27.Українська орфографія,її принципи. Розвиток правописної системи сулм. Зміни в новому виданні українського правопису.

Орфографія – правопис; розділ мовознавчої науки української мови, в якому встановлюється система правил передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі. Орфографія як система написань у буквеному письмі містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що ґрунтуються на певних принципах.Центральним розділом орфографії є розділ про позначення звуків мови буквами і, відповідно, про передачу на письмі звучання слова.Окремий розділ орфографії складають правила написання слів окремо, разом чи через дефіс. Залежно від змісту, від поєднання з іншими словами деякі сполуки слів в одному випадку пишуться разом, а в іншому окремо. Інші розділи орфографії містять у собі закономірності переносу частин слів з одного рядка на інший (при цьому враховується морфемна будова слова, поділ його на склади, а також вимоги милозвучності); правила графічних скорочень слів; правопис запозичених слів.

Морфологічний принцип правопису передбачає написання однаковим способом тих самих значущих частин слова (морфем). Цей принцип забезпечує графічну однотипність морфем незалежно від тих звукових змін, які можуть відбуватися в цих морфемах у мовленнєвому потоці.За фонетичним принципом написання слова відповідає його літературній вимові. Цей принцип лежить в основі написання багатьох слів української мови: нива, лампа.Інколи слова пишуться традиційно, без урахування морфологічної будови слова чи його звучання у сучасній українській мові. Такий принцип написання називається традиційним або історичним. У цьому випадку враховуються походження слова, його особливості, які склалися у процесі історичного розвитку мови. Наприклад: кров – кривавий.

Зміни в четвертому виданні Правопису: згідно з його 8-м пунктом з великої літери слід писати назви найвищих державних посад як України, так і інших держав і міжнародних організацій.

Ряд змін і уточнень внесено до розділу “Правопис слів іншомовного походження”. До прикладів, які ілюструють правило передачі іншомовних g, h літерою г, додано такі географічні назви, як Гельсінгфорс, Гельсінкі, Гіндустан.В загальних назвах іншомовного походження приголосні не повторюються.Кількість винятків із загального правила, у яких зберігається подвоєння н, л, значно скоротилась.Після префікса дез- пишеться і, а не и, як це було в попередньому виданні Правопису(дезінформація).У словах, запозичених із французької мови, після шиплячих ж, ш пишеться відповідно до французького u українське у, а не ю: брошура, журі.Значно розширено розділ “Правопис власних назв”. Сформульовані правила про відмінювання українських імен. Грунтовніше розроблено фонетичні правила правопису слов’янських прізвищ.Зовсім новим є правило про те, що географічні назви, які складаються з короткої форми прикметника, прийменника на та іменника, що вказує на місце розташування населеного пункту, відмінюються в першій частині: Ростов-на-Дону — Ростова-на-Дону.У назвах орденів, відзнак (24 пункт), що складаються з кількох слів, тільки перше слово (крім родових) слід писати з великої літери, напр.: орден Вітчизняної війни, орден Почесного легіону. Крім того, складено список слів з літерою Ґ. 28.Склад лексики укр.літ.мови за походженням. Спільнослов"янська,спільноіндоєвропейська та власне українська лексика.

28.Лексика СУЛМ склалась у процесі її тривалого історичного розвитку і становить продукт багатьох епох. Формування та розвиток її тісно пов’язані з історією українського народу. За своїм походженням вона неоднорідна. Найбільша частина її, близько 90%, належить до так званої корінної української лексики. Решту лексичного складу сучасної української мови становлять запозичення з інших мов. Найдавніший шар корінної української лексики, що є її ядром, складають слова, успадковані через праслов’янську мову від індоєвропейського лексичного фонду. Переважна більшість індоєвропейських слів уже в праслов’янській мові втратила свою мотивацію. В індоєвропейському лексичному фонді з генетичного погляду виділяється кілька основних тематичних груп.1.Назви спорідненості та свояцтва(Мати, син, сестра, брат). Належність цих назв до спільноіндоєвропейського лексичного фонду стає очевидною, коли порівняти їх з їхніми відповідниками в інших індоєвропейських мовах, хоч вони часто можуть мати й відмінне звукове оформлення. Наприклад, слово мама у слов’янських, германських та романських мовах звучить дуже подібно.2.Назви органів і частин тіла людини й тварини (вухо, язик, кров, око). 3. Назви тварин: звір, тур, свиня, вовк.

4. Назви рослин і їх частин: дерево, дуб, береза. 5. Назви предметів і явищ природи: сонце, місяць, небо, день, ніч і т.д. У процесі розпаду індоєвропейської мовної єдності на основі її окремих діалектних угруповань виникають нові мовні єдності, що потім поступово переростають у сучасні групи індоєвропейських мов. Так виділяється слов’янська мовна єдність, балтійська, германська, романська та інші. Кожна з них, крім лексичного фонду, успадкованого від індоєвропейської прамови, у процесі дальшого розвитку витворила власний шар лексики, який невідомий іншим групам індоєвропейських мов. Праслов’янський, або спільнослов’янський, шар лексики кожної сучасної слов’янської мови, у тому числі й української, утворюють слова, які виникли в період спільнослов’янської мовної єдності й іншим групам індоєвропейських мов не властиві.

У праслов’янському шарі лексики з генетичного погляду розрізняють власне слов’янські новотвори і запозичення з індоєвропейських та неіндоєвропейських мов.

Серед успадкованої від спільнослов’янської лексики в сучасній українській мові можна виділити ті самі тематичні групи, що й серед лексики спільноіндоєвропейського походження, а саме: 1. Назви спорідненості і свояцтва: чоловік, невістка, вітчим.

2. Назви частин і органів тіла: чоло, губа, рот, шия.

3. Назви рослин: пшениця, будяк, кропива і т.д.

З усіх тематичних груп цього шару найбільш розширилася та, що виражає абстрактні поняття: блуд, диво, відвага, правда…, а також слова на означення властивості, якості предметів: а) за кольором: червоний, синій…; б) розміром і формою: великий, косий…; в) відчуття: теплий, холодний; г) смак: гіркий, солоний і т.д. До праслов’янського шару належить також більшість числівників (1, 14, 100), займенників (я, ми, він…). У той же час в українську мову (як і в інші слов’янські) потрапило багато запозичень: кельтизми – брага, лютий, тин; латинізми – вино, котел; грецизми – корабель, огірок; германізми (найбільше) – шолом, блюдо, король, стодола; з неіндоєвропейських мов найбільше потрапило тюркізмів – хан, боярин, бісер. Наступним шаром лексики сучасної української мови за походженням є власне український. Його можна поділити на дві групи. До першої належать давньоруські слова, які засвоїлись також сучасними білоруською та російською мовами: батько, племінник, білка, собака, щавель, гречка, урожай, скирта… До другої групи належать слова, що вживаються лише в українській мові. Саме ці слова виражають специфіку української мови. Прикладами власне українських слів можуть служити такі: багаття, будинок, малеча, чобіт, власність, рушниця. 29.Старослов'янізми у складі лексики укр.мови. Укр.літ.мова як джерело лексичних засвоєнь іншими мовами.

29.Старослов’янська мова – найдавніша літературно-писемна мова слов’ян. Належить до південнослов’янських мов (це мертва мова). В основі старослов’янської мови лежить південно-македонський діалект давньоболгарської мови. Виникла в ІХ ст. внаслідок місіонерської діяльності Кирила і Мефодія, які разом з учнями переклали старослов’янською з грецької мови християнські церковні книги. Після 988 р. разом із запровадженям християнства старослов’янська мова поширилася і в Київській Русі.

Старослов’янізми – слова запозичені із старослов’янської мови. Чимало старослов’янізмів утратили свої давні ознаки, наприклад, буква, палата, совість. Проте багато старослов’янізмів зберігають свої південнослов’янські риси в фонетиці й словотворі. Фонетичні ознаки старослов’янізмів: неповноголосні звукосполучення -ра-, -ла-, -ре-, -ле- між приголосними (враг, глава, злато); буквосполучення жд відповідно до українського ж (вождь, нужда); в) початкові є, ю відповідно до українських о, у (єдиний, юнак, юродивий) та ін. Словотворчі (морфологічні) ознаки старослов’янізмів: а) іменникові суфікси -знь (боязнь), -тель (мислитель), -ств-о (братство), -ин-я (гординя), -тв-а (битва), -тай (глашатай); б) дієприкметникові суфікси -ащ-, -ящ-, -м-ий- у прикметниках (грядущий, роботящий, знайомий); в) префікси воз- (возвеличувати), со- (соратник), пре- (премудрий), пред- (предтеча); г) структурні компоненти складних слів благо- (благословити), град- (Новоград), добро- (добродушний), зло- (злочин) та ін. Порівняно з росйською мовою українська літературна мова засвоїла значно менше старослов’янізмів. Частина старослов’янізмів стала словами загальновживаними, стилістично нейтральними: багатство, єдиний, область, учитель. Більша частина старослов’янізмів використовується із стилістичною метою: для надання мові піднесеного, урочистого чи зниженого – гумористичного, іронічного або сатиричного забарвлення. 30.Фразеологія. Типи фразеологізмів. Лексико-граматичні зміни фразеологічних одиниць.

30. Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) - розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів. У сталих виразах кожної мови багато чого приховано, вони говорять і про сам народ, і про його бачення світу, образні мотивації, менталітет. Фразеологізми, з одного боку, мають ознаки, спільні зі словами, словосполученнями та реченнями, а з іншого - відрізняються від них. Фразеологією називають також сукупність усталених зворотів певної мови. Серед українських фразеологізмів є традиційні формули – власне українські каламбури (на городі бузина, а в Києві дядько; трошки гречки, трошки проса, трошки взута, трошки боса), образні порівняння (старий як світ; чистий як сльоза), доброзичливі побажання (великий рости; будь здорова, як вода, а багата, як земля), припрошування (гостинно просимо; чим багаті, тим і раді), різні примовки (скільки літ, скільки зим).

Найпопулярнішою є структурно-семантична класифікація В.В. Виноградова, який виділяє три типи фразеологізмів: 1) фразеологічні зрщення, в яких значення формально не вмотивоване значенням його складників (на руку ковінька (вигідно)); 2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосередковано вмотивований значенням компонентів (прикусити язика); 3) фразеологічні сполучення — фрази, створені реалізацією зв'язаних значень слів (нагла смерть). М. Шанський виділив ще 4й тип — фразеологічні вирази, до якого відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що скл. із слів з вільним значенням (серйозно і надовго).

Більшість фразеологізмів, як і слів, за походженням є корінними українськими. Серед них виділяються спільнослов’янські, спільносхіднослов’янські і власне українські. Широко використовуються в української мові фразеологізми античного походження – старогрецькі, староримські, усталені звороти із західноєвропейських мов – німецької, французької, англійської, італійської та ін.

З розвитком мови у фразеології , як і в лексиці , відбуваються зміни , викликані змінами в соціальному , економічному , політичному і культурному житті народу та необхідністю вдосконалювати висловлювання . Частина фразеологізмів старіє , перестає задовольняти потреби спілкування і виходить з ужитку . Натомість зявляються нові усталені звороти . Також відбувається скорочення лексичного складу, заміна одного компонента іншим, розширення та звуження обсягу значень.

Єдність фразеологізмів не є абсолютною. Багато фразеологізмів мають варіанти (бити по кишені (по гаманцю)). Поширене явище синонімії фразеологізмів. Нерідко синонімічний ряд фразеологізмів складається із трьох, чотирьох фразеологізмів.

Більшість фразеологізмів створена за моделями словосполучень та речень (язик до Києва доведе), окремі фразеологізми — не за моделями (у світ за очі).

МОРФЕМІКА