49.Події революції 1848–1849 рр. На західноукраїнських землях. Головна Руська Рада

У 1848–1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. В результаті революції вперше в історії в політичному житті Європи могли брати участь широкі народні маси. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. Демократизація життя, піднесення соціальних рухів, дало поштовх до розгортання національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Центральної Європи.

В роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.

За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому тлі. ГРР, виступаючи за проведення демократичних реформ, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов’язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалось формування загонів самооборони – Національної гвардії.

50. Кримська війна 1853-1856 рр. Та Україна

Кримська війна середини ХІХ ст. була не тільки військовим конфліктом Російської імперії проти коаліції держав у складі Великої Британії, Франції, Османської імперії та Сардинського королівства за панування на Балканах і Близькому Сході, а й цивілізаційним конфліктом, суть якого полягала в тому, що після Французької революції кінця XVIII ст. і наполеонівських завоювань більшість європейських країн, ламаючи середньовічні перепони, почали ставати на шлях прискореного технічного та економічного прогресу. Революції 1848—1849 рр. в Європі довершили справу, давши додатковий імпульс розвиткові євроатлантичної цивілізації. Російська імперії, яка, хоча й брала в європейських революціях і спричинених ними війнах активну участь, але винятково як консервативна сила, охороняла застарілий соціальний порядок (через це її називали "жандармом Європи"). Могутність Росії базувалася на значних сировинних та людських ресурсах, а також на самодержавстві, що спиралося на кріпосництво і забезпечувало високий ступінь централізації управління цими ресурсами та проводило політику вестернізації, започатковану Петром I. 

У технічному та економічному відношеннях Російська імперія дедалі більше відставала від країн, які побороли середньовічні пережитки революційним шляхом. Водночас вона породжувала в них страх і потребу консолідувати свої зусилля, щоб протистояти небезпекам з її боку. Усвідомлення російських загроз допомогло навіть політичному зближенню давніх суперників — Франції та Великої Британії. Їхній союз, що виник на початку 1850-х рр. саме з метою протистояння агресивній політиці Росії, виявився для російських правлячих кіл цілком непередбачуваним. 

Союз Великої Британії з Францією імператора Наполеона III став можливим на тлі так званого східного питання про поділ Османської імперії: у випадку, якби Росія поглинула більшу її частину, то перетворилася б на ще потужнішу державу, здатну загальмувати поступальний розвиток євроатлантичної цивілізації. Тому західні сусіди Росії не погодилися, як у випадку з Річчю Посполитою XVIII ст., на поділ Османської імперії й підтримували останню в її постійних двобоях з Росією. 

Участь населення України у війні. Одночасно з тим, що багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і матросів. У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів і в 1855 р. становив 43 % продукції всіх порохових заводів Росії. Якщо до війни Луганський завод за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, то у роки війни — 90 тис. пудів. Народ намагався подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім сім'ям. Проводився збір коштів на військові потреби, жінки доглядали поранених бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.

Паризький мирний договір. Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в країні змусили нового царя Олександра II (Микола І помер у лютому 1855 р.) шукати шляхів до укладення миру. Великі втрати англо-французьких військ й успішні дії російської армії на Кавказі привели до того, що й урядам Англії та Франції довелося йти на припинення війни. 18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством (брало участь у війні на боці союзників з січня 1855 p.), з другого боку, був укладений мирний договір. У переговорах брали участь також представники Австрії і Пруссії. За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам. Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.