58.М.Грушевський- видатний історик, політик, перший президент України

Груше?вський Миха?йло Сергі?йович (нар. 17 (29) вересня 1866, Холм, Царство Польське — † 24 листопада 1934[1], Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць. Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.

23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть.

Виконання цього вироку відтермінували до 24 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був, перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом…[7] Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Серце зупинилось о другій годині дня.

Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)

Тіло Грушевського перевезли до Києва, поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони[4]. Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка № 6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.

59.Піднесення національно-визвольного руху після лютневої демократичної революції 1917р. Утворення центральної ради та її роль у формуванні укр.державності.УНР. Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле. З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича. В Україні процес формування влади мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду і Радами постала Українська Центральна Рада (УЦР), що була утворена 4(17) березня 1917 р. представниками ряду політичних партій та політичних блоків: Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Україн­ської партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Головою УЦР був обраний професор-історик М. С. Грушевський.

6-8 квітня 1917 р. відбувся Український національний конгрес, в якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Криму, де було багато українців. Конгрес ухвалив утворення Центральної Ради, як вищої законодавчої влади. У червні 1917 р. утворено виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний секретаріат (уряд), який очолив письменник В. К. Винниченко.

У своєму І Універсалі (10 червня 1917 р.) УЦР проголосила автономію України у складі оновленої Росії. Однак під тиском Тимчасового уряду УЦР змушена була прийняти II Універсал (3 липня 1917 р.), де відмовлялася від автономії до скликання Всеросійських Установчих Зборів.

Після повалення більшовиками Тимчасового уряду та утворення Раднаркому на чолі з В. І. Леніним (25—26 жовтня 1917 р.) Центральна Рада проголосила себе вищою владою в Україні, зайняла антибільшовицьку позицію і прийняла ІІІ Універсал (7 листопада 1917 р.). У цьому документі говорилося про: утворення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської Республіки; передачу землі селянам; введення 8-годинного робочого дня; державнийконтроль над виробництвом; демократичні свободи тощо. Однак у здійсненні своїх рішень УЦР проявила повільність та непослідовність, що зменшило її авторитет і призвело до зростання більшовицького впливу в Україні.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

60. Українська держава Павла Скоропадського 29 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві зібрався з'їзд хліборобів-землевласників . Його делегати одноголосно обрали гетьманом України Павла Скоропадського — авторитетного генерала, нащадка старовинного козацького роду. Того самого дня прихильники гетьмана майже без кровопролиття оволоділи всіма державними установами.

Очоливши Українську державу, генерал П, Скоропадський поставив завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. Для цього йому були надані широкі повноваження — право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею.

До скликання Українського Сейму в країні мали діяти "Закони про тимчасовий державний устрій України". В них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політичній сфері, організації державного управління, надано Гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість УНР. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему.

За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост. Державні службовці були, за невеликим винятком, українцями, однак не належали до т.зв. свідомих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій. Останні не змогли стати вище партійних інтересів і об'єднатися в ім'я побудови Української держави.

Чимало труднощів виникло під час спроби створити збройні сили Гетьманату замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З одного боку, уряд побоювався, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова адміністрація, запевняючи гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австро-угорських військ. Загалом українська армія того часу нараховувала бл. 65 тис. осіб, хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Неабияке значення гетьманська держава надала аграрному питанню, вживаючи заходи, спрямовані на нормалізацію становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Тимчасові правила про земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше як 25 десятин на двір.

Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державіпоміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але  Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу

Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від ньогоселянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадськийвідрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.