40.Становище Правобережної україни в складі Польської держави у другій пол. 17-18 ст.

У другій половині XVII ст. народ України, як і раніше, боровся проти агресії Туреччини, Польщі та Кримського ханства. На при кінці XVII ст. українські землі було поділено між Росією, Польщею і Туреччиною. Автономія Лівобережної України регулярно обмежувалася. Політика козацької старшини та української шляхти, як і боротьба між гетьманами за владу, лише руйнувала державний лад України. На Правобережжі України гетьманом став П. Тетеря (1663-1665), який здобув грунтовну освіту і обіймала низку важливих посад ще за Б. Хмельницького. Але в основному він проводив про польську політику. Разом із поляками захопив Лівобережжя, агітуючи польського короля Яна Казимира продовжити наступ аж до Москви. А коли наступ провалився, Тетеря повернувшись на Правобережжя, зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це ще більше обурило народ. Втративши підтримку населення, Тетеря втік до Польщі.У1665р. на Правобережній Україні розпочався антифеодальний рух на чолі з І. Поповичем, який і привів до краху П. Тетері. Тоді ж гетьманом було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка. Він організував похід на Лівобережжя, де 8 червня 1668 р. (після вбивства повстанцями І. Брюховецького) його проголосили гетьманом усієї України. У той час почався наступ поляків на Правобережжя, що змусило Дорошенко повернутися туди, залишивши на Лівобережжі наказ ним гетьманом чернігівського полковника Демка Многогрішного. Незалежна поведінка гетьмана збурила проти нього старшину. Многогрішного несподівано ув’язнили і відвезли до Москви. Після допитів гетьмана заслали до Сибіру, де він і помер. За таких умов Дорошенко ледве міг управляти навіть Правобережною Україною. Для подальшої боротьби сил не вистачало, і він уклав союз із турецьким султаном. Поява турків в Україні остаточно відвернула народ від Дорошенка, який зрікся 1676 р. булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672-1687) Замість Дорошенко турки висунули на гетьмана Ю.Хмельницького (1677-1681). І ця його спроба гетьманства закінчилась невдало. Ставши знову гетьманом , він так і не зміг позбутися турецької опіки, що й призвело до втрати його прибічників, а потім і до смерті від турецьких рук у Кам’янці (1681) Відтоді Правобережна Україна втратила політичну й економічну самостійність.

41. Народні рухи на Правобережжі і Закарпатті у 18ст.Опришки і гайдамаки. Коліївщина

Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина.Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина).

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів. Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба. Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів.Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева.

 

Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. У західних землях України посилення експлуатації селянства й національного гніту вже у 16ст. покликало до життя опришківський рух в Галичині, а на початку 17ст. й на Закарпатті . Опорним центром опришків були Карпати. У гори тікали розорені, покривджені селяни та бідні міщани, які гуртувалися в опришківські загони. Вони нападали на панів-землевласників, грабували та руйнували шляхетські маєтки тощо. Нйбільшого размаху опришківський рух набув у 30-40 роки 18 ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув в 1745 р.). Їнколи опришки здобували міста і фортеці, успішно боролися проти каральних загонів. Опришківство було невід'ємною течією національно визвольного руху.