76)Відновлення народного господарства в Україні 1945-1950-ті рр.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про п’ятирічний план відновлення і розвитку народного господарства». Це був IV план п’ятирічки. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла аналогічний закон, який передбачав наступне:

— відновлення виробничих потужностей України-

— доведення валової продукції промисловості в 1950 р., до 113% від рівня 1940 р. -

— першочергове відновлення важкої промисловості, транспорту, енергетики, будівництво нових заводів-

— відновлення легкої промисловості і сільського господарства-

— відродження культурно-освітньої сфери.

Закон «Про п’ятирічний план відновлення і розвитку народного господарства» передбачав вирішення всіх поставлених завдань (у СРСР і УРСР) виключно за рахунок власних сил і ресурсів.

За 1946-1950 рр. були відновлені зруйновані в роки війни промислові підприємства, шахти, електростанції. Повністю були відновлені основні галузі економіки УРСР — металургія та енергетика.

У 1950 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень 1940 р. на 15%, що було більше запланованого.

Створювалися нові галузі промисловості — радіотехнічна, приладобудування, автомобілебудування та ін. 

У грудні 1947 р. завдяки зростанню виробництва сільськогосподарської продукції були скасовані продовольчі картки, зникла загроза голоду. Україна знову була житницею і тваринницької базою СРСР. До 1950 р. був досягнутий довоєнний рівень виробництва сільськогосподарської продукції.

77)Голод 1946-1947рр.

Сталінська політика хлібозаготівель стала визначальною причиною голоду 1946-1947 рр. в Україні. Працівники системи держзаготівель (Уповмінзагу) були наділені особливими повноваженнями проведення реквізицій. Оформлені ними матеріали направлялись до судів, де розглядалися з особливою оперативністю. Керівників колгоспів, які до здачі зерна в рахунок плану хлібозаготівель видавали дещицю голодуючим виробникам хліба на трудодні, піддавали репресіям.

Вища влада забороняла головам колгоспів видавати 15% хліба людям на зароблені трудодні та продаж хліба на ринку до виконання планів держпоставки, застерігала від "небезпеки антидержавної тенденції", пов'язаної з "розбазарюванням хліба", "незаконним" його відпуском. Невдоволення Й.Сталіна проявилося у своєрідному "зміцненні" керівництва України шляхом зміщення М. Хрущова з посади першої особи в республіканській парторганізації й направлення до Києва Л. Кагановича, якого 3 березня 1947 р. було "обрано" першим секретарем ЦК КП(б)У. М. Хрущов залишився головою Ради міністрів УРСР.

Через репресивну політику й практику хлібозаготівель, стягнення з селян непомірних податків, неповну оплату й неоплату трудоднів, вивезення хліба й інших сільгосппродуктів, влада в УРСР створила тяжку голодну ситуацію. Незважаючи на важке й водночас добре відоме вищій владі становище в Україні, московський центр щоразу вимагав від вищого керівництва України вжити більш рішучих заходів щодо ліквідації відставання з хлібозаготівель, забезпечення виконання завдань кожним колгоспом і радгоспом.

Найсильніше голод вразив село. Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося 1 млн 74 тис.314 дистрофiкiв. Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків. За наявності цілого комплексу причин виникнення голоду, поширення й масовості найголовнішою були конфіскаційні хлібозаготівлі.

Голодоморне лихоліття свого піку досягло в першій половині 1947 р. У часи інтенсивного вилучення хліба голод в Україні забрав (за даними різних дослідників) від 100 тис. до 2,8 млн життів, в основному, українських селян-хлiборобiв. У багатьох місцевостях голод продовжувався майже до кінця 40-х років.  Смертельною мірою відчули голодоморне жахіття жителі південних областей: дуже сильно Ізмаїльської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької. Своїми страшними, смертельними обіймами голод стискав населення Дніпропетровщини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Кіровоградщини. Тяжко потерпали від голоду мешканці сіл і міст Вінницької, Житомирської, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. Люди виявилися беззахисними перед системою, що приводила їх до виснаження, мук голоду, дистрофії, загибелі. Тяжкий голод тримав у своїх лещатах областi чорноземної смуги РРФСР, Бiлорусiю, Молдавiю, але найсильнiшим вiн вкотре виявився в Українi. 

78)Включення УРСР у повоєнний період у світову політику як однієї фундаторів і членів ООН.

Жваві дискусії щодо створення нової організації з підтримки миру та безпеки тривали практично протягом усієї війни. Особливо близько союзники підійшли до вирішення цієї проблеми на Ялтинській конференції, на якій було ухвалено рішення про проведення установчої конференції щодо створення ООН. Учасникам удалося досягнути єдності стосовно "права вето" постійних членів Ради Безпеки та майбутнього членства.

Відмовившись від своїх амбітних планів щодо зарахування до ООН усіх 16 республік, у Ялті радянська делегація скоротила перелік потенційних кандидатур до трьох республік — України, Білорусії. Домовленість передбачала, що сама установча конференція ООН, яка мала розпочати роботу у квітні 1945 р. в Сан-Франциско, запросить УРСР і БРСР до участі як "первісних членів" ООН, а делегації США та Великої Британії підтримають таке запрошення.

Глави трьох держав підписали "Декларацію про визволену Європу", в якій вони зобов'язувалися протягом періоду тимчасової нестабільності в Європі погоджувати політику своїх урядів у справі допомоги народам, визволеним від панування нацистської Німеччини, і народам її колишніх сателітів під час вирішення ними життєво важливих політичних та економічних проблем.

На реалізацію рішень Ялтинської конференції, 25 квітня розпочалася конференція в Сан-Франциско, основною метою якої було розроблення Статуту ООН. У конференції брали участь СІЛА, СРСР, Англія й Китай та інші 22 країни, які підписали . Вашингтонську декларацію 1 січня 1942 p., а також держави, які оголосили війну Німеччині або Японії до 1 березня 1945 р. Загалом — 46 держав. Отже, учасниками конференції — в майбутньому членами-засновниками ООН — стали 50 держав. Польща підписала Статут ООН і стала 51 державою-засновни- цею ООН згодом.

У 1946 р. Україна була обрана членом кількох спеціалізованих органів ЕКОСОР: Статистичної комісії, Комісії з прав людини, Комітету у справах біженців і переміщених осіб, Комітету по проведенню заходів щодо консультації з неурядовими організаціями, Тимчасової підкомісії з економічної відбудови розорених районів, Фіскальної комісії, Комісії народонаселення". З 28 березня 1947 р. УРСР стала членом Економічної комісії у Європі (ЄЕК), до складу якої увійшли всі європейські держави-члени ООН і СІЛА. Завдання її полягало у сприянні спільним діям європейських держав, спрямованих на економічну відбудову Європи, на підтримку і зміцнення економічних відносин європейських країн з іншими країнами світу. Цікаво, що участь України навіть в економічних міжнародних структурах була під контролем Москви, бо як інакше можна було пояснити необхідність затвердження созним міністерством відповіді міністра закордонних справ УРСР Л. Паламарчука*52Виконавчому секретарю ЄЕК про погодження проекту Загальноєвропейської угоди про економічне співробітництво, запропоновану СРСР.

Україна ввійшла до складу Тимчасової комісії ВООЗ і виконувала свої функції щодо ратифікації Статуту ВООЗ та скликання першої сесії Асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров'я. Після ратифікації Статуту ВООЗ 26 державами — членами ООН Всесвітня організація охорони здоров'я почала своє існування зі 7 квітня 1948 р. Розширюючи свою міжнародну присутність, УРСР 1948 р. вступила до Всесвітнього поштового союзу (ВПС), приєдналась до Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) та Міжнародного союзу електрозв'язку, Міжнародної організації Праці (МОП). Про зростання міжнародного авторитету Української PCP цими роками свідчило обрання її на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН 13 листопада 1947 р. непостійним членом Ради Безпеки ООН на дворічний термін (1948—1949 pp.), де українська делегація провадила доволі активну дискусію щодо питання конфлікту в Індонезії, проблеми досягнення миру в Палестині. При цьому висувалися вимоги до врегулювання цих та інших конфліктів суто мирними шляхами.

Українська PCP провадила активну роботу у розробленні міжнародних угод у гуманітарній сфері. На дипломатичній конференції в Женеві (з 21 квітня по 12 серпня 1949 p.), делегація УРСР внесла пропозицію, яка визначала правовий статус медичного персоналу, затриманого тією чи іншою воюючою стороною. Вона пропонувала не вважати військовополоненими представників медико-санітарної служби. Пропозиція делегації УРСР передбачала, що лікарі, санітари, медсестри та інші медичні працівники, які хоч і не служили в медичних частинах своїх збройних сил, потрапивши до рук ворога, можуть надавати медичну допомогу військовополоненим і користуватися тими самими пільгами, що й військовий медичний персонал. 12 серпня 1949 р. УРСР підписала Женевські конвенції про покращення долі поранених і хворих у арміях та осіб, які постраждали в корабельній аварії, зі штату збройних сил на морі, про поводження з військовополоненими, про захист цивільного населення під час війни. Таким чином українська дипломатія активно долучилася до розробки та імплементації норм гуманітарного міжнародного права у життя.

Важливим для УРСР став вступ з 12 травня 1954 р. до Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки, культури (ЮНБСКО). З грудня 1962 p. у Парижі функціонує Постійне представництво України при штаб-квартирі цієї організації.

Плідна робота Української PCP у міжнародних організаціях у повоєнний період показує, що Радянська Україна провадила наполегливу боротьбу за збереження і зміцнення миру, за розвиток мирної співпраці між усіма країнами світу. Досвід дипломатичної діяльності та зовнішньополітичної активності України в той час засвідчує намагапня української дипломатії, незважаючи на ідеологічний тиск з центру, досягти широкої міжнародної присутності республіки. Звичайно можна піддавати сумніву повноцінність і незалежність зовнішньополітичної концепції України. Водночас не варто перебільшувати її роль, оскільки низка чинників міжнародного характеру перетворювала "українське питання" на засіб досягнення цілей великими державами тактичного, а не стратегічного характеру.