іншому. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті. Жили, воювали й гинули разом з українськими козаками покозачені поляки, білоруси, росіяни, євреї, татари, грузини, вірмени, турки, перси, молдавани та представники з інших народів. Причому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на батьківщині посідали високе соціальне становище.

Своєрідним устроєм відзначалося й реєстрове козацтво. Поступово воно зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров'ї. Спочатку полки називалися за ім'ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по тисячі осіб у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Хоч на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєстрові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто скидали їх і обирали власних. За умов польсько-шляхетського панування козацька держава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому, то в прихованому протиборстві з центральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої.