37. Західногерманське подвоєння приголосних (гемінація)

Гемінація – подвоєння приголосних, якої зазнавали в германських мовах насамперед зімкнені, рідше щілинні приголосні в позиції перед сонантами

Західногерманське подвоєння приголосних.

У мовах західногерманської групи фонеми j та w у позиції після приголосного асимілювалася з цим приголосним. Подвоєння також відбувалося перед сонорними r, l, рідше m, n. Гемінація не спостерігалась, якщо попередній голосний був довгим. Пор.: гот. saljan ‘продавати’, двн.-англ. sellan, двн.-фр. sella, двн.-в.-нім. sallan; проте: гот. dōmjan ‘судити’, двн.-англ. dēman.

Закон А. Гольцмана

У 1836 р. німецьким лінгвістом А.Гольцманом відкрита закономірність, спільна для готської мови та північногерманських мов, що дістала назву “закон Гольцмана”: після коротких голосних в інтервокальній позиції перша частина германських довгих напівголосних *-jj та *-ww розвинулася в зімкнений гутуральний -g­(гутуралізація). Так, герм. jj>гот. ddj, сканд.ggj, герм. ww>гот. ggw, сканд.ggw. У західногерманських мовах у такій позиції утворюється дифтонг. Пор.:

герм. dajj-/dāēj- ‘годувати грудьми’ гот. daddjan, шв. dägga, двн.-в.-нім. tāan;

герм. dawwa-/dawwō- ‘роса’ двн.-ісл. dögg, шв. dagg, двн.-англ. dēaw, двн.-в.-нім. tou, двн.-сакс. dau.

Серед гіпотез, що лежать в основі закону А.Гольцмана, називають такі: вплив ларингалів (В.Леман) та вплив наголосу (Р.Траутман).

38. Загальноіндоєвропейські риси у системі голосних давньогерманських мов.

Спільноіндоєвропейській мові властива чітка різниця між короткими та довгими голосними. Реконструйована система голосних для піздньоіндоєвропейської мови має такий вигляд:

голосні верхнього підйому : іī uū

голосні середнього підйому: eē oō

голосні нижнього підйому: аā

У ненаголошених складах зустрічався також короткий голосний [ ] (‘шва примум’), який відбився в санскриті як і, а в інших індоєвропейських мовах як а.

Індоєвропейські дифтонги утворилися шляхом сполучення коротких або довгих голосних а, е, о з глайдом (пазвуком), у ролі якого виступали і, и, r, l, m, n. Отже, існували наступні дифтонги: *ai, au, ar, al, am, an, *eu, *ou, *ei, *oi.

Особливістю германських голосних порівняно з індоєвропейськими була залежність від сусідніх голосних та приголосних. Для спільногерманської мови властива чітка різниця між довгими і короткими голосними. Короткі голосні представлені такими фонемами:

• голосні верхнього підйому ĭ, ŭ

• середнього ĕ

• нижнього ǎ

Реконструйована система довгих голосних складалася із 4 фонем:

голосні верхнього підйому	Ī	ū
середнього	Ē	ō

Отже, в германських мовах зникли короткий ǒ та довгий ā. Змін зазнали індоєвропейські ĭ, ŭ, ĕ, яким властиве уподібнення голосного кореня голосному суфікса або закінчення (спільногерманське переломлення). Існували також такі дифтонги: ei, ai, eu, au.

39.Відображення індоєвропейських коротких голосних у давньогерманських мовах.

Короткі голосні.

Германська ǎ відповідає двом індоєвропейським голосним ǎ та ǒ, оскільки індоєвропейська ǒ> герм. ǎ:

і.-є. ǎ || герм. ǎ: авест. ana, грец. ana, рос. на – гот. ana, двн.-ісл. ana, двн.-фр., двн.-сакс. an, двн.-в.-нім. ana.

і.-є. ǒ || герм. ǎ: двн.-інд. ghortó, грец. χóρτος, лат. hortus ‘сад’ – гот. gards ‘дім’, двн.-в.-нім. gart, двн.-сакс. gardo, двн.-фр. garda, двн.-ісл. garðr.

Розвиток нової фонеми – короткої ǒ відносять у германських мовах до періоду їх окремого існування.

Індоєвропейські короткі ĭ, ĕ, ŭ могли переходити у відповідні германські без змін. Проте, якщо за кореневим голосним слідували вузькі голосні і(j) або u, а також сполучення “носовий+приголосний”, то кореневий приголосний звужувався, в інших випадках у давньогерманських мовах, за виключенням готської, зберігалися широкі звуки:

і.-є. ĭ || герм. ĭ: лат. piscis ‘риба’ – гот. fisks, двн.-ісл. fiskr, двн.-англ., двн.-сакс., двн.-в.нім. fisc.

і.-є. ĕ || герм. ĕ: грец. έδω, лат. edo ‘їсти’, лит. ėdmi – двн.-англ. etan, двн.-в.-нім. eЗЗan, двн.-ісл. eta.

і .-є. ĕ || герм. ĭ: грец. μετά ‘між’ – гот. miþ, двн.-англ. mid, двн.-в.-нім. mit, двн.-фр. mith, двн.-сакс. mið.

і.-є. ŭ || герм. ŭ: скр. sûnú, авест. hunu, лат. sūnu, лит. sūnús ‘син’ – гот. sunus, рун. sunuR, двн.-ісл. sunr, двн.-англ., двн.-в.-нім., двн.-сакс., двн.-фр. sunu.

і.-є. ŭ || герм. ǒ:скр. yugá, грец. ζυγόν, лат. jugum, вал. iau ‘ярмо’ – двн.-англ. geoc, двн.-в.нім. joch, двн.-сакс., двн.-ісл. ok.