40. Іменник як частина мови. Лексико-граматичні розряди іменників.

Іменник – це повнозначна частина мови, яка об’єднує слова зі значенням предметності, що виражається в самостійних категоріях роду, числа й відмінка і виконує різні синтаксичні функції.

Провідна роль у виділенні іменника належить грам. категоріям, проте цьому класу слів властивий також значеннєво-морфолог. поділ на групи:

Власні назви – індивідуальні найменування, які виділяють особу, предмет із ряду однорідних: Дніпро. Вони характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки одн. (Львів), або тільки множ. (Черкаси).

Загальні назви – назви, що є спільними для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять.

Назви істот та неістот протиставляються семантично і граматично. Поняття істот не збігається із загальномовним поняттям, бо сюди зараховують не лише назви людей і тварин, а й демонологічні (Мавка), міфологічні (Юнона), персоніфіковані (вітер), а також мрець, покійник. Категорія неістот об’єднує назви неживих предметів, однак сюди належать назви рослин, частин тіла, збірні поняття (студентсво).

Іменники з конкретним значенням називають предмети, що пізнаються органами чуття. Це назви предметів об’єктивного світу. Сюди належать власні назви (Азія), терміни (рід), назви відрізків часу (тиждень).

Абстрактні іменники називають поняття, що усвідомлюються завдяки абстрагуванню. Для них х-на особлива морфологічна будова: непохідні ім. (зло), ім. з суфіксами -ість, -ств, -от (радість, доброта, товариство) -б- (різьба), -нь, -інь, -ень, -изм (класицизм). Основною особливістю абср.ім. є відсутність повної категорії числа. Більшість вживається тільки в однині, однак деякі з них можуть вживатися і в множині (розмови). Межа між конкретними і абстрактними умовна (вістря ножа – вістря сатири).

Категорія збірності. Збірні іменники – це ті, що нерозчленовано називають сукупність однакових предметів. За значенням вони співвідносні зі спільнокореневими ім. у формі множини. Їм властиві свої суфікси: -нь, -ня (комашня), -ств (студенство), -еч (малеча), -ур (професура). Із грам. погляду їм властива відсутність повної числової парадигми.

Матеріально-речовинні іменники означають однорідну за своїм складом речовину, що не має чіткого окреслення і не розпадається на частини. Лексико-семантичні групи таких іменників:

● назви плодових, овочевих, ягідних культур: малина, морква

● назви рослин: бузина, очерет

● назви харчових продуктів: мед, хліб

● назви будівельних матеріалів: цемент, глина

● назви корисних копалин: мідь, залізо

● назви тканин: шовк, оксамит

● назви ліків: валідол.

Вони також мають неповну числову парадигму. Повну вони мають тільки тоді, коли йдеться про різновиди, сорти: була виставка шовків.

41. Категорія роду іменників, її значення, історія розвитку. Морфологічне, синтаксичне і лексичне вираження. Імен. Спільного і подвійого роду.

Усі іменники, за незначним винятками, поділяються за граматичним родом на три групи: чоловічого, жіночого і середнього роду. Граматична категорія роду як самостійна властива лише іменникам. Граматичний рід виник на основі первісних категорій живих і неживих істот ще на загальноєвропейському грунті. З категорії живих істот виділилися два роди - чоловічий та жіночий, що стосувалися відповідних статей живих діячів, а потім поширилися на інші назви. Значення роду в іменниках виражається переважно морфологічно – характером основ і системою флексій, а також за допомогою словотворчих суфіксів: українець — українка, шахіст — шахістка.Синтаксично рід іменників визначається формою уз­годжуваних з ними слів – прикметників, займенників, порядкових числівників: круглий сирота, моє дитя, тре­тій маестро, овочеве рагу. Лексичний спосіб вираження роду виявляється за допомогою фактично різних слів: чоловік – жінка, хлопець – дівчина, брат – сестра, дядько – тітка. Інколи віднесеність слова до певного роду грунтується лише на семантичній мотивації, а граматичні засоби не є визначальними, Наприклад, іменни­ки суддя, староста, воєвода належать до чол. р., хоч їхні морф. ознаки спільні з імен. жін. р. Це пов’язано з семантичною мотивацією слів: по­сади судді, старости, воєводи в минулому займали тільки особи чоловічої статі.

Більшість іменників розпод. за родами залежно від характеру основи і сис-ми флексій.

До чоловічого роду належать:

а) б-ість ім. з кінцевим приголосним основи (віл, степ, гай, гараж);

б) частина іменників на -а (-я), що семантично вказують на віднесеність осіб до чоловічої статі (староста, Микола, Ілля);

в) деякі іменники на -о (батько, Павло, Дніпро).

А також суфікси: -тель: вихователь, -ець: українець, -іст: цимбаліст, -ар: кобзар, -інь: промінь, корінь.

До жіночого роду належать:

а) ім. на -а (-я) (сестра, Софія, тка­ля), крім деяких чол. р. з семантичною мотива­цією та середнього роду;

б) частина ім. на приголосний (ніч, радість, міль, тінь) та ім. мати.

Показниками жіночого роду є суфікси: -ість (радість), -от (доброта), -к(підкладка)

До середнього роду нал.:

а) майже всі іменники на -о, -е (срібло, марево, море, поле);

б) частина іменників на -а (-я) (насіння, життя, дозрі­вання, теля, ягня, курча).

Суфікси: -ство: студентство, -ин: кукурудзиня.

Проте за системою флексій не завжди можна визначити рід. Існує ще специфічна група ім. спільного роду. Це ім., які в одній формі можуть належати до чол. або до жін. роду, залежно від статті особи, яку називають. Належать:

1. Ім. чолов. і жіноч. роду із закінченням –а (бідолаха, гуляка, п’яниця). Ці ім. як правило нал. до розмовної лексики і найчаст. емоційно забарвлені, хоча є і нейтральні. Визначається в контексті. за допомогою аналітичних засобів, у першу чергу форм узгоджуваних прикметників, займенників, дієслів або відповідного контекстуального оточення: пр. якийсь (займ.) невдаха – стала (дієслово) невдахою – вважати його/її невдахою.

2. Прізвища на –о, –а, і приголосний (Мартиненко, Бурлака, Ковальчук).

Деякі іменники виражають онаки подвійного роду, це ім., які виражають одне і те ж поняття в різних родових формах. Напр., ч. – с., ч. – ж. – с., ж. – с.

Сюди належать іменники на -ищ-, -иськ-, вказують на згрубілість, дають негативну оцінку: бабище, річище, дідище. Дещо окремо стоять іменники на –о (базікало, ледащо, незнайко).

Деякі іменники в українській мові мають подвійні форми роду, без будь-якого забарвлення: глибина/глибінь (жін. р.), птаха – птах (жін./ чол.), зала – зал (жін./чол.), цебер – цебро (чол./сер.), довіра – довір’я (жін./сер.).

42. Прикметник як частина мови. Лексико-граматичні розряди П. Короткі та повні прикметники, їх історія. Стягнені та нестягнені форми повних прикметників. Історичне пояснення утворення повних нестягнених та стягнених форм.

Прикметник – це самостійна частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, граматично виявлену в кате­горіях роду, числа і відмінка.

Вступаючи в синтаксичний зв’язок з ім., прик­м. відповідає на питання про предмет: який? яка? яке? чий? чия? чиє? На відміну від іменників форми роду, числа і відмінка прикметників де є самостійними, вони узгоджуються з формами роду, числа і відмінка імен­ників.

Категорія роду властива лише формам однини. Початковою є форма чоловічого роду.

Прикм. поділ. на 2 основні лексико-семантичні групи: якісні та відносні. Сьогодні виділяють ще й присвійні прикметники. Є також деякі проміжні групи: відносно-якісні, присвійно-відносні, присвійно-якісні.

ЯКІСНІ ПРИКМ.

Якісні – це прикм., що позначають ознаку здатну проявлятися з різною мірою чи інтенсивністю. Характерною власт. таких прикм. є те, що вони наз. прямі властивості, закладені в суті предметів. Якісні прикм. означають властивості, які сприйм. оранами чуття: просторові (далекий), часові (давній), смакові (кислий), особливості характеру (злий).

Особливості якісних прикметників:

1) Утворюють ступені порівняння: більший, кращий, красивіший.

2) Форми безвідносної міри якості: предобрий, ультрамодний.

3) Можуть поєднуватися з кількісно-озн. прислівниками: дуже розумний, дуже красивий.

4) Мають вн. словотвір (суфікси емоц. оц.): тихесенький, гарнесенький.

5) Можуть мати короткі форми: дрібен, ясен, красен.

5) Здатність вступати в антонімічні віднош.: добрий – злий, холодний – гарячий.

6) Можна творити іменники з абстрактним значенням: сміливий – сміливість, добрий – доброта.

Не всі прикм. можуть не мати всіх цих особлив. Н., не всі якісні прикмт. можуть творити ступені порівняння (н., мертвий, німий). Або не утвор. ім. з абстрактним знач. (зубатий, бурий, карий). Тільки деякі мають коротку форму.

ВІДНОСНІ ПРИКМ.

Відносні прикметники позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дії.

Морфологічні ознаки відносних прикметників не збі­гаються з ознаками якісних прикметників. Відносні прик­метники змінюються за родами, числами і відмінками, але не творять ступенів порівняння. Від відносних прикметни­ків не творяться похідні слова з суфіксами суб’єктивної оцінки, так само не творяться іменники абстрактного зна­чення і прислівники на -о, -є.

За значенням поділ. на тематичні групи:

1. назви ознак предметів за матеріалом: кам’яна ста­туя, глиняний посуд, дерев’яне ліжко,

2. за відношеннями різних вимірів предме­тів: годинний відпочинок, кілометрова відстань,

3. назви ознак предметів за призначенням, функціями та іншими особливостями: читальний зал, виховна година, спусковий механізм, копіювальний папір,

3. назви ознак предметів за належністю їх до уста­нови, організації тощо; шкільне подвір’я, колективний сад, заводська площа, інститутський зал;

4. назви ознак предметів за просторовими відношення­ми до інших предметів: приміська зона, польова бригада, зарічний лиман.

ПРИСВІЙНІ ПРИКМ.

Присвійні прикметники виражають належність предме­та певній людині або (рідше) тварині: батькова хата, Андріїв брат, Оксанин зошит, ли­сяча голова. Значення присвійних прикметників однотипні, всі вони виражають індивідуальну віднесеність предмета людині або тварині.

Присвійні прикметники мають свої словотворчі типи і своєрідні граматичні ознаки. Твірними основами присвій­них прикметників виступають лише іменникові і тільки назви істот (за рідкісними винятками у випадку уособлен­ня неживих предметів). Присвійні прикметники творяться:

а) від назв людей за допомогою суфіксів -ів (-їв), -ин (-їн): Петрів, Василів, товаришів,

б) від назв тварин за допомогою суфіксів -ач(ий), -яч(ий), -ин(ий), -їн(ий): курячий, орлиний.

Не мають значення присвійності прикметники, які входять до складу фразеологічних словосполучень, пр.: ахіллесова п'ята (слабе місце), гордіїв вузол (важка річ), Петрові батоги (квіт). А також географічні назви: Магеланова протока, Марсове поле, та терміни: адамове яблуко, петрові батоги.

Значення індивідуальної віднесеності особи у науковому чи публіцистичному стилі найчастіше передається формами родового відмінка іменника, напр., твори Шевченка, музика Лисенка, слово учителя (учителеве слово).

Семантичні групи: належність особі (батьків, сестрин), тварині (лисяччина), неістотам (персоніфіковані), н., місяців батько.

Відносно-якісні прикметники

Можуть передавати значення відношення чи якості в залежності від іменника чи контекстуального оточення. Прикм. такого типу вживаються в обох значеннях, пр.: крилатий птах (пр. зн., віднос. прикм.) – крилатий вислів (пер. зн., якісно-відносний прикметник). Частина таких прикметників утворює ступені порівняння, пр.: драматичні події (трагічні, сумні; відносно-якісний прикметник, можна утворити ступінь порівняння) – драматичний твір (відносний прикметник). Від них утворюються якісно-означальні прислівники на -о (драматично). Вони сполучаються з кількісно-означальними прислівниками (дуже драматичні події). Інші прикметники таких ознак не мають. Сюди належать також прикметники зі значенням кольору, матеріалу чи речовини, пр.: дубова бочка – дубова (незграбна) мова, срібний перстень – срібний (дзвінкий) голос.

Присвійно-відносні прикметники

Це такі, які можуть передавати значення присвійності та відношення, пр.: материна хата, материнське (лагідне, материнне) ставлення. Для них характерні суфікси -ськ-, -цьк-. Вони відрізняються більшою узагальненістю значення, тому часто утворюють фразеологізми (Чумацький Шлях – пер. зн., вовчі ягоди – отруйні чорні ягоди). Деякі прикметники вживаються тільки у стійких словосполученнях (вороний кінь = чорний). Утвор. і за доп. суф. –ин-, -ач- мишачий, котячий, соболинний. Сюди належ. і назви матеріалів.

Присвійно-якісні

Присвійні прикмт., які вживаються у значенні якісних. Перехід відбув. через відносні: качина хода, материнське піклуння, батьківське ставлення.

Короткі та повні прикметники.

Більшість прикм. укр. мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кільіксть прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен та ін. Прикметники у короткій формі мають нульове закінчення. Коротку форму наз. і зн. в. мають також присв. прикм. з суф. –ів (їв), -ин (їн).

Повні форми прикметників існують у двох різновидах: 1)стягненій і 2)нестягненій формах.

1. Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії.Вони зустрічаються здебільшого в народній творчості та поезії.

2. Cтягнені форми є загальновживаними : гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині. Стягнені і нестягнені форми прикметників жіночого і середнього роду відрізняються закінченнями: у нестягненій формі -ая, (-яя), -еє (-єє), -її (-її); у стягненій - -а(я), -е(-є), -і(-ї).

Історичне пояснення:

У давньоруській мові було два типи прикметників – іменні (короткі) та займенникові (повні). Іменні прикм. структурно мало чим відрізнялися від іменників, а у відмінюванні повністю зберігали давні форми імен -о, -jo – основ (для чол. і серед. р.) та -а, -ja основ для жін. роду.

Тому в окремих випадках неможливо відр прикм. від іменників, і тільки синтаксичне вживання вказує на приналежність до певної частини мови: брошено сє добро, а сє недобро; тъгда великыи Святослав изрони злато слово.

Повні прикм. виникли ще в спільнослов’янській мові шляхом приєднання до іменних прикм. вказівного займенника *jь, *je, *ja (*novъ + *jь = novъjь, *novo + *je = novoje, *nova +*ja = novaja).

Щодо походження та первісних функціональних ознак повних прикметників існ. різні погляди. Згідно з гіпотезою Ф. Міклошича, займенникові прикметники виникли внаслідок функціонального розмежування атрибутивних слсп (прикм. + іменник) за ступенем конкретизації означуваного іменника, тобто за вираженням поняття означеності-неозначеності предмета.

У спільнослов. мові поняття означеності первісно виражалось за доп. займенника *jь, *je, *ja, що входив до структури атрибутивного слсп як означальний член, вказуючи на конкретно визначений предмет. Н., конструкції *vysoka gora i * vysoka ja gora розр.тим, що в 1-ій виражалась ознака предмета, не виділеного із ряду йому подібних і не згадуваного раніше, а в другій характ. предмет конкретно визначений або раніше згаданий. З часом займ. втрачає своє самостійне значення, приєднуючись до прикметника, перетвор. у його флексію.

Новоутворені займенникові прикметники певний час співвідносились з іменними прикметниками як виразниками вже відомого, точно названого вже предмета.

Останнім часом дослідники відходять від традиційного погляду на повні прикм., висуваючи інші гіпотези.

Наприклад, першопричиною виникнення повних прикм. була потреба формального відрізнення прикметників від іменників, остаточного оформлення їх як цілком самостійного лексико-граматичного класу власними морфологічними засобами. З появою повних прикм. відбулося розмежування іменників і прикметників також і на морфологічному рівні.

У спільносл. мові відмінкові форми повних прикм. були складеними, в них чітко розр. форми обох компонентів іменного прикметника і займенника. Напр., Н. *novъjь, P. *novajego, Д. *novиjemи.

Давньоруські форми Н.в. одн членних прикметників мер. та жін. р. були успадковані укр. мовою. У пам’ятках мови укр. народності зустр. стягнені і нестягнені форми. Н., наша добра рада, висока пасика. Після 16 ст. стягнені форми повних прикметників нова, нове, синя, синю зустр. частіше, для суч. вони стали нормою.

Нестягнені форми наз. і зн. відм. в одн. сер. і жін. р. збереглися в окремих говорах пн. і пд-зх (карп, закарп.) наріч: тихая, літняя, тихую, літнюю.

Процес стягнення прикметникових закінчень розпочався, очевидно, ще в спільнослов’янську епоху, коли утворювалися займенникові (членні) прикметники. Спочатку між голосними випадав *j – початковий звук зайиенника, а потім зазнали стягнення., н., у ст.-сл. мові форми родового відмінка новаго, новааго є безпосереднім продовженням сп.-сл, форми *novajego* Однак у давньослов’янських мовах стягнення відбувалось у формах непрямих відмінків (крім знахідного), а в називному та знахідному ще тривалий час існували не­стягнені форми, зокрема в давньоруській мові; процес стягнення цнх форм починається пізніше в окремих її говорах в епоху розпаду схід­нослов’янської мовної єдності. Ось чому серед сучасних східнослов’ян­ським національних мов лише українська характеризується стягне­ними формами типу нова, синя, нову, саню, нове, синє.

43. Ступені порівняння якісних прикметників (з історичним коментарем). Відмінюваня прикметників м’якої і твердої групи. Особливості відм. прикм. з другою частиною на лиций. Наголос при відм. прикм.

Ступені пор. – це семантико граматична категрія якісних прикм., яка виражає характер. інтентивності ознак предмета. Для вираження ступеня вияву ознаки вживаються дві форми прикметника: вищого і найвищого ступенів порівняння.

Вищий ст. пор. виражає ознаку предмета, яка порівняно з такою ж озн. виявл. в більшій мірі з більшою інтенсивністю. Має 2 форми: синтетичну (просту) та аналітичну (складену).

Проста форма вищого ступеня утворюється приєднанням до кореня або основи прикмет­ника суфікса -ш- або -іш-, наприклад: дешевий – дешев­ший, молодий – молодший.

При творенні форм вищого ст. пор. прикм. за допомогою суф. -ш- відб. зміни в основі слова:

а) суфікси основи прикметника -к-, -ок-, -ек- випадають: рідкий – рідший,

б) кінцеві приголосні основи г, ж, перед суфіксом -ш- внаслідок асиміляції і дисиміляції змінюються і разом із суфіксом утворюють звукосполучення [жч]: дорогий – дорог-ш-ий – дорожший – дорожчий; дужий – дуж-ш-ий – дужчий; кінцеві приг. с, ш + ш = шч (графічно Щ).

Аналітична форма вищого ст. пор. утворюється додаванням слів більш, менш до початкової форми: уважний - більш уважний.

До форм вищого ст. пор. можуть приєдунватися слова багато, значно, небагато, куди, що вир. посилення, вид. інтенсивності озн: значно дорожчий, набагато дешевший.

Найвищий ступінь порівняння вказує на те, що в одно­му з порівнюваних предметів ознака виражена найбіль­шою або найменшою мірою.

Проста форма найвищого сту­пеня утворюється додаванням до форми вищого ступеня префікса най- (частки за походженням): найбільший, най­молодший. До цієї форми можуть додаватися частки що і як..

Складена форма утворюється від початкової форми прикметника до­даванням слова найбільш або найменш: найбільш при­датний, найбільш авторитетний. Іноді до слів найбільш (найменш) дод. що і як.

НЕ мають ст. пор.:

1. Прикм., які вказують на абсолютну ознаку: голий, босий, русий, жонатий.

2. Назви мастей тв.: гнідий, мурий, вороний.

3. Безвідносної міри якості: білуватий, багатющий, ультрамодний.

4. Із суфіксами пестливості: малесенький, дрібнюсінький.

5. Із дієсл. суфіксами -енн-, -анн-: нездоланний, невдблаганний.

6. на позн. кольору, утв. від назв кольорів предметів: салатовий, фіалковий, бузковий.

7. із преф. пре-: предобрий, прегарний.

Історичний коментар:

Тверда і м’яка група

За кінцевим приголосним (твердим чи м'яким) основи прикметники поділяються на тверду і м'яку групи.

Прикметники твердої групи мають у наз. відм. одн. флексії -ий, -а, -е, кінцевий приго­лосний основи вимовляється твердо: сонячний, довгий; со­нячна, довга; сонячне, довге.

Прикметники м'якої групи в наз. відм. одн. мають фонетичні варіанти флексії -ій, -я, -є, що позна­чають м'якість кінцевого приголосного основні середній, торішній; середня, торішня; середнє, торішнє.

Більшість прикметників належать до твердої групи, і невелика к-ість до м’якої:

1) якісні і відносні прикметники з основою на м'який н [н'], перед яким стоїть ще один пригол.: вечірній, городній, літній, майбутній, ближній.

2) відносні прикметники прислівникового походження на -жній, -шній, н.,: справжній, внутрішній, вчорашній.

3) кілька присвійно-відносних прикметників на -жній похід. від імен.: дружній, матерній, орлій.

Складні прикметники на -лиций мають в однині м’яку основу, а в мн. - тверду (крім назив. відм.)

Відмінкові форми обох груп мають основні флексії у твердій групі: -ий, -е; -ого, -ому, -им, -ому в чол. і сер. роді; -а, -ої, -ій, -ою, -ій – у жіночому роді; -і,-их, -им, -йми, -их – у множині для всіх родів.

Якщо основа прикметника закінчується на приголосний й, то м'який знак не ставиться, а графічно цей звук основи передається разом з голосним флексії буквами я, ю, є, ї, наприклад: без-кра-їй, безкра-я, безкра-є, безкра-ї. Перед голосною о при­голосний й записується своєю буквою: безкрай-ого, без-край-ому, безкрай-ою.

У зн. в. однини прикметники чол. роду можуть мати залежно від форми іменника закінчення наз.або род. відмінків (вірного друга, приємне враження).

В орудному відмінку однини чоловічого і середнього ро­ду м'якої групи флексія -ім вказує на м'який приголосний основи (торішнім роком, вранішнім сонцем).

У формах множини виступають флексії, спільні для всіх трьох родів. У наз. відм. мн. прикметники твердої і м'якої груп мають закінчення -і. В інших непрямих відм. множини прикметники твердої групи мають флексії, що починаються з голосного -и (гарних, гарним, гарними), а прикм. м’якої групи – фл., що поч. з голосного -і (ї) (могутніх, могутнім, могутніми..)

Н. білолиц-ий білолиц-я білолиц-е білолиц-і

Р. білолиць-ого білолиць-ої білолиць-ого білолиц-их

Д. білолиць-ому білолиц-ій білолиць-ому білолиц-им

З. білолиц-ий, -ого білолиц-ю білолиц-е білолиц-і,-их

О. білолиць-ому білолиць-ою білолиц-им білолиц-ими

М. білолиць-ому,-їм білолиц-ій білолиць-ому,-ім білолиц-их