1.3. Особливості наукової роботи в галузі музикознавства

Музикознавство належить до гуманітарних наук. Його специфічною рисою є те, що воно знаходиться на стику науки та мистецтва. „Варто пам`ятати, – пише Л.Мазель, що музикознавство – частина художньої культури. Але разом з тим воно і наука”<sup>22</sup>. Цей „дуалізм” породжує ряд проблем, серед яких найважливішою є проблема зв`язку музичної науки та мистецької творчості²³.

Музична наука вивчає:

а) музику як особливу форму мистецького пізнання світу в її конкретній соціально-історичній зумовленості;

б) місце музичного мистецтва в духовній культурі та його зв’язки з іншими видами художньої діяльності;

в) специфічні особливості і внутрішні закономірності різних форм і видів музичного мистецтва.

Серед важливих функцій, що виконує музикознавство як наука, є пізнання природи музики, її мови, естетичної сутності та матеріальних форм виразу цієї сутності, пізнання соціальної зумовленості музики, вивчення технічної бази, інструментарію, засобів та шляхів розповсюдження її в суспільстві, а також функція вивчення, пояснення, інтерпретації музичних явищ.

Початок розвитку знань про музику пов`язується з добою античності, коли з`явилися музично-естетичні вчення про етос, афект, “гармонію сфер” (розуміння музики як відображення космічного порядку, що панує в природі й житті). Проте як самостійна наукова галузь, музикознавство сформувалося в Європі лише в епоху Просвітництва (першими музикознавчими працями в сучасному розумінні цього слова стали статті Ж.Ж.Руссо до “Енциклопедії”, книги Ж.Ф.Рамо з гармонії, Дж.Мартіні з історії музики, теоретичні роботи І.Маттезона). Інтенсивний розвиток науки про музику в ХІХ-ХХ століттях спричинився до створення системи знань, яка поділяється на окремі галузі.

Класифікують музичну науку за різними принципами (залежно від завдань, мети та предмета дослідження, від методів, які вона використовує, вивчаючи ті чи інші музичні явища)²⁴. Систематизація, що склалася у сучасній науці, дозволяє гнучко охопити всі галузі музикознавства в єдиному цілісному зв`язку та визначити специфічні завдання кожної з них.

Сучасним музикознавством досліджуються різноманітні явища й процеси музичного життя, культури, творчості, виконавства, сприйняття, закономірності й методи самого аналізу музики, її критичного осмислення та оцінки. Об`єктами досліджень можуть бути: музична культура в цілому та окремі її види, композиторська творчість та народна, стиль, жанр, художній напрямок, музична мова, музично-виразові засоби тощо, а також сама наука про музику.

Центральним об`єктом музикознавства є музичний твір. Це – основний матеріал у вивченні музичних стилів, жанрів, в аналізі процесів творчості, виконавства й сприйняття, в описі та дослідженні музичної культури, мови. Це той об`єкт, що, як пише Є. Назайкінський, “знаходиться у фокусі діяльності і композиторів, і виконавців, і слухачів. Саме в ньому відображаються й кристалізуються у більшій чи меншій мірі всі досить значні сторони, елементи, аспекти музичного життя і культури, історії музики і художнього мислення”²⁵.

Найбільш розробленими галузями музичної науки, що мають найдавнішу історію, є історичне та теоретичне музикознавство.

Історія музики як розділ музикознавства вивчає музичну культуру в її історичному розвитку, в конкретно-.історичних умовах. Історичне музикознавство охоплює всі сфери народної і професіональної музичної діяльності – творчість, виконавство, науку, музично-суспільне життя тощо. Воно включає загальну історію музики різних епох, країн і народів, діяльність окремих композиторів, історію жанрів, форм, видів виконавського мистецтва, а також окремих галузей музикознавства. Тобто предмет історії музики – сам процес розвитку музичного мистецтва.

Теорія музики досліджує результати цього процесу (насамперед музичної творчості): музичні твори, їхній зміст, форму, стильові особливості, музичну мову та її елементи, окремі засоби виразності (мелодію, гармонію, поліфонію, фактуру, ритм, динаміку, тембр, агогіку, артикуляцію) та взаємодію між ними, тобто окремі сторони та елементи музики. Це знайшло відображення в таких спеціальних дисциплінах, як теорія музики, гармонія, поліфонія, аналіз музичних творів. Більш вузькі галузі музично-теоретичної науки вивчають окремі елементи музичної мови: мелодику, ритміку, метрику, музичні форми. До теоретичного музикознавства відносяться також науково-методичні дисципліни, пов’язані з виконавством (теорія виконавства)²⁶.

У дослідженнях історичного профілю домінує історичний принцип пізнання: музичні явища і процеси вивчаються з усіма деталями, відхиленнями в індивідуально неповторній формі – у даний час та конкретних умовах (це може бути творчість, виконавство, музична наука). Основна методологічна вимога до праць з історичного музикознавства – зв`язок з теорією музики, науковість, проектування на сучасну практику, тобто поєднання об`єктивного вивчення минулого музичної культури з актуальними завданнями сьогодення.

Історичне дослідження лише тоді має цінність, коли спирається на міцну теоретичну базу, на дані музично-теоретичного аналізу. Нерідко саме історичний аспект приводить до виходів у логіко-типологічну площину, дає матеріал для подальшого розвитку теорії. Проблеми історії музики часто перехрещуються з проблемами естетичними, методологічними, джерелознавчими, теоретичними.

Теоретичне музикознавство базується на логічному методі (назву „Музична логіка” мала дисертація видатного німецького теоретика Г.Рімана)²⁷. Однак у процесі розвитку теоретичного музикознавства під впливом різних факторів виникали явища, що готували його до методологічного синтезу. Базою цієї нової методології, яку застосовують у своїх дослідженнях і вітчизняні музикознавці, є історизація музично-теоретичного знання у поєднанні з суворою науковістю встановлюваних загальних законів музичного мистецтва ²⁸.

Історизм – одна з сильних сторін методології багатьох видатних музикознавців-теоретиків минулого та сучасності. Серед українських вчених до таких належать: П.Сокальський, М.Грінченко, Б.Яворський, М.Гордійчук І.Ляшенко, І.Котляревський, Н.Горюхіна, Н.Герасимова-Персидська, М.Черкашина-Губаренко, Ю.Малишев, Я.Якубяк, російські музикознавці: Б.Асаф`єв, І.Белза, В.Бобровський, Р.Грубер, Ю.Келдиш, Т.Ліванова, Л.Мазель, Є.Назайкінський та багато інших. Історизм значно збагачує теоретичні концепції західноєвропейських музикантів (Р.Реті, П.Гіндеміт). У кращих і найбільш цінних музикознавчих дослідженнях відбувається поєднання історичного і логічного методів²⁹.

Вміння мислити історично важливе не лише для вченого-дослідника. Для музиканта-практика воно є запорукою глибокого розуміння будь-якого явища в мистецтві, зокрема для усвідомлення та відтворення стилю музики різних епох та національних шкіл.

Логічний (аналітичний) підхід допомагає зрозуміти закони, за якими побудовано музичний твір, осягнути його форму, принципи розвитку тематизму, образної драматургії, темброво-фактурні особливості музичної тканини та інші речі, без яких не може народитися власна інтерпретація.

Сучасна музична наука є складною системою: від теорій високого рівня абстракції – до суто прикладних, технологічних питань. У процесі розвитку музикознавства, в ньому, як і в інших науках, постійно відбувалися дві тенденції: диференціація та інтеграція. Наслідком першої стало створення все нових галузей зі своїм власним предметом, методами та метою дослідження. В сучасному музикознавстві, крім історії та теорії музики, інтенсивно розвиваються дисципліни, які нерідко виявляють прагнення до взаємодії з методами інших наук (як гуманітарних, так і точних).

Етномузикознавство (фольклористика) – наукова дисципліна, що займається вивченням музичної культури усної традиції, тобто народної творчості. Має такі відгалуження, як музична етнологія та музична етнографія. Музична етнологія вивчає народну музичну культуру як явище, що віддзеркалює в художній формі процес суспільного розвитку, етнічну специфіку та менталітет народу, характерні виразові засоби і виконавську поведінку тощо. Предметом дослідження є народна пісня, танець, народна інструментальна музика, народний музичний побут. „Музична етнологія вивчає народне музичне мистецтво одночасно як „мову” – систему музичних структур і як „мовлення” – специфічну виконавську „поведінку”³⁰. Музична етнографія спеціалізується на збиранні, записуванні, фіксації та розшифровуванні зразків народної музичної творчості, вивченні діяльності народних виконавців, народного музичного інструментарію (органологія), місць поширення творів фольклору, систематизації зібраних матеріалів, створенні описів, каталогів, картотек, довідників, музично-етнографічних публікацій.

Широке коло явищ народного музичного мистецтва досліджується шляхом безпосередніх спостережень і точних науково документованих описів, у естетичному, музично-стильовому, композиційному (мелодика, ритміка, ладова будова, багатоголосся, хорова та інструментальна фактури) аспектах. Вивчається також функціонування народної музики в побуті, форми її взаємозв`язків з народною поезією, взаємодія з творчістю композиторів тощо.

Розвиток етномузикознавства в країнах Європи та Америки пов’язаний з іменами Б.Бартока, Р.Валлашека, Б.Гільмана, О.Елліса, О.Кольберга, Дж.Кунста, Р.Лахмана, К.Мошинського, Б.Неттла, Ж.Тьєрсо, В.Ф’юкіса, А.Чекановської, К.Штумпфа, Г.Шюнемана.

Значним внеском у науку про народну музичну творчість стали праці українських вчених: П.Сокальського, М.Лисенка, Ф.Колесси, К.Квітки, М.Грінченка, С.Грици, В.Гошовсього, І.Мацієвського, В.Іваницького та інших. Слід згадати також прізвища таких російських фольклористів, як Є.Ліньова, Є.Гіппіус, З.Евальд, І.Земцовський, О.Кастальський, Л.Кулаковський, М.Харлап.

Одним із напрямків музичної етнології є порівняльне музикознавство. Воно базується на порівняльному вивченні музичних культур різних країн світу. Дослідження різних музичних систем, ладів, звукорядів, інструментів, пісенних та хореографічних форм пов`язуються з культурно-історичними, антропологічними даними. Порівняльне музикознавство дало матеріали для обгрунтування гіпотез про походження музики. У ХХ ст. в Європі склалися великі наукові школи порівняльного музикознавства, найвидатнішими представниками яких стали Б.Барток, Р.Валлашек, Е.Горнбостель, А.Елліс, К.Закс, Ф.Колесса, Р.Лах, К.Штумпф.

Музична етнографія заклала підвалини для розвитку музичного краєзнавства, яке вивчає музичну культуру окремого регіону, місцевості, області, міста тощо. Спочатку предметом музичного краєзнавства було виключно народне мистецтво. Вчені займалися збиранням, дослідженням та публікацією зразків місцевого фольклору. Згодом коло питань розширилося, з`явилися дослідження, присвячені вивченню інших явищ та форм музичного життя, зокрема професійної творчості та виконавства.

Вивченням історії та теорії музичних інструментів займається музичне інструментознавство. Його формування у самостійну галузь музикознавства пов`язується з другою половиною ХІХ ст. Це – наука про зародження, еволюцію, класифікацію, конструкцію, акустичні та виражальні властивості музичних інструментів, їхнє функціонування в музичній культурі.

Інструментознавство тісно пов`язане з музичною акустикою, технологією виробництва інструментів, музикознавством та етнографією. Питання конструкції інструментів, їх класификації за способом звуковидобування та джерела звука вивчає спеціальний розділ інструментознавства – органологія.

Найбільш загальною з наук про музику є музична естетика. Її історія сягає стародавніх часів, античності, коли виникли перші музично-естетичні та теоретичні вчення і системи (Конфуцій, Піфагор, Геракліт, Платон, Арістотель, Лукрецій Кар), спеціальні трактати (наприклад, “Про музику” Плутарха). Розвиток цієї науки набув інтенсивності в добу Просвітництва завдяки діяльності французьких енциклопедистів (Ж.Ж.Руссо, Д’Аламбер, Д.Дідро, Ф.М.Грімм). У ХІХ-ХХ століттях найбільш відомі праці з питань музичної естетики створили В.Амброс, Е.Ганслік, С.Маркус, О.Серов. Л.Сакетті, а в українському музикознавстві – В.Асмус, Г.Коган, С.Людкевич, І.Ляшенко.

Спираючись на історичне і теоретичне музикознавство, музична естетика вивчає природу і властивості музики як виду художньої діяльності, її місце в системі різних мистецтв, суспільне значення, історичну і національну зумовленість, виражальні можливості, сутність, характер і структуру музичного образу, засоби його створення. Ця наука оперує широкими філософськими поняттями, розглядаючи на музичному матеріалі категорії прекрасного, змісту й форми, об`єктивного й суб`єктивного, типового й окремого, логічного та емоційного, проблеми традицій і новаторства, національного та світового. Вивчає загальні закономірності музичного мислення, музичної мови, співвідношення і зв`язки музики з іншими мистецтвами. Музична естетика виявляє близькість до філософії музики, розробкою основних положень якої у ХХ ст. займався видатний філолог і філософ О.Лосєв.

З естетикою та філософією пов`язана і така галузь музикознавства, як музична семіотика. Вона вивчає зв’язки між “звуком” і ”змістом” у таких об`єктах, як музична мова, твір, жанр, стиль. Семіотичний підхід дозволяє осмислити музику як засіб комунікації, диференціювавши її складові компоненти аналогічно до мовних. Методи семіотики застосовують у своїх працях М.Арановський, І.Бєлєнкова, В.Медушевський, С.Раппопорт.

Багато нових галузей та напрямків у музикознавстві з`явилося на стику наук, як-от: музична психологія, музична соціологія, музична акустика, музична палеографія.

Музична психологія вивчає психологічні умови, механізми та закономірності музичної діяльності людини. Ця галузь музикознавства тісно пов`язана із загальною психологією, психофізіологією, акустикою, психолінгвістикою, педагогікою. Спирається на методи естетики, педагогіки, соціології, природничих і точних наук. Найбільш розповсюдженими конкретними методами музичної психології є педагогічні, лабораторні та соціологічні спостереження, збір і аналіз соціологічних і соціально-психологічних даних (на підставі співбесід, анкет, статистичної обробки фактів).

Музична психологія охоплює всі види музичної діяльності: творчість, сприйняття, виконавство, музичний аналіз, музичне виховання. Досліджує музичну обдарованість, музичні здібності, процеси створення та виконання музики, самопочуття на концертній естраді, процес сприйняття музики. Результати досліджень в галузі музичної психології широко застосовуються в музичній педагогіці.

Як самостійна наука музична психологія оформилася в середині ХІХ ст. у працях вченого Г.Гельмгольца. В ХХ ст. в цій галузі інтенсивно працювали та працюють такі російські та українські музикознавці, як М.Блінова, Л.Бочкарьов, Н.Ветлугіна, М.Гарбузов, О.Костюк, В.Медушевський, А.Муха, Е.Назайкінський, Б.Теплов, Ю.Рагс.

Соціологія музики сформувалася на стику музикознавства, соціології та естетики. Це – наука про взаємодію музики та суспільства, про вплив конкретних форм її суспільного побутування на музичну творчість, виконавство та публіку. Соціологія музики вивчає загальні закони розвитку музичної культури та їхню історичну типологію, форми музичного життя суспільства, різні види музичної діяльності, особливості музичної комунікації в різних соціальних умовах, формування музичних потреб та інтересів різних соціальних груп, проблеми доступності та популярності мистецтва, механізми формування художніх смаків.

Дослідженнями в галузі музичної соціології займалися зарубіжні вчені – Т.Адорно, П.Беккер, М.Вебер, А.Зільберман, Т.Кнайф, Г.Кречмар, К.Блаукопф. У країнах бувшого СРСР розвиток цієї науки набув особливої інтенсивності у 20-х, а згодом у 60-70-х роках ХХ століття. Соціології музики присвячені праці Е.Алексєєва, Г.Головінського, Ю.Капустіна, Ю.Малишева, А.Сохора, В.Цуккермана.

Музична акустика вивчає природу музичних звуків та співзвуч, а також музичні системи і строї. Грунтується на фізичній акустиці та психофізіології слуху (властивості органу слуху, слухових відчуттів, уявлень). У свою чергу, музична акустика є підгрунтям для розуміння явищ, що розглядаються в теорії музики (зокрема, у вченні про гармоніїю), музичному інструментознавстві, оркеструванні.. Автори класичних праць з музичної акустики – Г.Гельмгольц, К.Штумпф, Г.Ріман, М.Гарбузов. Активно працюють у цій галузі Ю.Рагс та А.Володін.

У музикознавстві важливе місце належить дисциплінам прикладного характеру, як-от музичне джерелознавство, музична палеографія, музична текстологія, музична історіографія.

Музичне джерелознавство – допоміжна дисципліна історії музики, її відгалуження. Вивчає інформаційні джерела музичної науки (архівні фактологічні матеріали, епістолярну, щоденникову та іншу жанрову спадщину), розробляє критерії та оцінки достовірності різних джерел. Використовує метод критичного аналізу. Джерелознавчі дослідження займають значне місце у діяльності таких українських музикознавців, як Н.Герасимова-Персидська, А.Іваницький, М.Копиця, М.Степаненко, Л.Пархоменко, Ю.Ясіновський.

Музична палеографія – музично-історична наука про розвиток форм нотного письма. Вивчає давні системи запису музики, еволюцію музичних знаків, зміни форм написання, досліджує пам’ятки музичної писемності. Завдання музичної палеографії – збирання й опис пам`яток тонописання (записів музики), визначення часу їх появи, розшифровка різних систем запису музики: літерної, цифрової (табулатури) а також інших спеціальних знаків (невми, крюки, хази, модрекілі), переведення їх на сучасну нотацію. Ця наука займається також опублікуванням пам`яток музичної культури.

Музична текстологія вивчає історію текстів музичних творів (рукописи, прижиттєві видання), документи митців, піддає критичному аналізу з метою встановлення автентичності, розробляє питання методики їх відновлення.

Музична історіографія – наука про розвиток знань у галузі історії музики, тобто це історія історії музики.

До дисциплін допоміжного характеру належать: музична бібліографія (нотографія, дискографія), музична іконографія, музична лексикографія.

Об’єктом музичної бібліографії в широкому розумінні є література про музику, а також самі музичні твори (нотні видання і рукописи, аудіовізуальні матеріали). У вузькому значенні це поняття пов’язується лише з літературою про музику. Музично-бібліографічна діяльність полягає у збиранні, систематизації та описі літератури з питань музичної культури, складанні довідників, покажчиків, реферативних оглядів тощо (перші музично-бібліографічні праці з’являються у ХУІІ ст. в Німеччині – І.Маттезона, Л.Міцлера, Я.Адлунга, І.Форкеля). Музична бібліографія є важливою сферою діяльності вчених різних країн. Давні традиції має вона і в Україні. В галузі української музичної бібліографії в наш час інтенсивно працюють такі музикознавці, як Н.Герасимова-Персидська, Л.Єфремова, Л.Івченко, Л.Корній, В.Шульгіна, Ю.Ясіновський.

Нотографія вивчає історію, теорію, методику класифікації музичних творів у нотному записі, займається описом та систематизацією нотної літератури. Дискографія полягає у вивченні, систематизації та описі змісту й оформлення музичних записів на різних звуконосіях (фонографічних валиках, платівках, магнітофонних стрічках, компакт-дисках). Дослідники, які працюють в цій галузі, складають каталоги, переліки, списки записів творів різних композиторів, виконавців та колективів.

Музична іконографія займається збиранням, описом, вивченням та систематизацією художніх зображень (портретних, скульптурних) та фотографій діячів музичної культури, музичних інструментів, втілення музичних сюжетів у різних видах і жанрах образотворчого мистецтва.

Музична лексикографія – це теорія та практика створення музичних словників, довідників, енциклопедій, розробка та наукове обгрунтування різних типів таких видань – універсальних (енциклопедичних) та галузевих (біографічних, термінологічних, оперних, балетних, хорових, вокальних, персональних) та їх побудови. До найбільш відомих зразків музичної лексикографії належать: Англійський музичний словник Дж.Грова, Італійський музичний словник А.Делла-Корте і Г.М.Гатті, Італійський музичний словник Рікорді, Американський словник музикантів Т.Бейкера, словники, довідники Г.Аберта, Г.Рімана, Г.Бернардта, М.Гарбузова та І.Ямпольського, А.Гозенпуда, Й.Каньського, а також О.Должанського, Р.Ейтнера, Ю.Енгеля, В.Іванова, І.Кочнєвої та А.Яковлевої, М.Романовського, М.Фіндейзена, Б.Штейнпреса та І.Ямпольського, С.Павлюченка, В.Симоненка, Ю.Юцевича.

До прикладних дисциплін належить методика навчання гри на музичних інструментах (музична освіта).

Особлива і відносно молода галузь музикознавства – історія і теорія виконавського мистецтва. Вона сформувалася як самостійна наукова дисципліна в другій половині ХІХ ст. Щодо неї вживають різні терміни: „інтерпретологія” (Г.Коган), „виконавське музикознавство” (Я.Мільштейн). Питання історії і теорії виконавства в різних аспектах досліджуються у працях О.Алексєєва, Л.Баренбойма, Ю.Вахраньова, В.Віори, Л.Гінзбурга, Є.Гуренка, М.Давидова, К.Дальгауза, Р.Інгардена, Й.Кайзера, О.Кандинського, Н.Кашкадамової, Г.Когана, Н.Корихалової, О.Котляревської, Г.Курковського, Є.Лібермана, К.Мартінсена, Я.Мільштейна, А.Малінковської, В.Москаленка, В.Німана, І.Павлової, Л.Раабена, Д.Рабіновича, Н.Смоляги, В.Сумарокової, В.Чинаєва та інших.

Вивчення виконавського мистецтва, його історії, теорії, виконавських стилів, питань інтерпретації, розробка типології творчих індивідуальностей різних музикантів-виконавців (інструменталістів, співаків, диригентів, солістів та ансамблістів) займають все вагоміше місце в сучасній музичній науці.

Питання інтерпретації мають місце і в виконавському процесі, і в педагогічній діяльності, і в музикознавстві. Такими дослідженнями займаються практично всі, хто працює в музичній сфері. Предмет, об`єкт та методи аналізу в музикантів-теоретиків та практиків можуть бути однаковими, проте мета і результати – різними.

Виконавець, вивчаючи нотний текст, аналізує образний зміст твору, форму, драматургію, слухає його в записах (або в живому виконанні з концертної естради), порівнює різні інтерпретації. Під час цих операцій він застосовує (свідомо чи підсвідомо) елементи наукового дослідження³¹.

Все це робить і вчений-теоретик, проте він завершує процес дослідження письмовою фіксацією результатів. Музикант-практик узагальнює результати вивчення твору в вигляді інтерпретації, яка реалізується не у вербальній (усній чи письмовій), а звуковій формі.

Наука – одна з найважливіших підвалин для інтерпретації музики, бо мистецтво не може пояснюватися лише мовою мистецтва. Взаємозв`язок художньо-естетичного та наукового компонентів є найважливішою умовою діяльності музикознавця. Без цього неможливі ні дослідження музичних явищ, ні їх оцінка, ні педагогічна, виховна, редакторська, популяризаторська чи якась інша робота.

Грунтуючись на загальнонаукових методах пізнання, про які вже йшлося вище, музична наука виробила свої власні. Серед спеціальних методів музичної науки основним є аналіз музичного твору. Він включає в себе такі допоміжни засоби і методи, як історико-стильовий аналіз, образно-змістовний, “технологічний”, тобто аналіз музичної мови та будови твору, його форми, особливостей драматургії тощо. Специфічні вузькофахові методи музикознавства – це аналіз композиторських технік, музичної мови, гармонії, синтаксису, композиційних структур тощо. Грунтовно розроблена в музичній науці теорія музичної форми. Методи, що пов`язані з вивченням багатьох проблем музичної науки, формувалися в самому музикознавстві (цілісний, комплексний, системно-структурний аналіз). Застосування будь-якого з методів (одного чи кількох одночасно) визначається особливостями теми, метою наукового дослідження.

Музикознавство має свій специфічний науковий аппарат. До термінів і понять музичної науки належать такі, як “музичний образ”, “інтонація”, “музична форма”, “мелодія”, “гармонія”, „поліфонія”, “лад”, “тональність”, “фактура”, “тематизм” тощо. Проте музична практика ХХ століття висунула вимоги перегляду та переоцінки основних категорій та понять музичної науки. Необхідність впровадження нових, нетрадиційних методів досліджень та розширення і оновлення наукового апарату виникла внаслідок контактів музикознавства з іншими науками, появи нових його галузей, про які вже йшлося.

Музикознавці все частіше звертаються до ідей, методів, категорій і термінів із інших галузей знання. Прикметною рисою сучасної науки стала поява досліджень, де питання методології аналізу музики пов`язані з використанням даних природничих та точних наук, а також суміжних із музикознавством наукових дисциплін.

Вчені спираються на ідеї загального мовознавства, літературознавства, поетики, структурної лінгвістики, семіотики, психології, системно-структурної методології, апробовують інші нові методи. До музикознавчої терміносистеми входять такі літературні терміни, як “тема твору”, “ідея”, “герой”, “сюжет”, ”драматургія”. Використовуються також терміни з термодинаміки, загальної теорії систем, теорії інформації, кібернетики, математики, як-от: „система”, „модальність”, „серія”, „ротація”, „пермутація” та багато інших.