1.2. Науково-дослідницька діяльність та її методи

Наукова діяльність реалізується в таких видах, як науково-дослідницька, науково-організаційна, науково-інформаційна, науково-педагогічна, науково-допоміжна. Кожна з них має свої функції, завдання. Розглянемо особливості першої з них, бо саме вона знаходиться в центрі уваги даної роботи.

Науково-дослідницька діяльність це, насамперед, діяльність пізнавальна. Проте не всяке пізнання є науковим, хоча воно відбувається у кожної людини протягом усього життя. Не можна визнати науковими ті знання, які людина отримує лише на основі спостереження, накопичення фактів шляхом так званого повсякденного пізнання. Вони не розкривають сутності явищ, взаємозв`язків між ними, що дозволило б пояснити, чому це явище відбувається саме так, а не інакше, не можуть передбачити його подальшого розвитку та наслідків. А саме це становить зміст і сутність науки. Розвиток науки, процес пізнання йде від накопичення інформації, збирання фактів до їх вивчення, систематизації, узагальнення.

Наукове дослідження – це процес вивчення певного об`єкта (предмета, явища) з метою встановлення закономірностей його виникнення, розвитку й перетворення для використання в практичній діяльності, цілеспрямоване пізнання, результати якого виступають як система понять, законів, теорій.

Найбільш розповсюдженим є поділ досліджень на фундаментальні і прикладні, кількісні та якісні, унікальні та комплексні.

Фундаментальні (теоретичні) – спрямовані на відкриття нових фактів, законів, взаємозв`язків, закономірностей тощо. Практична цінність фундаментальних досліджень виявляється головним чином при переході до прикладних розробок. Прикладні дослідження більш безпосередньо пов`язані з потребами практики (освіти, культури, мистецтва, техніки, економіки тощо).

Правильність наукового знання визначається не лише логікою, але й перевіркою на практиці, яка керує процесом розвитку теорії. У кінцевому рахунку мета наукової діяльності – це та чи інша можливість практичного застосування результатів дослідження.

Так, наприклад, вивчення будови музичного твору, його форми, структури, – вважає Ю.Рагс, саме по собі безцільне. Воно має сенс, коли ”спрямоване на композитора, виконавця, слухача, критика. Дуже важливою є спрямованість на педагогів, на підготовку нових кадрів різних спеціальностей, у тому числі й музикознавців”²⁰. Водночас вчений застерігає проти вузькопрагматичного рівня діяльності музикознавців: ”вона має бути і спеціально-теоретичною, щоб забезпечити високий рівень вирішення тих самих практичних завдань”²¹.

Зв`язок науки з практикою реалізується за такою схемою:

Фундаментальні дослідження – Прикладні дослідження –

Розробки – Засвоєння, впровадження та розповсюдження.

Підвалинами будь-якої науки є факти, але накопичення їх – це ще не наука. Факти стають наукою, коли з суми перетворюються на систему, тобто логічно осмислюються, вивчаються, класифікуються, систематизуються, узагальнюються. Це відбувається за допомогою найпростіших абстракцій – понять та категорій, які є важливими структурними елементами будь-якої науки.

Поняття – це думка, відбита в узагальненій формі. Відображає суттєві й необхідні ознаки предметів, явищ, а також їхні взаємозв`язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом, або використовують сукупність слів – термінів. Розкриття змісту поняття називають його визначенням. Поняття, як правило, завершують процес дослідження.

Фундаментальні поняття, найбільш широкі абстракції, що відображують суттєві, загальні властивості та відношення явищ дійсності та пізнання, називають категоріями. Вони утворилися як наслідок узагальнення історичного пізнання й суспільної практики. До них належать такі філософські категорії, як рух, простір, час, якість, кількість, необхідність і випадковість, сутність і явище, форма і зміст тощо.

Сукупність основних понять та категорій становить понятійний апарат тієї чи іншої науки (часто його називають “науковим апаратом”).

Найбільш високою формою узагальнення й систематизації знань є теорія. Нові явища, нові наукові знахідки часто руйнують систему, теорію, стають основою для створення нової. Наприклад, музична практика початку ХХ століття викликала до життя нові теорії ладової організації, гармонії тощо.

Важливою частиною наукових знань є закон. Він відображає найбільш суттєві, стійкі, об`єктивні зв`язки явищ (у природі, суспільстві, мисленні), які повторюються. У музиці такими є закони золотого перетину, поліфонічного письма, класичної гармонії тощо. Найчастіше закони виступають у формі певного співвідношення понять, категорій, реалізуючись по-різному в понятійно-категоріальному апараті тієї чи іншої галузі знань.

Наука включає в себе, крім понять та категорій, також методи дослідження. Кожна наука має свої специфічні методи, засоби і критерії пізнання, що відрізняють її як від повсякденного, так і від інших, ненаукових форм пізнання.

Метод – це засіб теоретичного вивчення, дослідження або практичного здійсненя будь-якого явища або процесу. Наукове дослідження – це вивчення за допомогою наукових методів явищ та процесів, аналіз впливу на них різних факторів, а також вивчення взаємодії між ними. Видатний вчений-фізіолог І.П. Павлов часто любив повторювати, що успіх наукової роботи залежить від досконалості методики дослідження, і що нерідко нова методика приносить нові досягнення.

Основою розробки кожного наукового методу є методологія, тобто сукупність методів, засобів, прийомів вивчення в їх певній послідовності.

Методи підрозділяються на універсальні (філософські), загальнонаукові та спеціальні.

Загальним, універсальним методом пізнання є діалектична логіка. Один із її основних принципів – діалектика історичного і логічного. Ці два методи є загальнонауковими.

Історичне – це реальний процес розвитку якогось предмета чи явища. Логічне – теоретичне відображення історичного шляхом аналізу взаємозв`язків і взаємодії сторін предмета в його розвиненому стані. Історичне відноситься до логічного, як процес розвитку до його результату. Історичний підхід полягає у вивченні явищ, процесів у закономірному історичному розвитку, в хронологічній послідовності його етапів, коли кожній попередній етап є передумовою наступного. При логічному – явища вивчаються у взаємозв`язках, аналізуються, класифікуються, зіставляються з іншими.

За рівнями пізнання методи поділяють на емпіричні та теоретичні. Вони також взаємопов`язані та мають місце в наукових дослідженнях у будь-якій галузі.

Емпіричне пізнання – це сприйняття явища: спостереження, оцінка, перевірка практикою. Воно відбиває дійсність з боку її зовнішніх зв`язків і відношень, фіксує зовнішні прояви процесів і подій, включає в себе все те, що доступне живому спогляданню. Емпіричний рівень заснований на досвіді, чуттєвому сприйнятті, відчутті, уявленні. Емпіричні знання спираються на факти, що здобуті емпіричним шляхом, на показання приладів (записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно). Але проста констатація наслідків спостереження – не наукове пізнання. Воно стає науковим, коли дослідник виявляє причинний зв`язок між різними явищами, вивчає фактори, які керують тими чи іншими процесами.

Теоретичне виходить з емпіричного, систематизує наявний матеріал, керуючись принципами внутрішнього зв`язку і внутрішніх закономірностей явищ, що спостерігалися. Це – пізнання сутності явища, відбір інформації та абстрактне мислення, яке включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Теоретичне є головною складовою частиною наукового знання.

Ці два види пізнавального процесу органічно пов`язані між собою. Абсолютизація одного з них спричинилася до появи двох напрямів у теорії пізнання: емпіризму та раціоналізму. Емпіризм вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, раціоналізм – розум. Відриваючи теоретичне мислення від чуттєвого досвіду, відчуттів, раціоналізм абсолютизує поняття, чисте мислення.

За функціями, які вони виконують у пізнанні, методи поділяються на методи систематизації, пояснення та передбачення.

До найважливіших загальнонаукових методів належать аналіз і синтез, індукція і дедукція, порівняння та аналогія, моделювання, гіпотеза, системно-структурний метод.

Аналіз – метод, який включає в себе вивчення предмета за допомогою уявного, теоретичного або практичного розчленування його на складові елементи (частини об`єкта, його ознаки, властивості, відношення). Кожна з частин розглядається окремо в межах цілого. В музикознавстві цей метод широко застосовується для вивчення різних явищ (гармонічний аналіз, аналіз музичних форм, історико-стильовий, порівняльний).

Синтез пов`язаний з аналізом. Це – метод вивчення об`єкта у його цілісності, взаємопов`язаності частин. Він дає можливість поєднати частини предмета, що був розчленований у процесі аналізу, встановити зв`язок між ними та пізнати предмет як єдине ціле. Самодостатній аналіз (заради аналізу) втрачає сенс, бо він – лише перший елемент процесу пізнання, допоміжний інструмент.

Індукція – метод, при якому загальний висновок про ознаки множини елементів виводиться на підставі вивчення цих ознак у частини елементів однієї множини. Наприклад, вивчення творчості кількох композиторів будь-якої національної школи або історичного періоду дає підстави зробити висновки про риси цієї національної школи (або епохи) в цілому.

Дедукція – метод логічного висновку від загального до окремого. Об`єкт досліджується спочатку в цілому, а потім вивчаються його окремі складові елементи (від загального – до конкретного).

Аналогія – це пізнання одних предметів і явищ на основі їх подібності з іншими. Музикознавці, наприклад, вивчаючи нові музичні форми (скажімо ті, що виникли в ХХ столітті), за аналог беруть традиційні, які вже сформувалися в композиторській практиці (двочастинна, тричастинна, варіаційна, сонатна, рондо).

Моделювання – метод, що грунтується на заміні предмета або явища, які вивчаються, на аналог, модель, що містить істотні риси оригіналу. В музиці ХХ століття моделювання знайшло широке застосування не лише в теорії, але й у мистецькій практиці, зокрема в музиці.

Абстрагування – метод відволікання, який дає змогу переходити від конкретних питань до загальних понять і законів розвитку.

Системний аналіз полягає у вивченні об`єкта як сукупності елементів, що є взаємопов`язаними, взаємозалежними та утворюють систему. Застосовується при комплексному вивченні явищ та процесів.

Гіпотеза – це метод, який застосовують тоді, коли немає достатнього матеріалу для вивчення тієї чи іншої проблеми, коли набуте знання ще не забезпечує розуміння суті предмета, який вивчається, проте подальше дослідження неможливе без хоча б якогось уявлення про цю суть. Це – науково обгрунтоване припущення, що висувається для пояснення певного явища чи процесу, яке після перевірки може виявитися вірним чи хибним. Гіпотеза завжди має певний ступінь імовірності. Підтвердження гіпотези перетворює її на вірогідну теорію або закон.

У кожній галузі науки на основі загальнонаукових методів сформувалися свої власні, конкретно-наукові, що грунтуються на досвіді її історичного розвитку.