3.4. Особиста картотека дослідника

У процесі пошуку матеріалів необхідно фіксувати відомості про ті джерела, що знайдені і пророблені та складати перелік тих, які ще треба розшукати й вивчити.

Значно полегшить роботу дослідника складена ним особиста картотека. Для тих, хто займається науковими дослідженнями в галузі музикознавства, доцільно складати картотеки трьох типів: бібліографічні, нотографічні, фактографічні.

Бібліографічна картотека містить інформацію про книги, статті, документи. Вони можуть систематизуватися в алфавітному порядку, за темами-розділами роботи, за хронологічним принципом, за типом публікації (книги, журнальні статті, газетні матеріали), окремо можна виділити рукописні джерела. Так само складається нотографічна картотека та картотека звукозаписів. Будь-який вид картотеки має складатися з двох частин. В одній фіксуються матеріали, що вже опрацьовані (“Опрацьовано”), в другій – які ще необхідно знайти та вивчити (“Для опрацювання”).

У таких картотеках відомості про кожне видання або рукописне джерело заносяться на каталожну картку стандартного розміру (7,5 х 12,5). Вона має містити бібліографічний опис одного твору (книги, статті, нотного видання, звукозапису) подібно до того, який є на картці з бібліотечного каталога (за винятком приміток, індексу бібліографічної класифікації тощо).

Оформлюючи картки для особистої картотеки, треба дотримуватися правил бібліографічного опису, про які йшлося вище, для уникнення „подвійної” роботи. Адже невдовзі вони стануть основою для складання списку літератури (а в разі потреби – нотографії, дискографії), який є необхідною складовою частиною будь-якої наукової роботи. Картка особистої картотеки може містити коротку анотацію – характеристику джерела (картки бібліотечних каталогів також часто містять видавничу анотацію).

В одному з верхніх кутів можна помістити ключові слова (або одне слово), які вказують, під якою рубрикою має знаходитися картка, наприклад: “Муз. педагогіка”, “Теор. виконавства”, “Укр. вок. муз.”, “Методика”. В якомусь одному місці (краще – на звороті картки) можна вказувати шифр, під яким те чи інше джерело зберігається в бібліотеці, якою користується дослідник. Це дозволить йому при необхідності повторно замовити ці матеріали не витрачати час на пошуки шифру в бібліотечному каталозі. Якщо дослідник працює в кількох бібліотеках одночасно, то варто робити спеціальну позначку про належність шифру до певної бібліотеки, бо шифри можуть бути різними.

На картці ім`я та по-батькові автора краще писати повністю. Це варто робити з двох причин. По-перше, якщо робота виконується українською мовою, то написання та відмінювання деяких імен і прізвищ (із закінченням на „о”) буде відрізнятися від, скажімо, російського запису, наприклад: Олексій Олександрович Ткаченко – Алексей Александрович Ткаченко, або Олена Омелянівна (Елена Емельяновна) Ткаченко. Крім цього, може виникнути необхідність спілкування (листування, розмови по телефону або зустрічі) з автором наукової праці чи композитором, і тоді ці дані будуть необхідні.

Досліднику варто дотримуватися ще одного правила: всі записи ведуться тільки на одному боці картки (на звороті можна вміщувати шифри бібліотек, особисті примітки тощо).

Способи групування карток можуть бути різними. В розділі “Для проробки” бібліографічної картотеки зручно виділити такі рубрики: “Бібліографічні посібники”, “Монографії”, “Збірники”, “Статті”, “Рукописи”, “Документи”.

Після ознайомлення з джерелом інформації оформлену картку (звірену з першоджерелом, доповнену даними, яких бракувало, або виправлену) переставляють у розділ “Пророблено”. Тут можливі різні способи групування: алфавітний, хронологічний, систематичний. У разі необхідності, його можна легко змінювати, в чому й полягає перевага персональних картотек над списками літератури.

При алфавітному розташуванні картки розставляють за прізвищами авторів або назвами творів. Література іноземними мовами зберігається окремо.

При хронологічному принципі література (книжки, статті, ноти) групується за певними періодами її створення або видання.

Систематичне розташування передбачає групування за різними питаннями чи розділами наукової праці. Перед кожною рубрикою ставиться розділова картка – роздільник, на якій вказується назва теми (параграфу, розділу роботи).

Нотографічна та дискографічна картотеки будуються також за одним з вказаних вище принципів (алфавітним, хронологічним, систематичним, жанровим, по виконавцях).

Паралельно з бібліографічною, нотографічною та дискографічною картотеками доцільно вести контрольну картотеку періодики. На кожне видання відводять картку, на якій вказується назва газети, журналу або збірника, його періодичність. Вгорі по горизонталі пишуть номери, зліва по вертикалі – роки. Номери, з якими дослідник вже ознайомився, позначаються будь-яким способом (підкреслюються, навскіс перекреслюються тощо).

Бібліографічні, нотографічні та дискографічні картотеки допомагають знайти ту чи іншу інформацію. Але при деяких дослідженнях її необхідно зафіксувати й зберегти. Для цього служить фактографічна картотека. Її картки можуть містити записи фрагментів нотного тексту, статистичні дані, різного роду фактичний матеріал. Для фактографічної картотеки розмір стандартної картки часто виявляється недостатнім, і в разі необхідності використовують такі, що більші за розміром, або подвійні, потрійні.

На картці необхідно точно вказувати джерело, звідки взятий матеріал (бібліографічні дані нотного видання, шифр рукописного фонду), при збиранні фольклорного матеріалу – де, коли і від кого він записаний.

Музичний матеріал у фактографічній картотеці також має систематизуватися за певним принципом: за жанрами, формами, виконавцями, за хронологічним принципом.

Заповнювати всі картки слід дуже уважно, акуратно й розбірливо. Недотримання цього правила згодом може забрати багато часу для перевірки.