1) Предмет і завдання курсу ‘ Історія України’’ та його місце в системі гуманітарних наук

Історична наука — це система об'єктивних, перевірених практикою знань про природу, суспільство і людину, що отримала своє визначення в формі понять, формул, законів, уявлень, які постійно збагачуються. Історія — це розповідь про минуле, про конкретні історичні події в їх зв'язку і послідовності, про історичних діячів та інше.

ІСТОРІЯ ЯК НАУКА: ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.

Історія — це перш за все бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (економічний, політичний, релігійний, культурний та інші), тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії.

Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.

Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..

Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

Історичне джерело — об'єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого, що мають пізнавально-історичне значення. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. Загальновизнаною є класифікація історичних джерел з типами і видами. Перша стосується всіх джерел. Друга - тільки писемних пам'ятників. Тип об'єднує джерела, які однаково кодують і зберігають історичну інформацію..

За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на такі типи: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо); етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв); лінгвістичні (гідроніми - назви рік і озер; топоніми - назви країв і місцевостей; етноніми - назви племен і народів; ононіми - прізвища та імена); усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо); писемні (записи на папірусі, на пергаменті, на бересті, на папері). Наймолодшими групами джерел є фотодокументи і фотодокументи. Вони з'явилися тільки в другій половині XIX ст. з винайденням фонографа і фотоапарата.

Окремо варто згадати ще один вид джерел-графіті Це стародавні видряпані написи на стінах, на речах, на склі, на кераміці. Тобто написи на всьому, окрім паперу. Вони найдосконаліше відображають життя слов'ян з X ст. і до наших днів.

Саме відмінності в походженні джерел, формах і ознаках спричиняють їх поділ за типами. Очевидною є відмінність джерел речових і писемних як за способом творення, так і за формою.

За видами класифікуються тільки писемні джерела. Вид писемних джерел - це джерела, які характеризуються однаковістю своєї форми (структури). Це обумовлюється однаковою метою, яку переслідували автори джерел при їх створенні. Різним історичним епохам притаманні різні види джерел. Одні з них існували довше, інші - коротше. Декотрі з них висвітлювали весь період вітчизняної писемної історії (законодавчі акти). Створення ж інших припинилося у XVIII ст. - наприклад, літописів. А періодика і статистика є продуктом недавніх часів.

Серед писемних джерел з вітчизняної історії існують такі види:

— літописи;

— законодавчі акти;

— діловодна документація;

— приватні акти;

— статистичні джерела;

— періодична преса;

— документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії;

— літературні пам'ятники;

— публіцистика і політичні твори;

— наукові праці різних історичних періодів.

Особливе місце серед джерел займають літописи - "Повість минулих літ", а також Київський та Галицько-Волинський літописи. В них описані події від сотворіння світу і до кінця як Київської, так і Галицько-Волинської держави.

Не буде повним опис Київської Русі і без законодавчих актів. Це комплекс пам'яток, в яких в юридичних нормах відображено історію України. В основному це збірники норм давньоруського законодавства. Головною з них є "Руська Правда", яка складається з двох найважливіших частин: право кн. Ярослава і уроки мостників (правила, закони, приписи для митників, сторожів, варти). Сюди ж входять і уставні грамоти, такі, як "Київські церковні устави" Володимира Святого. В науковій літературі вони вивчені в "Древнерусских княжеских уставах XI -XV веков" (Под ред. Я.Н.Щапова, М., 1976).

Є ще одна важлива група джерел - актові. Вони складаються з дарчих і фундаційних грамот. Перші були продажними, купчими, заповітними. Наприклад, помирав кн. Володимир Васильович і заповідав землі і владу своєму синові і родичам. Були також грамоти розмежувальні і роздільні. Зовнішньополітичні відносини Русі з сусідами відображали договори русів з Візантією. Залишились нам у спадок від наших предків і художні твори, серед них і "Слово о полку Ігоревім".

Часи козацької державності (середина XVII-XVIII ст.) відображені в дипломатичних документах Б.Хмельницького, численних мирних угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, "статтях", що укладалися між царем і кожним новообраним гетьманом; "Гадяцькому трактаті", Конституції Пилипа Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі. Не обійтися тут і без вже згадуваних козацьких літописів і мемуарів та щоденників козацької старшини.

Утвердження на українських землях кріпосницької системи, адміністративно-територіального управління Росії в Подніпров'ї і на Слобожанщині, і Австрії в Західній Україні і в Закарпатті сприяло появі документів, що стосуються податків, права, описів маєтностей тощо.

Джерела XVII-XIX ст. фіксують все тільки в значенні прибутковості — стан земельних угідь та що можна з них взяти. Так, в 1785-1786 pp. була проведена йосифіанська, а пізніше, в 1819-1820 pp., була проведена францисканська метрика (опис усіх земель). Такий облік землі робився кожні десять-двадцять років. Кадастральні карти земель складалися з найдрібнішою деталізацією кожного квадратного метра площі. Кожне село в Галичині мало свою кадастрову карту.

Велике значення мають матеріали каральних і судово-слідчих органів щодо декабристів, кирило-мефодіївців, народників, опришків, селянських і робітничих рухів та їх лідерів, царських указів про заборону української мови, письменства.

Значна кількість документів (джерел писемних та усних), які стосуються минулих віків, видана друком (Полное собрание русских летописей. В 31-м т.; Архив Юго-Западной России. В 35-ти т.— К., 1895-1914; Джерела до історії України-Руси. В 11-ти т.— Львів, 1895-1924; Российское законодательство Х-ХХ вв. ТА, Законодательство древней Руси. — М., 1984).

2) Створення перших державних об'єднань на території України.

Кіммерійці – найстародавніші по своїй назві племена, які мешкали на території степного Півдня. Вперше згадуються в письменах в  VIII –VII ст. до н. е. Кіммерійці були пастухо-землеробним плем’ям. В 7 ст. до н. е. були вигнані скіфами з території Північного Причорномор’я в Малу Азію. Кіммерійці – перші кочові вершники.

Сармати – стародавні кочові іраномовні племена, родинні скіфам. Кочували у степах Казахстану, Уралу, Поволжя, з другого ст. до н. е. панівне положення у степах Північного Причорномор’я перейшло від скіфів до сарматів. Кінець їх панству поклали нашестя гоплів (середина  III ст.) та гунів (кінець VI ст.) Пам’ятники сарматів на території України , Усть-Каменські кургани. Сармати являли собою не єдине родинне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен. Кожне з цих племен прагнуло до панування на Україні.

  Сарматські жінки жили, як колись амазонки: полювали верхи, брали участь у війнах, одягались, як чоловіки. Сармати торгували китайським шовком, кавказьким кришталем, напівкоштовним камінням у Ірані та Індії.

Таври -  основне населення горяних та передгірних районів південного Криму у першому тисячолітті до н.е. Від їх найменування походять назви Кримського п. – острова Таврида, Таврика, Таврія. Перші свідчення о таврах маються у Геродота (5 ст. до н.е.). У кінці другого століття таври попали під власть Понтійського царства.

Скіфське царство – було значною мірою дитям своєї епохи, рід вівся по батьківській лінії, майно ділилося між синами, панувала полігамія. Разом з померлим чоловіком вбивали і ховали його молодих жінок.

Скіфи – це безумовно, індоєвропейці, іраномовні кочівники. Серед них були: скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках “царських” скіфів – кочовиків, що змушували інших скіфів та скіфські племена України сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне військо. Розвиваючи у собі войовничі  інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи.

Це був народ безжалісний, жорстокий до ворогів, але відданий в дружбі поміж собою. Крім грабування у війнах скіфи займались торгівлею з грецькими колоніями у Причорномор’ї. Вони пропонували віск, мед, хутро, рабів. За це отримували вина ювелірні вироби, предмети розкошів. Завдяки скіфам Україна стала важливою частиною античної цивілізації Середземномор’я. Через грецькі колонії скіфи зрозуміли грецьку цивілізацію і почали шанувати її.

У 513 р. до н.е. військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України, але скіфи змусили його відступити. Наприкінці  V – початку  VI ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців на Дунаї. Але у 339 р. до н.е. Філіп Македонський, батько Олександра Великого завдав страшної поразки скіфам- це було початком їхнього кінця.